Знахар

Так, він чудово усвідомлював усі труднощі й перешкоди, які виникнуть на його шляху. Він не мав жодних ілюзій, що батьки дадуть згоду на цей шлюб. Лешек не сумнівався, що вони зроблять усе, щоб перешкодити йому в досягненні мети. Громадська думка, усі знайомі й родичі – усі накинуться на Марисю. Він мусить приготуватися до запеклої боротьби.

Проте молодий Чинський цієї боротьби не боявся. Навпаки. Його збуджувала думка, що він повстане сам на захист власного щастя, свого й Марисиного, здолає всі перешкоди, витримає напади, переможе, бо мусить перемогти.

У нього вже вимальовувався план дій. Він уже бачив весь арсенал зброї та підступів, яких уживатимуть проти нього. Будуть погрози розірвати стосунки, обіцянка позбавити спадщини або й справді позбавлення, злостиві жарти й підлі глузування, сцени й скандали, спазми й утрати свідомості, прохання й ультиматуми. А почнеться з того, що йому не даватимуть грошей. Маючи такі зв’язки, батьки легко влаштують так, щоб син не зміг знайти будь-яку посаду.

«Над цим треба поміркувати», – думав він.

Немає нічого легшого, аніж стати до бою з відкритим заборолом і… програти. Але тут ідеться не про саму боротьбу, йдеться про перемогу. Про те, щоб залишитися живим на полі бою. Узагалі він міг потайки продати свої особисті речі й утекти з Марисею кудись на край світу. Вона звикла до бідності, він теж звикне. Він молодий, роботу десь знайде. Але така втеча не справила б йому жодного задоволення, применшуючи здобуте щастя. І тому від цього слід відразу відмовитися.

У нього було достатньо практичного глузду, щоб коли йдеться про важливі речі, відкинути донкіхотство, на яке він часто страждав. Тому й зараз він вирішив діяти обережно, завбачливо й суворо зберігаючи таємницю.

Наразі йому не хотілося обмірковувати майбутню стратегію. Лешек був настільки окрилений відкриттям своїх справжніх прагнень, відчував таке щастя від прийняття свого рішення, що все інше в порівнянні із цим маліло, зіщулювалося й втрачало будь-який сенс.

Поява Лешека, який так і сяяв у посмішці й мав чудовий настрій, викликала в Людвикові неабияке здивування. По-перше, його тут зовсім не чекали, по-друге, він надто помітно змінився. Куди й поділося його колишнє роздратування, різкі рухи, байдужість до всього, що було пов’язане з домом та майном, нудьгування.

– Що з тобою сталося, Лешеку? – із помітним задоволенням поцікавилася мати.

– Я змінився, мамо. Я став іншою людиною.

– Цікаво, чи довго триватиме цей щасливий стан.

– О, так, – він таємничо посміхнувся. – Мені здається, що це остаточна фаза мого розвитку. Бачите, я довго міркував, і дійшов висновку, що час мені вже постатечнішати, узятися до роботи, життя впорядкувати й таке інше.

Пан Чинський аж відірвався від своєї газети.

– Чи це значить, що ти нарешті збираєшся зайнятися фабрикою?

– Ти не помилився, батьку!

– Тоді слід послати подячну телеграму дядькові. Невже в них вдома ти зустрів того, хто так на тебе вплинув? Там, здається, було чимало осіб.

– О так, дуже багато. Цілий натовп, – кивнув Лешек головою, а тоді додав: «І в цьому натовпі я зустрів… себе».

– Ах… І які ж враження в тебе склалися від цієї зустрічі?

– Спершу досить прикрі. Я почув багато зауважень, не позбавлених слушності. Та зрештою, я переконався, що маю справу з людиною, котра знає, чого хоче. І ми обидва були дуже цим втішені.

Пані Елеонора нахилилася й поцілувала сина в чоло.

– Вітаємо вас обох, а при нагоді й себе.

– Дякую, мамо. На вітання я заслуговую більше, ніж ти припускаєш, – повагом відказав син.

Ця розмова відбулася після вечері й сповнила подружжя Чинських рожевими мріями. Та як же вони здивувалися, коли назавтра вранці слуга, якого запитали, чи панич ще спить, відповів:

– Панич наказав подати мотоцикл і поїхав у бік Радолишок.

Розділ XI

Ксьондз Пелка був уже літнім чоловіком. Спав він мало й прокидався рано. Певні проблеми із травленням спричинилися до того, що натще він почувався дуже погано. Тому на службу Божу в будні дзвонили ще до сьомої, а о сьомій ксьондз Пелка виходив до вівтаря.

Марисі, яка бажала встигнути на службу, доводилося вставати о шостій, тож вона трохи недосипала. Проте молитва в костелі приносила їй такий спокій, що вона вже багато днів не пропустила жодної меси. Марися ставала навколішки й палко молилася, прохаючи Господа, аби Він пробачив її гріхи, позбавив смутку й хвилювань, яких стільки впало на неї, аби послав їй розраду, а ще – аби дав щастя тому, кого вона покохала.

На хорах орган грав дивовижні мелодії, у яких не було ані смутку, ані веселощів, лише якийсь незбагненний, все- охопний спокій вічних речей, такий спокій, який, здається, ллється з неба в зоряні ночі.

Цей спокій сповнив увесь простір костьола, застиг у білих статуях апостолів і пророків, розчинився в розпливчастих контурах на потемнілих картинах, лунав у мармурових словах латинської молитви, що долітали від вівтаря й проникав у зболілі душі вірян, котрі саме цього спокою тут і шукали.

Марися виходила з костьола немовби затуманена цим неземним спокоєм, скорившись своїй долі. Вона не наважувалася обдумувати ці величні істини, які об’явилися колись святим у час божественного споглядання та єднання з Господом. Вона б цього навіть не зуміла. Проте дівчина виразно відчувала цей подих вічності, який її, маленьку бідну, усіма забуту й нікому непотрібну істоту, сповнював довірою й упевненістю, що десь далеко, у незнаній далечіні, є її могутній опікун і союзник, чиї добрі очі стежать за нею непомітно, проте пильно.

Щодня Марися виходила з костьола з дивним переконанням, що незабаром щось станеться, усе зміниться й до неї несподівано прийде якесь щастя. І переконання це було таке сильне, що того ранку, коли дорогою з костьола дівчина побачила біля крамниці пана Лешека, вона навіть не здивувалася. От тільки не змогла опанувати радості.

– Ви приїхали, – тремтячим голосом повторювала вона, – приїхали…

Марися перебувала в такому збудженому стані й ледве чи могла щось помітити, проте Лешек видався їй якимсь серйозним і зосередженим. Дівчина засоромилася, коли він, вітаючись, поцілував їй руку просто на вулиці, на очах у людей.