Бхомбол-ватажок

— Та-ак! — сказав він спроквола, дізнавшись, хто такий Бхомбол. — Виходить, дома не сподобалось, вирішив іти в Татанагар?

— Еге.

— То в чому ж справа? Завтра я їду в Калькутту. Нам по дорозі.

Очі в нього сміялися, його погляд не сподобався Бхомболу, та й розмова здалася підозрілою.

Під час вечері чоловік Падми посадив Бхомбола поруч із собою.

— Їж рибу, — припрошував він. — В Татанагарі робота не легка. Треба бути дужим.

— Їж, — підтакувала Падма. Під накинутим на голову краєм сарі голос її лунав приглушено.

Спати Бхомболу довелося в кімнаті свекрухи, йому постелили на великій дерев'яній скрині. Скриня була старезна, не скриня, а ціле ліжко. Та Бхомбол довго не засинав. Він ніяк не міг забути погляду чоловіка Падми і його слів. Перед світанком Бхомбол трохи задрімав, та кашель старої збудив його.

На даху каркали ворони. Швидко схопившися з постелі, хлопець обережно прочинив двері. Вони рипнули. У старої був гострий слух.

— Хто там? — одразу ж озвалася вона.

— Це я.

— Хочеш вийти?

— Еге ж, — відповів Бхомбол і вискочив надвір. Було ще темно. Бхомбол квапливо закрокував по дорозі.

15. В КАНТІНАГАРІ

Сонце підбилося вже височенько. Бхомбол дуже поспішав. Він кілька разів оглядався — чи не женеться за ним чоловік Падми. Ні, позаду не було нікого.

Пройшовши ще трохи, хлопець знову озирнувся. Позаду хтось їхав на велосипеді. Бхомбол пригадав, що бачив велосипед у чоловіка Падми. Невже це він?

Серце в хлопця калатало в грудях. Але куди бігти? З обох боків тяглися голі поля. Рис був уже скошений, джут також, на нивах стирчала сама стерня. В далині зеленіли зарості цукрової тростини, та поки до них доберешся, велосипедист буде вже поруч.

Біля дороги росла фінікова пальма, оточена густим чагарником. Бхомбол мерщій сховався в кущах. Гілки загойдалися. Хлопець спробував притримати їх, та вони непокірно погойдувалися й далі.

Минуло тільки три хвилини, але Бхомболу вони здалися вічністю. Велосипедист і досі не з'являвся… По тілу в хлопця забігали лісові мурашки. На плече впала гусениця. Перед самим його носом лісовий павук заходився снувати павутину. Спина свербіла — її обліпили комарі. Бхомболові було вже несила терпіти далі.

Зненацька почувся шурхіт шин, велосипедист проїхав мимо. Та Бхомбол не встиг розглядіти його — він боявся визирнути. Минуло хвилин десять, перш ніж хлопець наважився вилізти з кущів і подивитися вслід велосипедистові. Дорога завертала ліворуч, і за кущами нічого не було видно. Хто ця людина? Чоловік Падми чи ні?

Бхомбол обережно пішов далі. Ось і село. Мабуть, це і є Кантінагар. Поки він до нього дістався, сонце вже повернуло на вечірній пруг. Час від часу чути було стукіт барабана: у селі святкували Пуджу. Бхомбол засумував за домівкою. Як би він хотів бути зараз там!

Ввійшовши в село, він побачив, що хлопчаки й дівчатка, вирядившись у новий барвистий одяг, ідуть дивитися статую Дургі. Службу божу правили в іншій частині села. Бхомбол пішов слідом за ними.

Які прибрані всі діти! їхні смагляві личка чисто вимиті, волосся в більшості — з них розділене на проділ і щедро змащене олією; щоправда, у декотрих воно стояло стор\ як голки в дикобраза. Хлопчики були одягнені в червоні, жовті і лілові атласні курточки і ситцеві сорочки з довгими рукавами; край дхоті, як правило, звисав до самої землі. Усі вони були _взуті в червоні черевики. В декого взуття було завелике; боячись, що черевики поспадають, хлопчаки йшли, човгаючи ногами по землі. Інші, в кого черевики були тісні, підклали під п'яти паперу й через те накульгували. Силувано посміхаючись, вони намагалися показати товаришам, що взуття їм саме якраз. Дехто навіть узув черевики не на ту ногу! Дівчатка в ніс позатягали прикраси; на них були червоні, блакитні й жовті спіднички, волосся зачесане й розділене на проділ. На декотрих були червоні смугасті сарі, пишні, наче спідниці.

У дітвори був святковий настрій. Бхомболу також захотілося гарно одягтися і взути нові черевики. Коли б він був удома, то теж вирядився б і пішов дивитися на статую Дургі.

Бхомбол побачив сад, за садом — храм богині Дургі. Біля храму метушився народ. Випередивши дітвору, Бхомбол пройшов трохи вперед і побачив на вулиці дівчинку років трьох-чотирьох. Під пахвою вона тримала новеньке червоне смугасте сарі. Дівчинка щось їла, прицмокуючи від задоволення. Очевидно, цукрове печиво. Від зап'ястя до ліктя по руці в неї тік сироп. За два кроки від неї сидів пес. Він улесливо дивився на дівчинку, облизуючись і помахуючи хвостом.

Бхомбол замахнувся на пса, але той не втік, а тільки підібгав хвоста. Зате дівчинка побігла в хату, волочачи по землі смугасте сарі.

У дворі перед храмом зібрався цілий натовп.

Бхомбол вирішив заночувати в цьому селі. Але що б його попоїсти? І тут хлопцеві пощастило: помилково йому дісталася ціла пригорщ смаженого рису з м'якушем кокосового горіха. Перепало йому трохи й цукрового печива. Розпорядник вирішив, що Бхомбол прийшов з барабанщиками.

— Ану, хлопче, підставляй пелену! — сказав він Бхомболові, роздаючи смажений рис.

Бхомбол підставив край дхоті, і розпорядник щедро насипав йому рису й цукрового печива.

Смажений рис був зовсім свіжий. Зернята маленькі-маленькі і дуже смачні, на кожному червона цяточка. Бхомбол примостився біля храму і всмак попоїв.

16. В ЧОРМАДАРІПУРІ

Минула ніч.

Настав осінній ранок. Дворик храму залило золотисте сонячне світло. В кутку дворика під деревом залунала знайома мелодія флейти:

Вставай, вставай, моя мати, Та заплети свої коси…

Гарно вбрані дітлахи оточили музикантів. Серед них був і Бхомбол: йому не хотілося йти звідси.

«Закінчиться Пуджа, — думав він, — і я подамся в Татанагар. А кілька днів перебуду тут».

Ополудні він одержав жменю рису. Прополоскавши рота й витерши краєм одежі лице, Бхомбол підійшов до храму й побачив чоловіка Падми. Він про щось розмовляв з розпорядником. Очевидно, про Бхомбола. Хлопець мерщій сховався за стіною храму.

Перескочивши через ограду, за якою росли бананові дерева, він опинився в саду, миттю перебіг його, поминув хлів, солом'яний навіс, потім — комору. Подолавши всі перепони, Бхомбол вибрався на дорогу і помчав, як вітер.

Біжучи, він оглянувся на село — чи не женеться, бува, хто-небудь за ним. По дорозі йшли тільки незнайомі люди. Вони проводжали втікача здивованими поглядами.

Дорога була погана — невимощена. Від коліс возів на ній поробилися глибокі вибої, подекуди її перетинали канави, які, очевидно, прокопали селяни, щоб переганяти воду з одного поля на інше. Зараз було сухо, вода стояла лише в рівчаках уздовж дороги, та й ті заросли куширом і квітучим лататтям. Подекуди стояли чаплі та ще панкоурі — птах-водяник — плавав і пірнав у воді. На верховіття дерева, на березі каналу, сіла сойка і закричала: «Кррр!» Склавши руки, Бхомбол вклонився їй. «Аби тільки не спіймали», — забобонно подумав він. Але сойка з криком полетіла.