Звірослов

Продавщиця мне в руках Капітолінині гроші, не знаючи, як повестися.

У черзі западає мертва тиша.

– Мені не потрібні ваші гроші, - нарешті каже продавщиця.
– Мені не треба більше. Я беру рівно стільки, на скільки обдурюю.

– Альберт Романович?
– Капітоліна тихенько заходить у кабінет начальника.
– Можна?

Альберт Романович, як завжди, елегантний і причепурений, сидить за своїм столом і перекладає папери з папки в папку. Мовчки киває Капітоліні на стілець.

– У мене до вас одна справа.

Альберт Романович ледь стримується, щоб не засміятися.

Яка ж вона дурна, думає він, дурна, але і забавна одночасно. Навіть мила.

– Що ти хочеш?
– він прикидається, що сприймає її серйозно.

– Я хочу звільнитися.

Альберт Романович збитий з пантелику.

– Чому? Що сталося? Ти далі не можеш порозумітися зі своїм напарником?

– Ні, Коля тут ні при чому, - запевняє Капітоліна, - я просто хочу звільнитися.

Альберт Романович уявляє, що більше ніколи її не побачить, і йому раптом стає цього шкода.

– Може, ми якось вирішимо проблему, якщо така існує?

– Сумніваюся.

– Хочеш, я поставлю тебе на касу. Там більша зарплатня…

– Не треба на касу!
– злякано вигукує Капітоліна.
– Я не хочу на касу! І взагалі, я не можу у вас працювати.

– Чому, Капітоліна?

– Я… я не знаю таблички множення!

Альберт Романович заходиться сміхом.

– І тому ти хочеш звільнитися?

– Так.

Альберт Романович міг би зараз її обійняти, але стримується.

– Послухай, Капітоліна, правду не завжди треба говорити. Іноді треба бути хитрішою.

– Я не хочу бути хитрою.

– Уяви собі, що це така гра. Люди граються одне з одним у хитрість. Виграє той, про кого найменше знають.

Капітоліна нічого не розуміє.

– Ви так кажете, ніби щось про мене знаєте.

– Я знаю достатньо.

– Нічого ви не знаєте!

Альберт Романович підводиться з крісла. Стає поруч з Капітоліною. Дуже близько.

– Ну, я, наприклад, знаю, що подобаюся тобі.

– Неправда!
– сахається Капітоліна.

– От бачиш, - Альберт Романович підходить ще ближче і торкає Капітоліну за плече, - ти хитруєш.

– Я не хитрую. Ви мені не подобаєтесь. Ви… пахнете конваліями!

Альберт Романович шарпається, як від удару в лице.

– Чоловік не може пахнути конваліями. Справжній чоловік не може.

Та пішла вона куди подалі, думає Альберт Романович, от ідіотка!

– Через два тижні можеш іти куди хочеш, - говорить Альберт Романович, повертаючись за свій стіл.

– Дякую.

Капітоліна простує до виходу.

– Останнє запитання, Капітоліна: а як ти збираєшся заробляти гроші?

Капітоліна ні секунди не вагається з відповіддю. Є речі, які вона просто знає.

– Ніяк. Жінка не повинна заробляти гроші.

Кінець січня. Усюди пахне весною, навіть у переході з «Хрещатика» на «Майдан Незалежності». Сьогодні неділя. Людей зовсім мало.

Не треба думати, що буде далі, думає Капітоліна, тримаючи в руках табличку «Гадаю по руці».

Оперна співачка і дідок з лупами теж на своїх місцях.

Головне бути впевненим, що ти робиш усе правильно.

Капітоліні страшно. Місто, яке спершу здавалося таким великим і добродушним, тепер по-драконячому сичить з усіх сторін.

Невже я зовсім не потрібна ТУТ?

– Зачєм ти тут стоїш?
– раптом звертається до Капітоліни дідок з лупами.

У його голосі чується щось вороже.

– Правільно!
– докидає оперна співачка.
– Жени її, Алєксєй, в шию!

Капітоліна оторопіло дивиться на своїх сусідів.

– Чим я вам заважаю?

– Ти отвлікаєш нам клієнтів!

Дідок з лупами і оперна співачка підступають до Капітоліни.

– Пішла звідси вон!
– кричать обоє.
– Тоже мені, святоша!

П’ять луп в одній руці і п’ять в іншій погрозливо маячать у Капітоліни перед очима.

– Я вам ніяк не заважаю, - скиглить Капітоліна, - дайте мені спокій!

– Сказали тобі - пошла вон! Хіромантка нашлась!

Оперна співачка хапає Капітоліну за волосся і гне до землі. Капітоліна падає. Дідок з лупами копає її в живіт.

– Не бий її в живот, бий по почкам, - радить оперна співачка дідкові з лупами.

– Да вона крутиться! Не можу попасти!

Капітоліна не крутиться. Смиренно лежить на землі, у калюжі води, що завжди збирається в кінці переходу після вологого прибирання. Лампи на стінах мерехтять. Одинокі пасажири байдуже проходять повз, побрязкуючи сумками і рюкзаками.

Ось мені і прийшов амінь, думає Капітоліна, я нікому ТУТ не потрібна.

Нізвідки раптом з’являється чиясь гігантська тінь. Лунає один постріл - оперна співачка і дідок з лупами одночасно падають навзнак поруч з Капітоліною.

Хтось обережно підіймає Капітоліну на руки. Капітоліна розплющує очі.

– Коля? Що ти тут робиш?

Коля ніжно притискає Капітоліну до широких грудей.

– Відколи це такі молоді леді ходять самі, без лакеїв.

– Я не зобов’язана перед тобою звітувати, - хрипить Капітоліна, не маючи сили задерти носика, - ти мені не батько і не чоловік!

– Ну що ж, мені доведеться одружитися з тобою, щоб почути відповідь на своє запитання.

– Тільки через мій труп!

– Спокуслива пропозиція. Я думаю, ти будеш найвродливішою нареченою серед усіх покійниць.

Він схиляється і цілує Капітоліну в губи.

– Як ти смієш!
– обурюється Капітоліна, однак не чинить жодного опору.

– А я не звик питати у жінки дозволу на поцілунок.

5

Капітоліна і Натаха підіймаються ліфтом на дев’ятий поверх.