Знахар

Він іще дужче схуд і ще більше посивів. Його обличчя нагадувало мерця, тільки в очах жеврів розпач. Він утрачав будь-яку надію. Намарне всі його зусилля, намарне лікування, намарне дбайливий догляд. Він бачив, як із його рук вислизає це молоде життя, життя єдиної на світі істоти, заради якої він без вагань погодився би віддати власне.

За три дні він ублагав Василя, аби той поїхав до містечка по лікаря.

– Може, він щось зарадить, – мовив Антоній.

Василь поїхав, та повернувся ні з чим. Виявилося, що доктор затримався у Вільні надовго, і певне, нешвидко повернеться, бо має відвезти молодого Чинського аж за кордон.

Увечері Антоній Косиба послав до Пічок по тамтешнього вівчаря. Він анітрохи не вірив у дієвість його замовлянь, але потопаючий і за соломинку хапається.

Вівчар прийшов попри професійну зневагу до конкурента. Вбачав у цьому свою велику перемогу. Подивився на вмираючу, торкнувся її руки, потім підняв одну повіку, тоді другу, відтягнув нижню губу, придивляючись уважно до неї зсередини, тоді ледь помітно всміхнувся й щось забурмотів під носом, тримаючи руки над Марисиною головою.

Його старечі сукуваті пальці повільно стискалися, неначе він щось збирав, потім пересувалися аж до стіп і знову розтискалися, виконуючи рухи, немовби він струшував з них щось невидиме. Він повторив свої дії сім разів, бурмочучи закляття, у яких голосніше вимовляв хіба що кінець фрази:

– …на широкую реку, на чужую сторону, под жаркое солнце, под темную тьму, под месячний свет, на триста лет, вон за оконце!

Проказуючи останні слова, він раптом скочив до вікна, розчахнув його й вистромив руки, наказавши:

– А злийте-но мені швидше водою з дерев’яного цебра.

Хтось із присутніх виконав його прохання. Тоді вівчар

узяв у жменю трохи розжареного вугілля з печі, присипав його жменькою трав, що їх він дістав з полотняної торбини, яка звисала йому через плече, а тоді почав ходити по кутках кімнати. У кожному зупинявся, дмухав на вугілля, доки від трав не здіймався димок, проказував отченаш і повертався до узголів’я помираючої, щоб звідти знову піти до наступного кутка.

Усі ці дії тривали близько години. Нарешті вівчар наблизився до Марисі, знову зазирнув під повіки й кивнув головою.

– Житиме, – упевнено мовив він. – Я відігнав смерть. Але смерть сильна. Вона й найдужчих замовлянь не послухається. Якщо вже заповзялася, то без здобичі, з порожніми руками не піде. Тому виберіть курку, і рівно опівночі отут, під вікном, заріжте. Ця хвора – панна, а чи заміжня?

– Панна, – відказав Косиба.

– Тоді треба білу курку. Маєте білу курку?

– Маємо, – кивнула головою Ольга, не на жарт перейнявшись.

– То заріжте її. А тоді зваріть, і чотири дні давайте хворій їсти. Боже борони, нічого більше, тільки ту курку і ту юшку, що з неї приготуєте. А тепер не дякуйте, бо це перешкоджає, а я собі піду. Слава Ісусу Христу!

– Слава навіки, – відповіли присутні.

За вівчарем вийшли з хати всі, залишилася тільки Зоня. Вона легенько штовхнула в бік замисленого знахаря й запитала:

– Ну, як, Антонію, допоможе воно чи не допоможе?

– Не знаю, – знизав той плечима.

– Бо бачиш, я собі думаю, що такі речі, це задурманювання голови. Хіба від того, що він подимить і побурмоче, хворому якось полегшає? Мій покійний чоловік, що й світа побачив, і на війні побував, то тільки сміявся з того. Базікання й дим – то не ліки. Ти по-іншому лікуєш, то нащо кликав вівчаря! А той тепер усім казатиме, що там, де ти не міг раду дати, він допоміг. А ця Марися, якби мала видужати, то й так видужала б. Але тепер для тебе краще, аби померла, бо…

І вмовкла від Антонієвого погляду, сахнувшись під стіну.

– Та що ти, що ти, Антонію?! – швидко заговорила вона. – Я ж нічого поганого… Я лише хотіла тобі як краще… Їй-Богу. Я смерті нікому не бажаю… А ти відразу… Їй-бо, хтозна-що собі вигадуєш. Ну, не сердься, от, я сама опівночі тут під вікном курку заріжу. Біленьку виберу, геть усю білесеньку…

– Іди вже, Зоню, йди, залиш мене самого, – прошепотів знахар.

– Піду вже. Добраніч. Ти, Антонію, теж лягай, відпочинь. Бо геть охлянеш. А про курку, то будь певен. Зроблю все, як вівчар наказав. Добраніч.

Зоня вийшла й запала тиша. Лише свист, що вихоплювався з Марисиних грудей свідчив, що в цій тиші та спокої щось відбувається, щось квапиться, спішить до неухильного кінця.

Антоній підсунув табурет, оперся ліктем об край столу й вдивлявся в блакитні жилки на заплющених повіках дівчини.

Він зробив усе, що наказувало його вміння, наказував розум, ба, навіть усупереч розумові, усупереч переконанням те, що підказував розпач і прихований у якомусь далекому куточку душі інстинкт пошуку допомоги в незрозумілій і, можливо, неіснуючій могутності чарів.

Минав час, за шибками загусала ніч. Антоній Косиба думав, думав про себе, про свою долю, про своє життя, досі таке порожнє, таке нікчемне, не пов’язане ні з чим: ані з людьми, ані зі світом. Так, не пов’язаним. Бо пов’язує лише почуття. Не хліб і не побут, не чужа доброта й щирість, навіть не впевненість, що приносиш комусь користь, а саме почуття. І щойно він прихилився до когось усією душею, як доля цю людину в нього забирала, видирала, крала…

«Знову так, як тоді», – озвалося щось у ньому, і знахар потер чоло.

І раптом усвідомив, що колись, уже дуже давно, неначе в попередньому житті, він пережив схожу втрату. Так, він був у цьому впевнений. Доля відібрала в нього ту, кого він кохав, без кого не міг існувати…

У скронях шалено закалатало, завирували думки.

«Згадати… згадати… Я мушу згадати…»

Зціпив зуби, стиснув кулаки, аж пальці увіп’ялися в долоні.

– Як це було?.. Коли? Де? Адже було… Напевно було…

Змучені нерви, здавалося, аж дрижали. Думки шарпалися, перетворюючи на невловимі клапті, на безформну білу піну, як вода на млиновому колесі, імлистим образом почали вимальовуватися риси… Ніжний овал обличчя… Легенька

усмішка на вустах, світле волосся й нарешті – очі. Темні, глибокі, загадкові…

Із пересохлої, стисненої горлянки Антонія Косиби вихопилося незнайоме, і разом з тим дуже рідне ім’я, якого він ніколи не чув, і яке, проте, було йому найдорожчим:

– Беата…

Повторив його здивовано й перелякано, і з якоюсь надією. Відчував, що з ним щось відбувається, що він відкриває щось неймовірно важливе, ще мить – і йому відкриється якась таємниця…

Зіщулився в собі, заціпенів.

І раптом за вікном, у тиші, пролунав різкий, пронизливий пташиний крик. Раз, удруге, утретє…

Антоній Косиба схопився з місця й першої хвилини не міг збагнути, що сталося. Лише згодом зрозумів.

«Це Зоня ріже курку… Білу курку… Північ…»

Знахар швидко наблизився до Марисі. Як він міг залишити її так надовго… Торкнувся руки, щоки, чола… Помацав пульс, прислухався до дихання.

Не було жодних сумнівів: гарячка спала, спала надто швидко. Щоки й долоні були ледь теплими.

«Вона., вона холоне, це кінець», – подумав Антоній.

Не втрачаючи й секунди, він розпалив у печі вогонь, до маленького горщичка сипнув жменю трав. За кілька хвилин відвар для зміцнення серця був готовий. Влив до вуст хворої три ложечки, за годину пульс, здавалося, зміцнів. Знахар повторив дозу.