Знахар

– Ти міг би присвятити нам півгодини? – озвалася, підводячись від столу, пані Чинська. – Ми хочемо з тобою поговорити.

– Аж півгодини? – підозріливо запитав Лешек.

– А ти вважаєш, що для батьків це забагато?

– Звісно ні, мамо. Я до ваших послуг.

– Перейдемо до кабінету.

– Ого! – буркнув Лешек. – Певне, щось серйозне.

У кабінеті, як правило, відбувалися менш приємні й надзвичайно офіційні розмови з батьками.

Пан Чинський сів на чільному місці біля письмового столу і, кахикнувши двічі, почав:

– Мій сину! До нас дійшли чутки, що твоя легковажність вийшла за межі не лише гарних звичок, але й поняття про особисту гідність, яку ми з матір’ю намагалися тобі прищепити.

– Не розумію, батьку, про що йдеться, – холодно відказав Лешек.

– Йдеться про огидні бійки серед містечкових… кавалерів. .. бійки, викликані твоєю поведінкою.

Лешек полегшено перевів подих:

«Отже, не рахунок! Слава Богу!» – і вже зовсім невимушено посміхнувся.

– Любі мої батьки! Бачу, що вас увели в оману, простіше кажучи, надурили якимись сміховинними байками. Мені про жодні бійки не відомо. І я вже точно не міг стати їх причиною.

– А про таку собі Марисю тобі теж нічого не відомо, – повільно запитала мати. – Продавчиню із крамниці Шкопкової?

Лешек ледь помітно почервонів.

– А хіба це має якесь відношення до справи?

– Дуже велике, мій любий.

– Звісно. Я знаю цю Марисю. Дуже мила дівчина.

Кахикнув і додав:

– Я часто заходжу до крамниці по цигарки.

– Щодня, – підкреслила мати.

– Можливо, – нахмурився він. – То й що?

– Ти буваєш там щодня й просиджуєш годинами.

– А якщо й так… Хіба тобі не здається, мамо, що я вже виріс із того віку, коли мене треба було контролювати?

– Звичайно. Якщо йдеться про наш контроль. Але зріла й самостійна людина завжди зіштовхується й з іншим, причому значно менш поблажливим контролем. Я маю на увазі контроль громадськості.

Лешек сахнувся.

– Вибач, мамо, але я не вчинив жодного злочину!

– Ніхто тебе не звинувачує у вчиненні злочину.

– Тоді в чому справа?

– У почутті такту й гідності, – виразно проказала пані Чинська.

– Я не вважаю, що порушив те чи інше.

Пан Чинський нетерпляче ворухнувся у фотелі.

– Мій Лешеку, – почав він. – Ти й сам повинен розуміти, що твоє постійне просиджування, демонстративне перебування в крамниці не могло не викликати коментарів…

– А яке кому діло. Крамниця… крамниця це громадське місце. Будь-хто має право прийти до крамниці.

– Пробач, – перебила його мати, – але такі виправдання не гідні твого рівня. Передусім ти просиджуєш там цілими днями, привертаючи увагу й викликаючи поголос. Ти ж не думаєш, що всі такі наївні, аби думати, наче ти вивчаєш там методи торгівлі. Ти сидиш там через оту продавчиню.

– Можливо. То й що?

– Отже, ти вважаєш її товариство дуже цікавим.

– Так, мамо.

– І відповідне для тебе? Так? Відповідне для пана Чинського з точки зору інтелектуальної й соціальної?

Лешек знизав плечима.

– Це питання поглядів, симпатій…

– Так-от, дозволь сказати, що на нашу думку, тут немає жодних питань. І найкращий доказ у тому, що твої відвідини стали темою для пліток у містечку.

– Чхав я на плітки! – палко вигукнув Лешек.

– І не лише пліток. Цю дівчину прилюдно зневажив один з менш щасливих… твоїх суперників, у результаті чого інший… прихильник цієї… популярної панночки у вуличній бійці вирішив стати на захист її честі. Завдяки цьому твої… зальоти й твоя особа набули в містечку розголосу.

Лешек широко розплющив очі.

– Але мені про це нічого не відомо! Це взагалі неможливо!

Він схопився, обурений, і вигукнув:

– Це огидні плітки, у яких немає жодного слова правди!

– На жаль, сину, – озвався пан Чинський, – ми володіємо зовсім іншою інформацією.

– Не вірю! – вибухнув Лешек. – Вона б мені про це сказала! А ви, мамо, не повинні, говорячи про дівчину, якої не знаєте, про найпоряднішу дівчину, вдаватися до таких… таких двозначних натяків! Це… це гидко!

Чинські перезирнулися. їх здивував такий вибух, бо досі їхній син занадто зневажливо висловлювався про жінок.

– Бачу, що ця панна тебе дуже цікавить.

– Звісно, що цікавить, якщо через мене наражається на такі… такі…

Він закусив губу й не договорив.

Пані Чинська спокійно розповіла про все, що довідалася від економки. Лешек опанував себе настільки, що жодного разу не перебив. Коли мати закінчила, він сухо озвався:

– І які ж висновки ви збираєтеся із цього зробити?

– Які ще висновки? – здивувався пан Чинський. – Ми лише хотіли попрохати тебе замислитися над своєю поведінкою. От і все.

Лешек похитав головою.

– Ні, не все. Можете погоджуватися чи й ні, але я у своїй поведінці не бачу нічого, що ганьбило би вас, мене чи ще когось. Мені немає чим собі дорікати. Геть нічим! Натомість ані я, ані мої батьки не можуть подарувати якомусь хамові, що він безчестить бідну, проте порядну дівчину, яка заслуговує поваги, користуючись при цьому моїм іменем.

Пані Елеонора зміряла сина іронічним поглядом.

– А ти занадто переконаний, мій любий, щодо цієї поваги, на яку начебто заслуговує ця панночка. Дуже ти наївний! Але що ти збираєшся робити? Мені дуже цікаво. Невже візьмеш приклад із цього чиновника й маєш намір битися із сином лимаря?

– Ні, але я подам до суду!

– Це не свідчить про твій розум. Судова справа напевне не покращить репутації цій дівчині.

– Тоді я накажу кучерові відшмагати його батогом! – нетерпляче закричав він. – Або… Віднині ми не замовлятимемо ані до фабрики, ані до маєтку виробів його батька!

– Батько тут нічим не завинив, – зауважив пан Чинський.

– Звичайно, – додала пані Елеонора. – Крім того, дозволь мені висловити здивування твоїм тоном, неначе фабрика й маєток становлять твою власність, і замовлення залежать виключно від тебе.

Проте Лешек був занадто схвильований. Він відступив крок назад і запитав:

– То он як? Отже ви, мамо, збираєтеся й надалі купувати товар у цього лимаря?

– Не бачу причини відмовлятися.

– Зате я бачу! – вигукнув він.