Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Шрифт:

— Викинь листя у вікно, — порадив дядько.

Прямо над Бхомболом було велике заґратоване вікно, запнуте знадвору матою. Бхомбол відхилив мату, викинув листя, потім, узявши в Харана кухоль з водою, сполоскав обличчя й руки. Решту води він вилив і віддав кухоль служникові. Бхомбол хотів був витертись краєчком дхоті, та згадавши, що на ньому дядьків одяг, витерся мокрим рушником, який висів на спинці крісла, і знову сів.

Дядько кашлянув, наче бажаючи почати розмову. Серце у Бхомбола тенькнуло Дядько був дуже розгніваний, його гнів, здавалося, висів у повітрі разом з хмарами тютюнового диму. Він так завжди одкашлювався, коли хотів сказати Бхомболу щось важливе або вилаяти його за щось. Дядько помічав тільки всілякі провини й помилки свого небожа. Бхомбол очікувально

закляк. Звуки музики, що долинали із свята, раптом замовкли, стало зовсім тихо. Тільки чути було, як цвірчали цикади: одна десь у кутку, інша під дахом, ще кілька в кущах, надворі. На чорному ящичку, що стояв на бамбуковій полиці, цокав годинник: «Тік-так, тік-так, тік-так». Здавалося, ніби хвилі прокочувались по річці часу.

Десь неподалік мав бути став, інакше квакання жаб не лунало б так голосно. Від глинобитної стіни тхнуло вологою. Запах вологої глини змішувався з пахощами лісу і квітів. Бхомбол задерев'янівши сидів у кріслі. Дядько мовчки курив. Та мовчанка тривала недовго. Дядько покликав Харана і, віддавши йому люльку, сказав Бхомболові:

— Уже пізно… Ти б заснув, а я трохи пройдусь.

І, чалапаючи сандаліями, пан управитель зійшов з веранди.

— До речі, Шорупе, — несподівано пролунав із пітьми його голос, — це ти розбив лампу? Яким чином?

— Та так, пане, — несміливо відповів Шоруп. — Лампа висіла на дереві й перекинулась. Все було б гаразд, коли б олія в ній не була така погана. От скло й закоптіло. Олія з крамниці Бошонто. Цей негідник завжди обдурює, а коли йому кажеш, він і вухом не веде…

— Ну гаразд, — перебив його пан управитель.

На цьому розмова про лампу кінчилася.

Бхомбол почув, як хтось голосно позіхнув у нього за спиною. Він оглянувся. Позіхав Харан, котрий, простеливши на долівці мату, ліг спати біля дверей. Бхомбол встав і виглянув у вікно. Місяць зайшов. Стало зовсім темно. Навіть світлячки кудись зникли. І в цій пітьмі з'явився якийсь мандрівний вогник. Десь поруч загавкав собака.

— Спіть, — сказав Харан, почувши мабуть, що Бхомбол устав. — Не бійтесь, я тут.

Служник потихеньку причинив двері, і Бхомбол почув, як він неголосно заспівав знайому пісню.

Бхомбол багато разів чув цю пісню вечорами в Дургапурі. Слова пісні йому не подобались, але сумовита мелодія брала за серце. Здавалося, що співак плаче. У Харана був напрочуд приємний голос. Мабуть, він навчився співати в якійсь мандрівній акторській трупі. Де ще можна навчитися так гарно співати! Треба завтра спитати його про це. Але ждати до наступного дня у Бхомбола не стало терпіння. Він устав, підійшов до дверей і спитав:

— Харане, ти був артистом?

Почувши голос Бхомбола, служник підвівся з мати.

— Так, — відповів він. — Давно, коли мені було стільки років, як тобі, я виступав з однією трупою…

— А кого ти грав?

— Драупаді. [36]

— Ти вмієш читати й писати?

— Ні.

А як же ти запам'ятовував слова ролі?

На слух.

— А чого ти пішов з трупи? Хіба погано бути артистом?

— Дуже вже тяжко було жити — здебільшого надголодь, платні постійної я не мав. А зате в скількох селах ми побували! Заходили і в будинки. багатих заміндарів. За мої пісні пани дали мені сім медалей. Мій дядько — він теж був у трупі — грав на скрипці. Та одного разу він і ще четверо артистів з нашої трупи занедужали на холеру. Дядько помер. Крім дядька, нікого з родичів у мене не лишилося; тому після його смерті я повернувся додому і більше нікуди не їздив.

36

Драупаді— мати героїв-пандавів у староіндійському епосі «Махабхарата».

— У тебе зосталися ті медалі?

— Хіба ж їм місце в хаті злидаря! Усі попродав і проїв… Іди спати…

Бхомбол слухняно відійшов і знову ліг у постіль. Харан вклався перед відчиненими дверима, потім тихенько причинив їх, і невдовзі Бхомбол почув його хропіння.

Бхомболові не спалося. Він думав про себе,

про те, що з ним тепер буде.

Звідкись поналітали москіти. Довелось відганяти їх гілкою. Кінець кінцем Бхомбол нап'яв захисну сітку над ліжком і заліз під неї. Пригадуючи події сьогоднішнього вечора, хлопець подумав, що ніколи ще його дядько не був таким добрим і уважним. Бхомбол завинив і втік із дому, боячись кари, а замість неї він зустрів увагу й ласку… Що б це мало означати? Бхомбол мріяв влаштуватися на роботу, щоб вивчитись і стати врешті інженером. Але ж хіба вже все втрачено? Він не повернеться додому. У нього немає ні матері, ні батька, ні сестер, ні братів…

Бхомбол виразно пригадав усе, що сталося з ним, починаючи з тієї хвилини, як він утік з дому. Згадав бабусю з Шалукдангі, згадав, як пірнав з баньяна. Потім згадав, як чоловік Падми, подруги його двоюрідної сестри, намагався спіймати його. Правда, ще в дорозі управитель торговельної контори, дядьків приятель, пробував затримати його за допомогою своїх людей. Та Бхомбол не затаїв на нього образи…

Звідси він теж утече, ніхто не зможе втримати його…

Раптом надворі почулося обережне покашлювання дядька. Чалапаючи сандалями, він погукав:

— Ей, Харане! Харане! Ти що, помер?

— Що накажете, пане? — пробурмотів Харан, прокидаючись.

Коли пан управитель зайшов до кімнати, Бхомбол лежав із заплющеними очима. Він не розплющував їх, аж доки не заснув.

Прокинувся Бхомбол пізно вночі, йому хотілося пити. Він напився, майже не розплющуючи очей, щоб не розбуркатися. Відколи Бхомбол утік із дому, він уперше спав у ліжку і так безтурботно.

2. ПЕРШИЙ ДЕНЬ

Коли Бхомбол проснувся, промені, наче довгі золотисті пелюстки, пробивалися у вікно крізь щілини в маті. Трикутними або круглими плямами вони лягали на долівку. В кожному сонячному промені кружляли тисячі порошинок; здавалося, ніби це літають живі істоти.

Пан управитель був уже на ногах. Очевидно, він прокинувся набагато раніше за Бхомбола.

З майдану, де вчора було свято, долинув стук барабана. Бхомбол здогадався, що це пустують сільські хлопчаки.

Він хотів устати. Відкинувши сітку, хлопець побачив у ній кілька москітів. Напившись крові, вони пороздувалися і були схожі на червоні квітки. Коли Бхомбол труснув сітку, москіти спробували знятися, та були надто тяжкі, щоб літати. Бхомболу не хотілося бруднити рук, і він не став їх убивати. Він виліз з-під сітки і вийшов надвір.

Біля колодязя хтось сидів навпочіпки й прав. Над кухнею струмів димок, линув кудись за огорожу і зникав у густому листі дерева, що росло поряд. Біля самої кухні розкинуло велетенське віття старе дерево шіуль. Квітів на ньому не було: вони всі вже осипались, усіявши землю білими пелюстками. Замість квітів лишилася біла, як піна, зав'язь.

Коли Бхомбол підійшов до колодязя, служник, що сидів навпочіпки, швидко вилив воду з відра, набрав свіжої і, привітно посміхаючись, подав йому. Здавалося, він був дуже задоволений, що зробив Бхомболу послугу.

Не встиг Бхомбол, умившись, повернутися до хати, як почулося покашлювання дядька.

— Добродію Тхакур, чи готовий чай? — крикнув він, показуючись у дверях.

«Добродій Тхакур» з'явився з чайником. Це був хлопець років сімнадцяти-вісімнадцяти, родом з Орісси. З шиї в нього звисав до пояса товстий шнурок брахмана. За щокою він тримав листок бетелю; його довге волосся вилискувало від олії, одяг на нього був завеликий і не можна сказати, щоб дуже чистий. Бхомбол посміхнувся в душі: звичайно люди вмиваються щоранку, та коли б цей «добродій» сьогодні вмивався, то навряд чи в нього зберігся б кастовий знак [37] на лобі і брови були б так натерті сандалом, як зараз.

37

Кастовий знак— знак приналежності до касти; його малювали на лобі тоненьким пензлем.

Поделиться с друзьями: