Знахар

– Звичайно, – сказав він, – ваш син, власне, цілком здоровий. Я наразі виключив би для нього заняття якимсь небезпечним спортом, але кістки зрослися бездоганно, м’язи під впливом масажу достатньо зміцніли, а що стосується поведінки, то гадаю, що це все внаслідок ностальгії. Повернення додому, до рідних, пожвавить його й розворушить.

– І я на це сподіваюся, – потиснув йому руку пан Чинський.

А тепер, сидячи у вагоні навпроти сина, він уже нічого не очікував. Він навмисне, порадившись із дружиною, поїхав до Аркашона сам, щоб забрати Лешека на свята. Батьки були перелякані його листами. Лешек надіслав їх тільки два, до того ж, після їхнього наполегливого бомбардування, і ці звістки від сина були короткі, сухі, байдужі.

Так само байдуже привітався він із батьком і погодився повернутися додому.

– Мені однаково, – тільки й сказав він.

Сидів мовчазний, із давно згаслою цигаркою в руці й немовби не чув батькових розповідей про політику, про покращення кон’юнктури, про нові замовлення. Здавалося, його нічого не обходить, ніщо не може зацікавити, розворушити. Невже нервовий шок, якого він зазнав у тій фатальній катастрофі, назавжди перетворив цього веселого хлопця на апатичного меланхоліка?

Марно старався пан Чинський бодай чимсь привернути синову увагу. Лешек обмежувався короткими відповідями, бездумно роздивлявся носаки своїх черевиків і здавалося, ним оволоділо якесь заціпеніння, якийсь моторошний спокій.

Уночі пан Чинський не міг заснути й зазирнув до купе сина. У нього були якісь лихі передчуття, і він справді не дуже помилився: невважаючи на морозяну ніч, Лешек відчинив вікно й у тонкій шовковій піжамі стояв, вихилившись назовні. Порив крижаного вітру вдерся до купе.

– Що ти робиш, сину! – перелякався пан Чинський. – Ти захворієш на запалення легень!

Лешек озирнувся.

– Можливо, батьку.

– Будь ласка, зачини вікно.

– Мені гаряче.

– Я хочу з тобою поговорити.

– Добре.

Він зачинив вікно й сів.

– Ти дуже нерозважливий, Лешеку, – почав пан Чинський. – Ти не тільки не дбаєш про власне здоров’я, а ще й свідомо його наражаєш.

Відповіддю було мовчання.

– Чому ти не сниш?

– Я не хочу спати.

– Але ти мусиш. Твій стан здоров’я досі вимагає обережності.

– Навіщо? – Лешек глянув батькові просто в очі.

– Як це – навіщо?

– Так, навіщо? Невже ти думаєш, що мені це потрібно?

– Мусить бути потрібно.

– Невже! – махнув рукою молодий Чинський.

– Лешеку!

– Батьку! Невже ти справді думаєш, що життя заслуговує на те, щоб про нього турбувалися, хвилювалися, докладали зусиль? Повір, мені цього зовсім не треба.

Пан Чинський силувано посміхнувся.

– У твоєму віці, – збрехав він, – я теж страждав на різні депресії, проте мені стало розсудливості зрозуміти, що все це минеться.

– Цим ми й відрізняємося, батьку, – кивнув головою Лешек. – Я ж бо знаю, що це не минуща депресія.

– А я тебе запевняю, що так. Повір мені, у мене ж досвід. Звичайно, фізичний і психічний шок мусить мати свої наслідки. Але це минеться. Минеться тим швидше, чим розсудливіше ти поставишся до свого теперішнього стану. Усвідомлення причин депресії – найкращий засіб для її подолання.

У пана Чинського не було враження, щоб його переконливі аргументи якось вплинули на сина, тож він додав:

– І ще одне. Ти не можеш забувати про нас, про твоїх батьків, для яких ти – усе. Якщо твій розум не може тебе розворушити, то я звертаюся до твоїх почуттів.

Лешек здригнувся і, помовчавши, запитав:

– Ти й справді вважаєш, батьку, що почуття – така могутня й серйозна сила, яку слід брати до уваги тоді, коли виникає гамлетівське питання: «Бути чи не бути?»

– Звичайно, Лешеку.

– Спасибі тобі. Я теж так гадаю.

– От бачиш, синку. Ну, лягай же тепер і спробуй заснути. Уранці будемо вдома. Так… Ти й не уявляєш, як твоя мати стужилася за тобою. Вона завжди намагається вдавати сильну жінку… Але ти й сам знаєш, що під цією зовнішністю криється найглибша ніжність. Ну, спи, сину. Добраніч.

– Добраніч, батьку, – безживним голосом відповів Лешек.

Він згасив світло, проте не ліг. Розмірений стукіт коліс, легеньке погойдування, яскраві смуги іскор на чорній шибці… Тоді він повертався так само. От тільки тоді він прагнув прискорити біг потяга. Віз для неї перстеника на заручини, а для себе – щастя.

У Людвиковській оранжереї, мабуть, уже розквітнув бузок. Так, бузок і запашний геліотроп… Він накаже все позрізати. І може… Там, напевне, лежить глибокий і білий сніг. А на снігу немає жодного сліду. Забутий, маленький горбочок…

Він ітиме цим ніким не порушеним білим шляхом… Буде першим і останнім… Там його мета. А звідти не веде жодна дорога. Покладе квіти, усю могилку вкриє квітами… Може, крізь сніг, крізь товщу землі й дерев’яне віко до неї долине аромат бузку й геліотропу? Вона почує його голос, що повторюватиме найдорожче ім’я, найніжніші обітниці, розпачливі обіцянки? Почує, як слабне, завмирає биття його серця серед конаючих квітів, приготується зустріти його, закине, як колись руки йому на шию й дозволить досхочу дивитися в ці променисті очі? Назавжди, навіки…

І коли Лешек думав про це, його огортала блаженна віра. Який же спокій відчув він, відколи із цим змирився. Щоразу, залишившись сам, він поринав у байдужих, величезних й неосяжних, мов космічна пустка, просторах смерті. Він належав їй до кінця.

Наскільки жахливішим, боліснішим був початок. Щойно Лешек зміг вимовити кілька звуків, відразу запитав у них:

– Що з нею?

Мати здригнулася й коротко відповіла:

– Вона померла, але не думай про це.

А доктор Павлицький додав:

– Розтрощена основа черепа. Із цим не живуть довше, ніж кількадесят хвилин.

І тоді він знепритомнів знову. Щоразу, коли отямлював- ся, усвідомлення Марисиної смерті здавалася йому запереченням його власного життя. Лежачи із заплющеними очима, він чув, як поруч стиха перемовлялися. Доктор дорікав Чинській:

– Не слід було казати йому, що ця дівчина померла. Це необачно й може згубно вплинути на його нерви.

І відповідь матері:

– Я не вмію казати неправду, докторе. Щодо мене, то я завжди воліла нехай і гірку правду, ніж обман. Зрештою, мій син не відповідає за цей нещасний випадок.