Знахар

Запала тиша. Усі, щоправда, і раніше здогадувалися, що Марися подобається Василеві. А тепер почули це просто від нього. Та й подобалася вона Василеві неабияк, коли спокійний зазвичай хлопець отак не на жарт розсердився, що пригрозив братовій, до якої завжди добре ставився, що вижене її.

Василь стояв блідий, зціпивши зуби, і люто позирав на присутніх.

– Тихо! – озвався Прокіп, хоча в хаті й так панувала цілковита тиша. – Тихо, кажу вам! Ти, Василю, викинь собі це з голови. Не будь дурним. Не для тебе вона, а ти не для неї. Сам обміркуєш, то й схаменешся. А ти, Зоне, йди до неї й поклич, нехай прийде. І дивись мені, – насварився пальцем, – дивись, щоб прийшла. І ще скажу тобі, Зоне, що недобре отак сироту вбогу кривдити! Бог покарає.

– Та ж я не кривдила, Бог свідок, – Зоня вдарила себе в груди.

– Ну, то йди. І знай, що Антоній її любить, як рідну. Що ж це? Його нещастя спіткало, а я тим часом хліба й прихистку шкодуватиму для цієї дівчини? Бійся Бога, Зоне. Іди… йди.

– А чого б не піти? Піду.

Зоня побігла до прибудови. Вона вже пересердилася, а може й думка, що ця панночка не буде для неї суперницею, бо маючи вибір – старий Антоній і Василь, молодий та багатий, Марися швидше обере Василя, спричинилася, що вона заходилася ревно прохати в дівчини пробачення, пригорнула її й поцілувала.

– Ну чого, чого, не плач, я ж для тебе геть усе, чого б ти мала через мене сльози проливати. Хочеш цю зелену хустку квітчасту? Як хоч, то віддам тобі… Ну, не плач, не плач…

І гладила її по спині, по мокрому обличчю, руках, аж доки Марися не заспокоїлася. Коли обидві повернулися на кухню, уже мови не було про нещодавню розмову.

Та попри це, попри всю доброзичливість, якою родина мельника оточила Марисю, її вразливість не давала їй спокою. Відчуття, що вона стала для цих людей тягарем, що користується їхньою добротою, не маючи можливості нічим віддячити, озивалося в ній повсякчас з новою силою. Вона не раз пропонувала свою допомогу по господарству, але жінок було тут досить, і жодна не хотіла, аби ЇЇ виручали.

Отож Марися страждала від думки, що ж їй робити й дедалі виразніше усвідомлювала свою безпорадність. Про виїзд без гроша за душею не було й мови. Залишалася одна лише надія, що пані Шкопкова знову прийме її до себе.

Незадовго до різдвяних свят Марися нарешті вибралася до містечка. Вийшла вона досить пізно, щоб не показуватися в Радолишках завидна. Не хотіла потрапляти людям на очі.

Отож уже смерком вона зупинилася перед будиночком пані Шкопкової.

Якраз надійшла хазяйка.

– О, Марися! – мовила вона з удаваною щирістю. – Як ся маєш, дитино?

Марися поцілувала її в руку.

– Спасибі, пані, тепер уже добре, але я замалим не померла.

– Так, так… Треба лампу засвітити…

– Я зараз… – Марися метнулася, але Шкопкова сама взяла сірники.

– Ні, не трудися. У своєму домі то я вже сама, – сказала вона підкреслено. – А про те, що ти ледь не вмерла, знаю. Що ж, сама ти собі винна. Я свій обов’язок виконала. Застерігала я тебе, що нічого доброго із цього не вийде. А ти не слухалася старої Шкопкової. Так… так… Ти, певне, по речі прийшла?

– По речі, – відповіла Марися й відвернулася, щоб приховати сльози.

– Можеш забрати. Не підвередишся. Я вже давно спакувала й збиралася до млина відіслати, тільки нагоди не було.

Запала мовчанка.

– Як же воно тобі там? – запитала Шкопкова, шукаючи чогось у комоді.

– Так собі.

– Ну, то певне, ти й не шкодуєш, що там у них опинилася.

– Я б воліла, щоб було, як раніше, – несміливо озвалася Марися.

– І я б воліла, – із притиском мовила Шкопкова. – Але що ж, коли ти вибрала інше. Воліла смерть на себе накликати й ганьбу, та й на мене сором… Матір твоя там, певне, у могилі перевертається… Була я на кладовищі в Задушки, була, лампадку на могилці поставила й віночок із безсмертників занесла, щоб її, бідолашну, потішити. Що ж, кажу, пані Окша, кохана, не винувать мене, бо не раз і не десять казала я доньці твоїй. Та молодість не вірить досвідові старих. Молися там, аби дитина твоя спам’яталася… Та і я помолилася, щоб тобі кращі опікуни трапилися, ніж я… Та й годі.

Марисі по щоках струменіли сльози.

– Пані, присягаюся, що я нічого поганого не зробила, присягаюся!

– Дитино моя. Хотіла б я тобі вірити. Але що ж моя віра допоможе? Усі бачили, що ти зустрічалася із цим легкодухом, якого досі Господь не покарав через своє милосердя. Усі знають, що він тебе мало не вбив, а потім покинув… І якщо хочеш моєї поради, то я тобі от що скажу. їдь звідси якнайдалі, до чужих, а на другий раз стережися таких жевжиків і шалапутів. А щоб мала за що поїхати й не згадувала мене з тяжким серцем, як я тебе, то там у своєму кошику знайдеш кілька злотих… Вистачить тобі на перший час. Найліпше до Варшави їдь. Там піди до якогось ксьондза й попроси поради. У великому місті легше знайти роботу.

Вона висякалася й вела далі:

– Так я собі подумала. Тільки, певне, знову намарне. Не послухаєшся ти моєї поради.

Марися схопила її за руку й поцілувала.

– Я так і зроблю. Спасибі, пані, спасибі… Ніколи вас не забуду…

– То йди, дитино, з Богом. Хай тебе Пресвята Богородиця благословить і береже.

Обняла Марисю, а провівши її за поріг, гукнула ще:

– А напиши якось до мене!

– Напишу.

Плетений кошик не був важким, його вбогий вміст також, а все ж рука німіла, і дедалі частіше треба було міняти.

Уже кілька днів, як мороз попустив, а тепер почав падати сніг, лапаті сніжинки летіли повільно, ліниво, але так рясно, що за кілька кроків нічого не видно було. На щастя, високі дерева обабіч гостинця не давали заблукати. Та якщо Марися і йшла чимраз повільніше, то не тому, що боялася загубити дорогу. У голові вирувало стільки думок, стільки суперечливих почуттів оживало в серці. Вона цілковито погоджувалася з колишньою опікункою. Справді, треба виїхати, поїхати якнайдалі, хоч би й до Варшави. Тепер у неї є гроші на дорогу, тож зволікати немає сенсу…

Але покинути ці місця, раз і назавжди відмовитися від сподівань побачити Лешека, хоч би й здалеку… І так залишити стриєчка Антонія?! Адже він сюди повернеться… Він був до неї такий добрий, викликав стільки взаємних почуттів… Звичайно, треба їхати. Але, радше, до Вільна. Мабуть, їй дозволять перевідати стрийка у в’язниці… Вона порадиться з ним, що робити далі… Так, це найважливіше, це єдине, бо що ж іще залишається?

Марися насилу відшукала бічну дорогу до млина. Сніг падав такий густий, що коли б не шум води на млиновому колесі й не пирхання коней біля млина, вона б його й зовсім не помітила. Світло побачила лише зблизька й здивувалася: вікна прибудови були яскраво осяяні.

– Певне, Наталка прийшла сюди уроки робити, – подумала Марися.

Обтрусила в сінях чобітки від снігу, відчинила двері й зупинилася мов укопана.

Кімната раптом закружляла їй перед очима, серце шалено затріпотіло, з вуст вирвався тихий вигук, і Марися знепритомніла.

Розділ XVI

У санаторії доктора дю Шато в Аркашоні зазвичай на початку грудня розпочинався зимовий сезон і нашестя паризьких подагриків. Отож, коли в середині грудня пан Станіслав Чинський прибув і заявив, що хоче забрати сина, лікар не заперечував.