Знахар

Тим часом Зенон мчав до містечка мов божевільний. Замалим не задавив якусь жінку під костьолом, і нарешті зістрибнув з коня біля будинку доктора Павлицького.

Лікар ще не спав і відразу збагнув, що треба робити. Послав сестру, аби та з пошти подзвонила до Людвикова, а сам квапливо дістав із шафи свою дорожню валізку з хірургічними знаряддями, перевірив, чи бува, чогось не бракує, поклав різні ліки, шприц і бинти.

Сестра повернулася зі звісткою, що Чинські виїжджають автомобілем і за п’ять чи десять хвилин будуть у Радолишках.

– Поїду з ними, – вирішив лікар.

– Пане докторе, їдьте-бо, ось же кінь! – квапив Зенон.

– Ви що, збожеволіли! – обурився Павлицький. – Мені що, труситися на коні, та ще й без сідла?! Зрештою, автомобілем я швидше дістануся місця.

Він був правий. Великий автомобіль з Людвикова над’їхав неймовірно швидко. Чинські спробували розпитати в Зенона, що і як трапилося, та лікар заперечив, мовляв, на це буде час потім.

Не минуло й п’яти хвилин, як вони вже дісталися млина. Коли увійшли до кімнати в прибудові, знахар саме закінчував бинтувати голову пораненому.

– Він живий, мій син живий? – вигукнула пані Чинська.

– Живий, пані, і його життю ніщо не загрожує, – відповів знахар.

– Що цей чоловік може знати, лікарю, рятуйте мого сина!

– Зараз я зніму це ганчір’я й огляну його, – відповів Павлицький.

– Немає потреби його мучити. Я вам скажу, що з ним. У нього зламана щелепа ось у цьому місці, і ліва рука, ось тут. Я поскладав кістки як слід.

– Не заважайте мені! – крикнув лікар. – Я краще за вас, мабуть, знаю, що треба робити!

– Тут уже немає чого робити, – вперто провадив своєї знахар. – Але її, цю дівчину, треба негайно рятувати.

– Що з нею? – запитав Павлицький.

– Кістка вдавлена в мозок.

– Пане докторе! – зойкнула Чинська.

Пульс виявився цілком задовільний.

– Я тільки зроблю протиправцевий укол і панича треба перевезти до лікарні. Слід якнайшвидше зробити рентгенівський знімок. А тепер я огляну цю дівчину.

Нахилився над Марисею, намагаючись намацати пульс. За мить озирнувся.

– Це вже агонія, – мовив він.

– Рятуйте її, пане докторе, – хрипким голосом озвався знахар.

Лікар знизав плечима.

– Тут уже неможливо нічого зробити. Я огляну рану… Гм… Звісно… Перелом основи черепа.

Нерухоме тіло кілька разів сіпнулося.

– І ушкодження мозкових оболонок, – додав Павлицький. – Про це свідчать судоми… Так… Тут і диво не допоможе. У вас дзеркальце є?

Знахар простягнув йому уламок розбитого люстерка. Лікар приклав його до розтулених вуст пораненої. Дзеркальце вкрилося легенькою парою.

– Ну, що ж, – розвів він руками. – Єдине, що я можу – це зробити їй укол для стимуляції серцевої діяльності. Але це геть безнадійно.

Він розкрив валізку, повну блискучих хірургічних інструментів. Знахар вдивлявся в них мов зачарований, не міг очей відвести.

Тим часом лікар наповнив шприц прозорою густою рідиною з ампули й устромив його дівчині під шкіру передпліччя.

– Шкода праці, – буркнув він, – тут будь-якої хвилини настане кінець.

І повернувся до Чинського.

Знахар торкнувся його плеча.

– Пане докторе! Рятуйте її!

– Ви що, йолоп? – роздратовано повернувся до нього Павлицький. – Як я можу її врятувати?

– Це ж ваш обов’язок, – похмуро відповів Косиба.

– Не вам повчати, які в мене обов’язки. І ще скажу вам, що коли через ваші оці ганчірки поранений отримає зараження крові, то ви підете до в’язниці. Ви не маєте права займатися лікуванням.

Знахар, здавалося, не чув його слів.

– Зробіть їй операцію, пане докторе, – наполягав він. – А раптом удасться.

– Відчепіться, хай вам грець! На біса тут операція!

І, звертаючись до подружжя Чинських, неначе беручи їх за свідків, вигукнув:

– Я що, маю оперувати труп?! Там перелом основи черепа. Уламки кістки напевно пошкодили мозок. Тут і найбільший хірургічний геній не впорається. Крім того, робити трепанацію в таких гігієнічних умовах…

Він описав рукою півколо, вказуючи на запилюжені жмутки трав під сволоком, закіптюжені гасові лампи й сміття на долівці.

– Якби в мене були такі інструменти, як у вас, – уперто вів своєї знахар, – то я б і сам спробував…

– На щастя, ви їх не маєте. Ви б тільки швидше опинилися у в’язниці, – уже спокійніше відказав лікар, зайнятий оглядом щелепи молодого Чинського. – Гм… Справді, перелом, проте, здається, нічого небезпечного… Та без рентгена я ні в чому не впевнений… Неглибокі подряпини…

Він вправно продезінфікував рану й перев’язав своїми бинтами. Тоді оглянув руку і, побачивши два надрізи, вибухнув гнівом:

– Як ви сміли таке зробити! Як посміли! Напевне, якимсь брудним ножиком!

– Кістка стирчала, – виправдовувався Косиба, – а ніж я в окропі вимочив…

– Я вам покажу! Ви за все відповісте!

– То й відповім, – байдуже буркнув знахар. – А що було робити?

– Чекати на мене!

– Та я й послав по вас. На щастя, вас застали вдома, а що було б, якби не застали? Було пораненого без допомоги залишити?

– І ми за це вам дуже вдячні, – озвався пай Чинський. – Цей чоловік має рацію, лікарю.

– Звичайно, – неохоче погодився Павлицький. – Мене справді могло не бути вдома. Дай нам, Боже, щоб обійшлося без зараження.

Пан Чинський витягнув з гаманця банкноту й простягнув знахареві.

– Ось вам за допомогу.

Косиба заперечно хитнув головою.

– Не треба мені ваших грошей.

– Візьміть. Те, що бідним ви допомагаєте безкоштовно, це слушно, але ж від нас можете взяти.

– Я допомагаю не бідним чи багатим, а людям. А цьому паничеві, якби не сумління, то й узагалі б не допоміг. Швидше він мав би загинути, а не ця нещасна дівчина… Через нього вона тепер помирає…

Пані Чинська звернулася до лікаря французькою:

– Його вже можна перенести до автомобіля?