Знахар

– Ну й люди! Ви щось переплутали! Це неможливо!

– Може, на три місяці? – допитувався Василь.

– Ні, на три роки, – заперечували селяни. – А все через те, що прокурор дуже на нього напосів.

І, як уміли, розповіли про перебіг справи.

– Згляньтеся! – вигукнув старий Прокіп. – Адже виходить, що той, котрий їх покалічив, замалим не вбив, отримав два роки, а той, що рятував – аж три. Як же так?

– Та отак виходить…

Марися розплакалася. Того дня вона саме встала з ліжка, хоча кашель її досі мучив.

– Що робити, пане Мельнику, що робити? – звернулася вона до Прокопа.

– А звідки ж я знаю?

– Треба їхати до Вільна, щоб якусь допомогу йому обдумати.

– Яку ж тут допомогу? В’язниці не зруйнуєш.

Василь розсудливо озвався:

– Я вам, панно Марисе, так скажу: жодної допомоги тут бути не може, та коли буде апеляція, то от тоді. Певне, цей адвокат поганий. Від адвокатів багато залежить… Іншого, виходить, треба. Довідаємося, котрий там у місті найкращий, та й до нього.

Василеві слова присутні зустріли схвально.

– А коли може бути апеляція?

– То нешвидко, – відказав один із селян. – Як мене судили за ті ялини з віцкунського лісу, то апеляція прийшла аж через чотири місяці.

– То й так шпарко! – зауважив інший. – Часом і рік треба чекати!

Усю ніч Марися проплакала, а назавтра спакувала вузлика. Поклала туди білизну Антонієву, кожушок, тютюну, ковбаси й солонини.

Саме за цим її застала Зони.

– Що це? – запитала вона. – Антонієві передачу готуєш?

– Так.

– А через кого перекажеш?

– Питатиму людей. Адже часто буває, що сюди приїздять ті, хто до Вільна збирається.

Зоня замислилася, а за мить витягнула вузлика, розв’язала його й дістала звідти дві монети по п’ять злотих.

– Ось тобі, пошлеш йому й ці гроші.

– Яка ти добра, Зоню! – сказала Марися.

Але Зоня наїжачилася.

– Для кого добра, для кого й ні. Йому даю, не тобі!

Марися давно помітила, що Зоня не дуже до неї ласкава.

Але відповіла примирливо:

– То дякую тобі за нього.

Зоня знизала плечима.

– Ти йому такий самий сват чи брат, як і я. Чого за нього маєш дякувати. Він сам подякує, як повернеться. І за це, і за те, що я тут його майно припильную, стежитиму, щоб нічого не пропало.

– А нащо, Зоню, тобі цим займатися?

– А хто б мав це робити?

– Я.

– Ти? А це ще чого? Хіба думаєш ці три роки тут, у мого тестя, просидіти?

Марися почервоніла.

– Чому три роки? Адже по апеляції стриєчка Антонія звільнять…

– Або звільнять, або й ні. А він тобі ніякий не стрийко. Як ти гадаєш тут жити? За які гроші?

Та, побачивши в Марисиних очах сльози, додала:

– Ну, не плач. Ніхто тебе звідси не жене. Даху над головою всім стане… Та й харчу. Я так лише сказала. Через цікавість. Не плач, дурна. Хіба тобі хтось шкодує чого? Та?

Та попри ці запевняння, Марися усвідомила своє становище. Справді, коли тут не стало стриєчка Антонія, вона не мала права тут залишатися. їй про це натякнули делікатніше, ніж це заведено серед простих людей, що цілком зрозуміло.

Отож, почувши, що кличуть обідати, вона й з місця не зрушила. Тремтіла від самої думки, що вся родина Мельника роздивлятиметься її за столом, лічитиме ложки страви, дарованої страви, і кожен шматок, що його вона піднесе до вуст… Між собою стиха називатимуть її приблудою, дармоїдом, доти, доки не скажуть цього вголос.

– Я мушу звідси піти, мушу… От тільки, куди?

Від людей Марися знала, що в крамниці пані Шкопкової працює якась інша дівчина. Ніде в усій околиці Марися не могла розраховувати на роботу. Адже ніхто не знав, що вона була заручена з Лешеком, ніхто б і не повірив, навіть, якби дівчина наважилася розповісти про це вголос. Зате всі знали, особливо після катастрофи, що вона з ним зустрічалася, що вони їздили на прогулянки до лісу… З такою репутацією Марися не могла сподіватися на жодну посаду.

А піти… куди?..

Вона впала на ліжко й заплакала. Плакала над своєю жорстокою долею, над своїм єдиним величезним коханням, яке принесло їй хіба що біль, сором та нещастя…

– Лешеку, Лешеку, чому ти про мене забув! – повторювалася вона, заливаючись слізьми.

– Гей, панно Марисе, обід! – почувся за вікном голос Василя.

Вона й не ворухнулася, і за мить Василь зайшов до хати.

– Чого це ви, панно Марисе, плачете? – запитав хлопець.

– Не знаю, – відповіла вона, схлипуючи.

– Як це? Вас хтось скривдив? Ну, скажіть-бо!

– Ні, ні…

– То чого ж плакати? Не треба…

Він безпорадно тупцяв на місці, а тоді додав:

– Я не можу бачити, як ви плачете. Ну, годі вже… годі… А може, хтось щось сказав?

– Ні, ні…

Хлопець пригадав раптом, що зовсім недавно бачив, як Зоня виходила із прибудови. Його огорнув гнів.

– Ну, добре, – буркнув він і вийшов.

Уся родина вже сідала до столу. Василь зупинився на порозі кухні й спокійно запитав:

– А чого це Марисі немає?

– Я гукала, не знаю, чого вона не прийшла, – знизала плечима Ольга.

– Не знаєш?

– Не знаю.

– То, може, Зоня знає?

Зоня повернулася до нього спиною.

– А я звідки знаю?

Та Василь раптом гаркнув:

– А я знаю, ти, холеро сяка-така!

– Чого ти, Василю, що тобі таке? – щиро здивувався старий Прокіп.

– А те мені, що вона там плаче! А через кого ж їй плакати, як не через цю відьму? Що ти їй там наговорила?!

Зоня взяла руки в боки й войовничо задерла голову:

– Що хотіла, те й наговорила! Зрозумів?

– Цитьте! – розсердився Прокіп.

– А чого він на мене! Я їй нічого такого не сказала, а якби й сказала, то що? Вона тут з нашої ласки живе, то нехай і не гонориться так!

– Не із твоєї ласки! – гаркнув, уже зовсім гніваючись, Василь.

– То нехай собі йде під три чорти! – вигукнула Зоня.

– Вона? – засміявся Василь, намагаючись, аби його сміх здавався зловтішним. – Вона? Швидше вже ти підеш! Ще не відомо, чи вона тут не стане більшою господинею, аніж ти, шльондро! Не забувай, що батько вже старий, а потім моє панування почнеться. І це тебе я вижену під три чорти, тебе! А захочеш мій хліб їсти, то муситимеш їй черевики чистити!