Знахар
Шрифт:
які дозволяли йому стежити за її маленькими, проте такими важливими радощами, за дитячими, проте такими зворушливими проблемами, за цією світлою душенькою, такою чистою, такою ніжною, такою вразливою, ці сторінки давали йому можливість бачити її дитинство, дівочі літа, збагнути її й ще дужче запрагнути, аби ніщо їх більше не розділяло.
Розділ XII
Перші червоні листки на кленах почали облітати з дерев. Осінь була ще рання, тепла, тиха, сонячна. У будні плуги виходили в поле, і путівцем тягнулися вози, наладовані важкими мішками, проте в неділю скрізь було безлюдно. Лише цвіркуни сюрчали, лише якийсь птах часом здіймався над полями до спокійного, неполоханого лету чи обважніло пробігав заєць.
У
Дорога вела до віцкунського лісу. Сюди вони приїздили щонеділі. Зазвичай по обіді Марися виходила на путівець за містечком, і тут вони бачилися подалі від людських очей. Тут вони рідко зустрічали когось, проте й у таких випадках Марися могла не боятися, що її впізнають. Зелений комбінезон, шолом і окуляри змінювали її до непізнаваності. До лісу було кілометрів шість, і там вони проводили час аж до вечора, а тоді Лешек знову відвозив Марисю до Радолишок, а сам окружною дорогою повертався до Людвикова.
Дотримання такої суворої конспірації було необхідним, бо ж лихі пліткарі не зоставили б на Марисі сухої нитки, якби дізналися, що вона їздить до лісу з молодим інженером.
Та цієї неділі, допомагаючи Марисі застебнути комбінезона, Лешек сказав:
– Сьогодні ми востаннє так перед усіма криємося.
У його тоні було щось незвичне.
– Чому востаннє? – запитала Марися.
– Бо завтра ми всім оголосимо про наші заручини.
Марися вражено зупинилася.
– Що ти таке кажеш, Лешеку! – прошепотіла вона.
її раптом охопив страх перед тим, що мало настати. Звісно, вона вірила нареченому. Вірила безмежно. Та десь углибині душі, у підсвідомості в ній жила якась тиха й сумна зневіра. Дівчина воліла не думати про майбутнє. Дійсність була такою гарною, що Марисі здавалося, що будь-яка зміна може означати лише гірше.
– Ну ж бо, сідай, люба, – поквапив її Лешек, – нам знадобиться нині багато часу, щоб усе запланувати.
Марися мовчки сіла ззаду на сидіння. Рух повітря завжди трохи її приголомшував, та сьогодні дівчина почувалася майже непритомною. Вона й не припускала, щоб усе сталося так швидко, зрештою, навіть не знала, від чого залежить розкриття таємниці їхніх стосунків. Не знала й не могла довідатися, бо добряче обміркувавши справу, Лешек вирішив затаїти від неї свій план.
Саме вчора він його втілив, і тепер у нього в кишені лежав дуже докладний контракт. Цей документ був трирічною угодою між батьками й сином. На його підставі молодий Чинський отримував посаду керівника відділу виробництва на фабриці із, щоправда, не надто високою, проте цілком пристойною зарплатнею.
Йому вдалося домогтися від батьків такої угоди, проте це аж ніяк не можна було назвати гідним прийомом. Довелося вдатися до підступу, проте саме через те, що цей підступ аж ніяк не був похвальним, Лешек вирішив нічого не розповідати Марисі. Він побоювався, і слушно, що дівчина опиратиметься цій ситуації й не бажатиме скористатися перевагами, здобутими таким чином.
Власне, Лешек і не захоплювався своїми махінаціями, хоча й не відчував особливих докорів сумління. Зрештою, це була боротьба за існування, боротьба за щастя – власне й коханої дівчини. Чинський мусив здобути потрібні козирі, і він їх здобув. Мусив вибити з батьківських рук засоби впливу, і вибив-таки.
У понеділок – так Лешек собі вже запланував – він їм оголосить, що вирішив будь-що оженитися з Марисею. Тоді вони зрозуміють, чому він так наполягав на контракті.
«Так, – скаже він їм, – це правда. Я передбачав, що ви захочете утруднити мені одруження, передбачав, що плекаючи свої кастові упередження й цінуючи їх вище за щастя власного сина, ви намагатиметеся примусити мене змінити рішення й не вагаючись скористаєтеся будь-якими засобами. Тому я не бачу причини, чому я не мав би заздалегідь відмовлятися
від захисту. Зрештою, я не вчинив нічого поганого. Протягом трьох років ви платитимете мені гроші, але ж не задурно. Натомість отримаєте сумлінну й акуратну роботу. А тепер у вас є вибір: або погодитися із ситуацією, познайомитися з моєю майбутньою дружиною й прийняти її як нового члена родини, або викреслити з родини мене».Так, він чудово знав, що батьки не відразу погодяться. Знав, що посипляться прохання й погрози, будуть сльози й образи, може й справді дійти до розриву стосунків і відкритої ворожнечі. Та ради на це не було.
У глибині душі він усе-таки сподівався, що йому вдасться отримати їхню згоду. Аби вони тільки згодилися познайомитися з Марисею. Лешек був упевнений, що її чарівність, розум, її доброта й усі ті риси, яких він не бачив в інших дівчат, переконають батьків якнайкраще.
Зрештою, він був готовий до всього, і залежно від того, як поставляться батьки до його завтрашньої заяви, планував подальші дії.
Так чи сяк, Марися повинна була вже від завтра покинути роботу в крамниці. Якщо батьки погодяться із синовою волею, його наречена відразу переїде до Людвикова. Якщо ні, їй доведеться до їхнього весілля виїхати до Вільна. Лешек і там усе приготував. Протягом цього місяця вона жила би в родині Вацека Корчинського, Лешекового шкільного товариша. А пані Корчинська заопікувалася б нареченою Лешека, якого любила, як рідного сина.
Залишалося обговорити з Марисею справи, які стосувалися її поїздки й розлуки з колишньою опікункою. Хай там як, але дівчина була неповнолітньою, і така собі Шкопкова, хоч Лешек і не розважав серйозно цієї можливості, могла йому стати на заваді. Крім того, у випадку поїздки до Вільна виникало делікатне питання грошей. Він не був певен, чи Марися, яка напевне власних грошей не мала, погодиться взяти в нього потрібні кошти. Зрештою, це була б невелика сума. Пані Корчинська у Вільні сама би поповнила Марисин гардероб. А пізніше він з нею розрахується. На щастя, для Вацека, який був адвокатом і прекрасно заробляв, ці витрати аж ніяк не будуть проблемою.
Про все це й міркував дорогою Лешек. Марися сиділа за ним, також заглиблена у власні думки. Дорога була, як завжди в неділю, безлюдна. Лише біля містка вони зустріли селянську бричку із запряженим у неї невеличким коником. Кінь перелякався мотоцикла й рвонув убік. Візник, мабуть, був п’яний, бо замість того, аби шарпнути за віжки, вистрибнув із брички до рівчака. Його пасажир учинив так само. Хмара куряви накрила цю картину, зрештою, Марися й Лешек бачили все хіба що протягом секунди. Лешек не зупинився, і лише дівчині здалося, що пасажиром брички був хтось знайомий.
Вона не помилилася: це був Зенон Войдилло. Коли мотоцикл зник за поворотом у куряві, Зенон видряпався з рівчака і, погрожуючи п’ястуком, пробурмотів кілька брудних прокльонів, вульгарних ще й тому, що він справді був п’яний.
Проте ані Марися, ані Лешек цього вже не чули. Дорога саме розширювалася й входила в старий високий ліс.
Доїхали до невеличкої галявини й стали на ній своїм маленьким табором. Нехитрий підвечірок складався із фруктів
та кількох плиток шоколаду. Усе це закохані залишили біля захованого в кущах мотоцикла і, побравшись за руки, пішли над яр. Вони завжди тут сідали. Яр був глибокий, зі стрімкими схилами, а на дні протікав вузенький темний струмочок. Не раз, тихесенько тут сидячи, Марися і Лешек бачили козуль що приходили до води. Та нині закохані розмовляли, і їхні голоси, відлунюючи в яру, певне, наполохали козуль.
– Кохана, – мовив Лешек, – скінчилися всі наші негаразди. За місяць ми обвінчаємося. Уявляю собі вираз обличчя нашого чесного ксьондза, коли ми прийдемо, щоб оголосити про шлюб! Тобто його обличчя та й інших! Ото буде новина!
Він потер руки, та глянувши на Марисю, здивувався.
– Тебе щось непокоїть?
– Розумієш, – зітхнула дівчина, – для мене все це не буде приємним. Легко можеш собі уявити, що скажуть люди.
– А що вони можуть сказати?
– Ну, що я виходжу за тебе через кар’єру… заради грошей, становища, що я знайшла вдалу партію, що мені вдалося впіймати такого чоловіка…