Знахар

Та пані Чинська не була б собою, якби повністю погодилася з поразкою. Вона, щоправда, тремтіла від самої думки про те, що син виконає свою погрозу й поїде на край світу, проте не могла визнати, що капітуляція не означає для неї бодай якоїсь користі.

Отож назавтра вона покликала сина й коротко повідомила, що аж ніяк не через його погрози, а внаслідок батькових умовлянь, вона вирішила відмовитися від замовлень у лимаря Войдилла, проте з однією умовою. А саме: Лешек ще нині поїде під Варшаву до дядька Євстахія.

Вона навмисне не сказала, на скільки, побоюючись, що Лешек не погодиться на дуже тривале перебування. Та її страхи виявилися безпідставними. Після безсонної ночі, після численних скептичних і навіть цинічних думок, Лешек був геть знесилений. Він і сам думав про те, чи не краще йому поїхати, тому материну вимогу сприйняв без найменшого спротиву.

Подорож автоматично позбавить його спокуси їздити до містечка; у веселому, гомінкому домі дядька Євстахія, де завжди було повно панночок і молодих жінок, він напевне приємніше проведе час, ніж у цій жахливій провінції, у цьому брудному болоті, серед дрібних, ницих і прозаїчних справ.

Так думав він аж до моменту, коли перед вікнами вагона почали втікати станційні будівлі. Проте щойно колеса поїзда увійшли у свій монотонний ритм, його думки затуманилися, завирували й раптом побігли в іншому, зовсім іншому напрямку.

Але про це вже згодом.

Розділ X

Спокійно минало життя в млині старого Прокопа Шапеля, що його всі звали Прокопом Мельником. Погідне блакитне небо відбивалося в гладенькій поверхні тихих ставів, медово пахли липи, добра жива вода лискучим струменем спливала на велике млинове коло, неначе нескінченна дзеркальна стрічка, розбиваючись на лопатях на зеленаві прозорі уламки, дедалі дрібніші й біліші, які перетворювалися внизу на кошлату піну, бризки й шумовиння.

Унизу вирувало, нагорі монотонно воркотіли задоволені й ситі від хліба жорна, у корита сіялося пухке дорогоцінне борошно. Лиш устигай мішки підставляти під цей хлібний струмінь.

На пізньому переднівку роботи в млині було небагато. Біля третьої пополудні наймит Віталіс перекрив воду, і колесо, звільнене від тягаря води з розмаху обернулося ще раз і другий, заскрипіли дубові осі, скреготнуло в залізних шестернях, грюкнули жорна й залягла тиша. Лише борошняний пил безгучно спускався з-під даху й стелі горища на землю, розставлені мішки, ваги, осідав шаром, який до ранку іноді сягав і півпальця.

Інші, несумлінні мельники, і це борошно продавали людям, та старий Прокіп наказував змітати його для худоби й іншої живності, тож його корови, кінь, свині, качки, гуси й кури матінки Агати виглядали вгодованими, наче в панському маєтку.

Після третьої робити в млині було вже нічого, і о цій порі знахар Антоній Косиба зазвичай збирався до містечка. Обтрушував одяг від борошна, надягав чисту сорочку, руки й обличчя вмивав біля корча над ставком, де був найзручніший спуск до води, і йшов до Радолишок.

Хворих улітку було небагато, та й ті приходили переважно ввечері, як сонце зайде, коли, як відомо, люди вільніші.

Останнім часом усі домочадці, а передусім жінки, помітили в знахаревій поведінці великі зміни. Він якось почав більше про себе дбати, черевики чистив гуталіном до блиску, купив дві кольорові блузи, підстригав бороду й волосся, яке раніше спадало йому на плечі, мов у попа.

У Зоні не було жодних сумнівів щодо того, чого це він так чепуриться. Безпомильний у таких випадках жіноцький інстинкт уже давно їй підказував, що досі байдужий до жіночих чарів Антоній Косиба, певне, приглядів собі в містечку якусь бабу. Спершу всі думали про Шкопкову, власницю крамниці, та невдовзі з’ясувалося, що це не так. Антоній, хоч і відвідував крамницю, проте бачився там тільки з молодою дівчиною, яка у Шкопкової була за продавчиню.

Бачила й Зоня її не раз, і її аж сміх забирав і гнів, коли вона думала про ті зальоти.

– Ех, ти, старий, – говорила вона, придивляючись до знахаря. – І чого це тобі закортіло? Хіба ж вона для тебе? Та схаменися! От, що! До якої роботи вона вдатна? Ходиш до неї та й ходиш, а що виходиш? Тобі баба потрібна здорова, роботяща, а не така білоручка.

– Точнісінько така, як ти, – підсміхалася Ольга.

– А хоч би й так! Хоч би й так! – Зони войовничо брала руки в боки. – Я й не відпираюся. Чим я гірша за тамту? Що не така молода? То й що? Ти сам подумай, Антонію, нащо тобі така молода? Та ще й із містечка! З фанаберіями. У капелюшку. Гріх тобі буде!

– Та замовкни ти, дурна! – озвався нарешті роздратовано знахар.

І йшов геть, бурмочучи:

– І що в цієї дурепи лишень на умі!

Насправді Зонине базікання він уважав переливанням з пустого в порожнє. Він і в гадці не мав брати собі дружину. До жінок відчував неприязнь, проте ніколи не замислювався над її походженням, побоювався їх і трохи зневажав. Та коли йшлося про Марисю з Радолишок, справа була цілком інакшою. Марися була геть не схожою на інших. Настільки несхожою, що йому здавалося недоречним саме порівняння її з жінками взагалі. Сама Зонина думка про його одруження з Марисею була такою безглуздою, що й згадувати не варто. Якщо він і згадував, то лише щоб зрозуміти, звідки таке зродилося в її недолугій голові.

Що він бував у крамниці? Ну, бував, то й що з того? Що часом якийсь гостинець Марисі дарував? А хіба йому не вільно? Що любив з нею побалакати? Певне, що волів з Марисею, аніж із кимсь іншим, але не на те, щоб дурниці молоти… Біднятко, дівчина, майже дитина, ще й самотня, сирітка. Хіба є щось погане в його сердечності? Тим більше, що все це від щирого серця, без жодної корисливості? Зрештою, він відчував, що й вона його щиро полюбила. Якби було інакше, хіба вітала б вона його завжди так радісно, хіба затримувала б у крамниці надовго, звіряла йому свої печалі й негаразди?

А останнім часом їх у Марисі не бракувало. Із самого понеділка вона була мовби пригасла, а коли настав четвер, Антоній Косиба відразу помітив, що вона плакала.

– Що ж, дитинко, – запитав він, – знову лихі люди жити не дають?

Вона похитала головою.

– Ні, стриєчку Антонію! Не те! Просто через увесь цей скандал нещастя сталося.

– Із ким? – занепокоївся він.

– А з Войдиллом, лимарем.

– Яке ж нещастя?

– Певне, молодий пан Чинський довідався від когось, що цей екс-семінарист мене образив і про ту бійку. Тож, коли вчора лимар відіслав до Людвикова візок з готовим замовленням, то нового замовлення вже не отримав. Старого Пана-добродія досі в містечку не було. Він їздив до Вільна й щойно вчора повернувся. І коли бричка порожня приїхала, то спитав:

– А де ж робота?

А візник йому відказує:

– Пані в Людвикові переказувала, що вже роботи для вас не буде.

– Чого це не буде? Невже фабрику закривають?

– Фабрику не закривають, – візник йому на те. – Але за те, що ваш син їхнього панича образив, то вона й не хоче вам роботи давати.

Знахар кахикнув.

– Це несправедливо. Хіба ж батько за сина може відповідати? Син лобуряка, проте батько чоловік порядний і нічого не завинив.

– Авжеж, – погодилася Марися. – Я йому те саме сказала.