Блискавка

(сугестія)

вона не бачила. До речі, Мирослав якось казав про зв'язок безпосередньо телепатії та гіпнозу. А якщо вона може таким чином маніпулювати людьми? В такому разі для Софії не проблема втекти з цього особняку. Залишається лише переконатися на практиці, що вона може легко гіпнотизувати людей.

Через пів години, до неї зайшов чоловік з підносом в руках.

– Привіт, – поздоровався він. – Ось тобі сніданок. Яєчниця з беконом. Ой, як смачно! Прошу.

– Дякую.

Дівчину вразив такий ввічливий тон цього мужчини. Софія кинула на нього короткий погляд,

(не йди звідси! Стій, на місці, чуєш?)

коли він поставив тарілку перед нею і

(куди це ти зібрався, дурню? Господи, о, ні, та стій вже на місці! Я наказую тобі зупинитися!)

здивовано на неї подивився, намагаючись зрозуміти, чого це в неї такий дивний стан.

– Тобі не добре?

(мені дуже погано)

– Ні, нормально все…

– Ну, добре, ти їж краще.

Чоловік підійшов до дверей, відкрив їх і

(зупинися, стій і послухай мене! Ні!)

(прокляття, в мене нічого не виходить!)

вийшов з кімнати, залишивши дівчину з сніданком. Тепер Софія навіть не сумнівалася, що гіпнозом не володіє і тому не зможе впливати на підсвідомість людини.

Апетит відразу ж пропав у неї. Софія майже нічого не з’їла і вирішила хоча б дізнатися про наміри Степана, що в нього коїться в голові. Але і це чомусь ніяк не виходило. Дівчина була на межі божевілля, відчуваючи, що її нерви скоро не витримають і вона просто почне психувати і накоїть якісь дурниці.

Валера повернувся хвилин через тридцять, щоб забрати підніс і був дуже здивованим, коли побачив, що вона нічого не їла. Невдоволено похитавши головою, він поніс все назад. Софія розчаровано дивилася йому у слід, зробивши ще марну спробу вплинути на нього за допомогою гіпнозу. Лише, коли той вийшов з кімнати, дівчина зосередилася на думках Степана. Спочатку в неї нічого не виходило і вона знову злякалася, що все пропало. Проте, наступної миті все пішло як по маслу.

[… Мирослава. Треба наказати Льохі поїхати і забрати його сюди так, щоб не залишати слідів. Чорт! Чому ми вчора його відразу не забрали із собою?! Тепер доведеться виправляти помилку. От паскудство…]

Софія затремтіла від жаху в прямому сенсі цього слова, після таких рішучих думок Степана, що збирався взяти в полон її хлопця. Вона дуже хвилювалася за нього, навіть не задумуючись над тим, чому саме в цей момент їй захотілося прочитати думки бандита і що це можливо не просто збіг обставин. Дівчина страшенно боялася, що Мирослав нічого не знає і легко попадеться їм в лапи. Адже він вже врятував їй один раз життя і вона хотіла йому теж таким чином допомогти. Тут навіть було більше: Софія його кохає і не хоче, щоб з ним трапилася якась халепа. А якщо вже ця сама халепа трапилася, то щоб юнакові не загрожувала смертельна небезпека. Інакше вона просто не зможе це собі пробачити.

Тоді виникає цілком закономірне питання: чи є можливість у Мирослава втекти з лікарні, щоб його не знайшли люди Барона? Мабуть, якби така можливість була, то Софія нею неодмінно скористалася. Час йде швидко, а вона ніяк не може прийняти рішення.

Яке в біса рішення? Миросю заберуть з лікарні і теж замкнуть в кімнаті, як тебе. А це їм буде козирний туз проти тебе. Отже, ти так чи інакше погодишся на їхні умови, а потім вони просто тебе кінчать і десь засиплють землею в глухому лісі. Це жахливо, але таке майбутнє тебе чекає, якщо ти не знайдеш можливість врятувати Миросю. І себе.

Це дуже прикрий висновок, але Софія опинилася в такій пастці, з якої немає ніякого виходу. З кожною пройденою хвилиною, вона все більше усвідомлювала, що усілякі шанси на порятунок в її хлопця зменшувалися дуже швидко. Взагалі, з самого початку шанси були майже нульовими, адже він навіть гадки не мав, що його збираються теж викрасти.

Софію мучив той факт, що вона прочитала думки Степана, знає його наміри і нічого не може вдіяти. Якби вона про це не знала, то була б спокійна і не переймалася. Те, що не знаєш, відповідно і не можеш змінити. Тут все просто. А так, вона не може дати собі раду. Дівчина пригадувала усі їхні зустрічі, експерименти з телепатією, ніжні та романтичні поцілунки. Без сумнівів, це були досить приємні спогади, але тільки спогадами вони і залишалися.

Буквально за хвилину, Софія втратила усяку надію на порятунок Мирослава. Їй залишалося, лише змиритися з долею, яка жорстко з нею обійшлася, поставивши перед дівчиною такі важкі випробування і не розв’язні дилеми, від яких залежить усе життя. А в деяких моментах, доля і вибору не залишила перед нею, просто поставивши Софію перед фактом.

Стоп! – подав їй сигнал внутрішній голос десь далеко в голові, докричавшись до її свідомості. – Ви з Миросею експериментували передачу думок на відстані. Так, ти можеш їх читати у будь-кого без проблем хоч за сотні тисяч кілометрів. Для цього тобі достатньо лише зосередитися і подумати про конкретну людину, щоб знати, про що вона думає в цей час. Проте, теоретично, існує така можливість зворотної передачі думок від медіуму до звичайної людини, не наділеної ніякими феноменами. Пам’ятаєш, ти десь ж про таке читала в журналі? Точно, ти десь читала про таке. Це називається сугестія – психологічний вплив на свідомість людини. Отже, можна хоча б спробувати, а не панікувати, даремно витрачаючи сили.

Після таких оптимістичних і бадьорих думок, у Софії виникла впевненість, що вона зможе послати йому думки на далеку відстань, щоб попередити про майбутню небезпеку. Крім того, Мирослав колись казав, що думки викликають коливання певних торсіонних полів і всі думки матеріальні, тобто з часом проявляються у реальному житті, якщо цього дуже захотіти. У неї все вийде, просто треба зосередитися і повірити у власні сили.

Софія заплющила очі і спочатку зосередилася на самому Мирославові, створивши його метальний образ в уяві, обдумуючи повідомлення, яке повинно потрапити до його свідомості. Двері тихо відчинилися і хтось зайшов в кімнату. Вона розплющила очі і побачила Павла, що стояв посеред кімнати і не зводив з неї погляду. Він дивився на неї уважно із деякою долею зацікавленості від того, що вперше бачить екстрасенса в обличчі молодої та дуже вродливої дівчини.

– Привіт, Софія, – сказав він і не чекаючи її реакції, сів на вільний стілець. – Ось ми нарешті і зустрілися.

4

«Шкода» зупинилася на автомобільній стоянці, що належала лікарні і з неї вийшло двоє чоловіків: Василь та Олег. На вулиці було холодно, а небо затягнулося темно-сірими хмарами, які загрозливо надвисали над містом. Чоловіки швидко пройшли у вестибюль, де було значно приємніше та тепліше знаходитися, і полегшено зітхнули.

Вони піднялися на другий поверх, де знаходилася палата Мирослава. Мимо них пройшов якийсь чоловік у чорному капелюсі. Василь кілька разів постукав, перш ніж зайти. Спочатку вони нічого дивного не побачили, всі речі і предмети були на місці, але і водночас щось було не так. Вони майже одночасно це усвідомили, перекинувшись між собою тривожним, сповненим страху поглядом.

– Де Мирослав? – першим прийшов до тями Олег, ще раз уважно оглянувши палату, наче хворий міг десь сховатися під столом або ще десь в іншому місці, наприклад, у шафі.

До речі, шафу вони відразу відкрили і, звісно, вона була порожньою. Василь мутними очима дивився собі під ноги.

– Щось мені не добре… – сказав він.

– Заспокойся. Я зараз у всьому розберуся. Ходімо до лікаря і все спитаємо.

Вони вийшли з палати, коли їм на зустріч йшла молода медсестра у білому халаті.