Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Шрифт:

Ніхто з мельникової родини, крім Зоні, не зазирав до Антонієвої прибудови. За винятком малої Наталки. Дівчинка ладна була сидіти тут удень і вночі, якби тільки могла. Вона дуже звикла до Антонія.

Одного дня сказала йому:

– Тітка Зоня чимраз більше чепуриться. Учора на ярмарку червону блузку купила. І мило запахуще. І черевички на таких високих підборах…

* Волока – ділянка землі, що дорівнювала приблизно 16,8 га

{прим. пер.).

– То

й добре.

– А я знаю, нащо вона так чепуриться.

– Ну, бо баба, а баби люблять чепуритися.

– Ні, – похитала заперечно головою Наталка. – Вона через те, що хоче з тобою женитися.

– Не мели казна-чого, – буркнув Антоній.

– Це не я, так Віталіс каже. І бабуня теж.

– Дурниці вони кажуть.

Дівчинка сплеснула в долоні.

– Справді? Справді?

– Ну, певне, що дурниці, а ти чого радієш?

– Бо я знаю, чому ти не хочеш тітки Зоні. Ти зі мною оженишся, коли я виросту.

– Авжеж, авжеж, – Антоній погладив її по голові й усміхнувся.

– Оженишся?

– Ти виростай.

Лише з нею він охоче розмовляв і лише до неї іноді всміхався. Він щиро полюбив Наталку. Тож щоразу, коли в неї ставалися напади епілепсії, він дуже хвилювався й обіцяв собі навесні піти до лісу й пошукати цілющих трав, котрі могли б її вилікувати. Скрізь довкола, де люди збирали на продаж чи для власних потреб ромашку, валеріану, м’яту, липовий цвіт, пижмо, блекоту, спориш, листя берези, мак-самосійку, дягель, полин, подорожник, вовчі ягоди, чабрець, шипшину й різні інші лікарські рослини, він ніяк не міг допитатися лише про цю. Не міг пригадати собі назву, і хоча й описував докладно, як виглядає ця рослинка з маленькими вузькими листочками, ніхто не знав ані назви, ані того, чи в тутешніх лісах її можна знайти.

Одного разу Антоній навіть подався до аптеки в Радо- лишках, сподіваючись там купити. Але аптекар, роздратований довгим поясненням і тим, що сам він такої рослини не знає, наказав йому забиратися геть. Він прогнав його із задоволенням, бо що більше знахарів оселялося в околиці, то гірше йшли справи в аптеці. Успіх, яким користувався знахар із поблизького млина, був як сіль в оці й для місцевого лікаря, доктора Павлицького, і для аптекаря. А розголос був занадто великий, щоб не позбавляти їх обох пацієнтів навіть із містечка.

Коли під час березневої повені люди почали частіше хворіти, а в доктора Павлицького пацієнтів не прибувало, він, порадившись із аптекарем, вирішив діяти. Звернувся з розлогим листом до старости й повітового лікаря, поскаржившись на пошесть знахарів і прохаючи владу втрутитись. Проте службовий процес ішов повільно й відповіді не було. Тим часом стався випадок, який страшенно розгнівав доктора Павлицького. Якогось дня по нього прислали бричку з Ключева. Тамтешній дідич, пан Киякович, страждав від каменів у нирках і часто викликав лікаря, по якого присилали зазвичай рано-вранці. Це було наслідком звичних причин. Пан Киякович вечорами запрошував сусідів на бриджа, не міг утриматися й не перехилити кілька чарок, тож уночі неминуче ставався напад, а на світанку кучер Ігнацій вирушав парою найпрудкіших коней по пана доктора.

Цього разу він з’явився лише пополудні. Тож доктор Павлицький, умостившись у бричці, почав допитуватися, у чому

справа. Добродушний Ігнацій, вочевидь не усвідомлюючи, що й кому розповідає, а може, бажаючи дошкулити докторові, який завжди забував дати йому на чай, усе щиросердно розповів. Виявилося, що його, як завжди, послали на світанку, але не по пана доктора, а по цього знахаря, Антонія Косибу, що оселився в Мельника біля містечка.

– Як це? – не повірив доктор. – Вас посилали по знахаря?

– По знахаря.

– Видко, панові Кияковичеві на той світ закортіло.

– Та не дуже йому кортить. Кажуть люди, що той знахар, як когось лікує, то усе мов рукою знімає.

Лікар вибухнув:

– Яка неосвіченість! Яка темрява! Невже ви не розумієте, що звичайний дурень, котрий не лише про медицину, а й

про анатомію не може мати жодного поняття – це загроза для людського життя?

– Та я розумію, – буркнув кучер.

– Я вам зараз поясню. Припустімо, що у вас захворів найкращий кінь. До кого ви підете До ветеринара, чи до першого-ліпшого бовдура, що не відрізнить, де в коня хвіст, а де грива?

Ігнацій засміявся.

– Хто б це не відрізнив… А чого б це я до того призвів, щоб у мене кінь захворів? Якщо про коня дбати, а кінь добрий, то нащо ж доводити до хвороби, бодай не зурочити.

Доктор Павлицький махнув рукою, та вже за хвилину озвався знову:

– Але бачите, ви самі виявилися досить розсудливі, щоб не їздити по того знахаря, а по мене.

– А що було робити? Якби я з порожньою бричкою приїхав, то пан дідич дав би мені по пиці. Тож я поміркував собі й думаю: як той не хоче, то поїду по пана доктора.

– Хто не хоче?

– А отой… знахар Мельників.

– Як це не хоче?

– Бо не хоче. Я, каже, не маю часу до ваших панів їздити. Хіба не бачиш, скільки людей хворих чекає? Каже так, а я дивлюся, справді, людей купа. Мов на базарі в четвер. То я йому й кажу, мовляв, дідич тобі більше заплатить, ніж усі вони разом, тільки, звісно, поможи. То він і каже, мовляв, як дідич хворий, то нехай приїде, як інші. А грошей мені не треба… Що було робити? Завернув коні та й годі. Я ж і сам знаю, що він грошей не бере.

– Але харчі бере, – вигукнув Павлицький.

– Ні, харчів теж не бере! Хіба що, масло, яйця чи ковбасу. Він щира душа.

Лікар зціпив щелепи. Прибувши до маєтку, навіть не дорікав панові Кияковичу, та на зворотній дорозі наказав Ігнацієві заїхати до млина.

Перед млином, точніше, на подвір’ї біля прибудови стояло кільканадцять возів. Випряжені коні байдуже скубли траву. На возах лежали недужі. Семеро чи й восьмеро селян сиділи на колодах під хлівом і курили цигарки.

– Де цей… знахар? – загукав доктор Павлицький.

Один із чоловіків підвівся й показав рукою на двері.

– А в хаті, паночку!

Лікар зістрибнув із брички й штовхнув двері. Уже в сінях у ніздрі вдарив сопух юхтової шкіри, дьогтю й квашеної капусти. У хаті панувала страшенна задуха. Купи мотлоху й бруд, що вкривав підлогу, шибки у вікнах і всі речі… Усе, як і передбачав лікар. Під стіною на лаві сиділа баба з виразними ознаками жовтухи. Здоровенний, кремезний бородань із сивуватим волоссям стояв, схилившись над столом, і змішував якісь сухі трави на брудній шматині.

Поделиться с друзьями: