Звірослов

– Дєвушка, можете швидше?
– делікатно нагадує про себе делікатна жіночка.

Капітоліна бере величезного ножа і прикладає його сталеве лезо щуці до голови.

– Зараз-зараз, - каже Капітоліна.
– Зараз-зараз.

Щука завмирає. Її сиве водянисте око винувато дивиться на Капітоліну. Так, немов перепрошує за те, що своїм існуванням провокує Капітоліну до злочину.

– Не бійтеся, тисніть, Ваша Високосте, - нашіптує щука.
– Мені не буде боляче. Я не відчуваю болю.

Капітоліна крізь сльози тисне на ніж і жабра щуки роздуваються як крила.

Капітоліна плаче і тисне на ніж усе дужче.

– Дєвушка, ну що ви тут мексиканський серіал устроїли?
– делікатна жіночка, як то зазвичай буває, виявляється зовсім не делікатною.

Коля, який увесь час никав поруч, відбирає в Капітоліни ніж і зі знанням справи, одним точним ударом відрубує щуці голову.

Капітоліна довго дивиться на Колю заплаканими зеленющими очима, а потім випалює:

– Вбивця!
– і, закривши лице руками, біжить у туалет митися.

Він, як і напередодні, сидить за столом, копирсається в документах.

Капітоліна тихенько заходить у кабінет.

– Можна, Альберт Романович?

Він жестом запрошує сісти на стілець біля столу.

Капітоліна сідає. Знервована.

Як я зараз виглядаю?
– думає вона. Напевно, жахливо. Треба було нафарбувати губи. І тоналкою заїди замастити. Заїди - це моє прокляття. Скоро взагалі рот не зможу відкривати.

– Капітоліна, - він зводить на неї свій гострий суворий погляд.
– Ти здогадуєшся, навіщо я тебе викликав?

– Здогадуюся, - киває Капітоліна, а в самої мурашки по шкірі.

Усміхається однією з тих чарівних посмішок, яких можна навчитися лишень перед дзеркалом.

– Добре, якщо здогадуєшся.

Він зітхає, немов має щодо сказаного великі сумніви.

– Сподіваюся, такого більше не повториться. Адже не повториться?

– Чого?

– Комедії з рибою.

– Ну яка ж це комедія?!
– зривається Капітоліна.
– Я так плакала!

Альберт Романович мовчки дивиться на Капітоліну.

Яка ж вона дурна, думає він.

– Це так жорстоко - відрізати рибам голови, - каже Капітоліна.
– Дуже жорстоко.

– А свиням не жорстоко?

– Свиням спочатку пробивають серце і спускають кров.

– І це не жорстоко?

Капітоліна опускає голову.

– Жорстоко, - бурмоче ледь чутно.

– А корів убивати не жорстоко?

– Корів особливо жорстоко… - Капітоліна схлипує.

– А коней, а індиків, а качок, а кроликів, - кричить Альберт Романович, - але що ми тільки про тварин! Давай про людей поговоримо. Ти знаєш, скільки в Києві бездомних? Вони не мають де спати і що їсти. Зиму переживе кожен другий. Їх тобі не шкода?

– Шкода. Мені всіх шкода! Не треба більше продовжувати.

Альберт Романович підводиться з-за столу і відвертається до вікна.

– Сподіваюся, ти все зрозуміла, Капітоліна, і більше ми до цього питання не повернемося.

– Я все зрозуміла.

Альберт Романович має щодо цього великі сумніви.

– Що ти зрозуміла, Капітоліна?

– Що цей світ дуже несправедливий і в ньому багато смерті. Але…

– Але?

– Але і багато любові.

Яка ж вона все-таки дурна, думає Альберт Романович. Що мені з нею робити?

– Що мені з тобою робити, Капітоліна?

– Не звільняйте мене. Я буду відрубувати рибам голови.

– Будеш?
– Альберту Романовичу раптом стає смішно.

– Буду, Альберт Романович.

Капітоліна рішуче стискає крихітні долоні в кулачки.

– Риби мене зрозуміють.

Капітоліна наминає «Київський» торт.

– Як я його люблю! Який він смачний!

– А скільки має калорій!
– Натаха теж їсть торт, але без особливого ентузіазму.
– Як тобі на роботі?
– питає в Капітоліни.

– Нормально. Уже десятьох риб убила. З кожним разом усе легше.

– Чесно говоря, від тебе штиняє рибою, Капітоліна. Ти б хоч якимись духами бризкалась.

– Не помагає, пробувала. Але ти, Натаха, не переживай. Я не надовго затримаюсь у рибному відділі.

Натаха не переживає. Вона меланхолійно розглядає свої нігті, і те, що вона бачить, їй подобається не зовсім.

– І де ти дінешся?

– Ну, - загадково усміхається Капітоліна, - у мене є ідея.

Натаха дістає з косметички манікюрну пилочку і ліниво береться обпилювати свої нігті.

– Ох, Натаха, якби ти лишень його бачила! Він такий красавєц!

– Хто?

– Наш директор. Альберт Романович. А як подивиться - прямо мурашки по шкірі.

– Він шото має до тебе?

– Ну, він дуже до мене строгий. Він взагалі строгий. Директор таким і має бути, нє?

Натаха пиляє нігті.

– Але деколи, знаєш, деколи він змінюється. Лице стає м’якшим, зовсім не строгим. І ось таким він мені подобається найбільше.

– Капітоліна влюбилась… - констатує Натаха.

– От ти пиляєш нігті, Натаха, - раптом задумано каже Капітоліна, - а я собі зразу згадую, як покійна бабка тупим ножем пиляла голову куркам. У нас були завжди тупі ножі. І от бабка брала курку, яку треба було зарізати, прикладала їй голову до ковбка і пиляла. Довго-довго. Пам’ятаю, що спочатку в курки вилізали очі. І ці очі були такі страшенно, ну як би це сказати, дебільні, розумієш мене, Натаха?

– Я ніколи не бачила живих курей, - відповідає Натаха.

Капітоліна дожовує останній шматок «Київського» торта зі словами:

– От кого-кого, а курей мені не шкода. Я би їх вбивала направо і наліво. У них такі дебільні очі, що просто встидно з такими на світі жити.

2

Капітоліна прокидається від того, що за вікном щось гупає об землю зі страшною силою. Так могло би гупнути людське тіло, викинуте з дев’ятого поверху. Або мішок з картоплею.

Ще темно. Зараз найдовші в році ночі.