Борозна у чужому полі
Шрифт:
Вражений велетами зі сталі і скла, що стрілами злітали до хмар, Тимошенко мав вельми поважну уяву про компанію, що його запросила. На подив, який щомоці приховувати довелося, вся компанія розмістилася в... невеликій п’ятикімнатній квартирі. Компанія виконувала важливе замовлення для морського відомства, тож Акімову потребувалося зайнятися обрахунками кручення колінвалів та тео-
рією згину.
– Я раніше займався коливанням циліндричних валів, – відказав Тимошенко, що остерігався якихось незнаних теренів. – Гадаю, розширити наробок тут складності особливої не буде.
Де сторона, там новина, там звичай свій і пове- дінка людська. Один з перших дослідів належало виконати в університетській лабораторії, завідувач якої, професор з поважним стажем, працював од- ночасно консультантом компанії. Потрібно було їм зразок підвісити для розтягування – професор, ні хвилечки не вагаючись, на очах у Степана Про- коповича, в якого
Такого недбальства до «несвого» майна досі бачити ще не випадало.
Далі більше: потребувалася замашиста залізяка, і професор кудись раптом зник. Але повертається, весь упрілий, з чималою двотавровою балкою на плечі:
– Купив тут, недалечко від університету, – ски- нув з плеча вантаж, що був йому не по літах та не по статусу.
Мало того, виявляється, професорської платні в університеті величезного міста та підзаробітку в ком- панії йому для прожиття хронічно бракує, тож, аби звести кінці з кінцями, мусив курячу ферму на околи- ці ще завести. Тепер перестав Степан Прокопович дивуватися, чого ж то нервово і нетерпляче позирав на годинника професор наприкінці дня, то не поба- чення з якоюсь студенткою йому кортіло, то боявся, аби кури його з голоду не починали кудкудакати.
Шокувало на перших порах Тимошенка таке різ- не ставлення в Європі і тут до розумової праці та фізичної, – знайомий інженер, тямущий та пер- спективний, раптом покинув фах та подався у цех молотобійцем – там щедріше платили…
– ---- 17
Є на світі прудкі ріки, та однак все ж прудкіша за всіх одна: ріка часу. Зовсім недавно, здається, колядники, дітлашня професури подєбрадської, на Різдво приходили, співали щемливо пам’ятних ще з літ далеких колядок, крутячи саморобну, змайстро- вану зі старого решета звізду; аж дивись, вже й весна на пташиних крилах з вирію прилетіла, літо й осінь не зогледілися, як прошуміли, і знову колядники на порозі, крутять звізду поволечки, в якій свічка вос-
кова поблимує…
Гріх було б Сергію Прокоповичу нарікати вель- ми на своє життя в Подєбрадах. Робота улюблена, добрі стосунки з колегами, навіть ректором обира- ли в двадцять сьомому-двадцять восьмому навчаль- ному році, пошанування мав від студентської братії, нерідко-таки доволі примхливої та насмішкуватої… На конгресах міжнародних частенько бували, десь до семи сотень наукових публікацій видрукували, дві сотні ще й з поважним гаком книг наукових у світи благословили, інших справ добрих за плечи- ма чимало. Але джерела фінансові все міліли, уряду чеському не до них було, вже мусили для порятуван- ня створювати Товариство прихильників… А тут по- братими літ вогняних, які державне унезалежнення здобували, на Волинь до себе кличуть. На конвер- тах почерки з адресами Григорія Степури, комісара Поділля та Слобожанщини, і Павла Пащевського, генерал-хорунжого, головного душпастира військ УНР, Степана Скрипника, ад’ютанта Симона Пет- люри і Петра Певного, співредактора газети «Від- родження» за визвольних часів….
Отож Луцьк, давній Лучеськ під польською тепер займанщиною, на низку років стає рідним, хоч і По- дєбради не забувалися – волинський сеймик навіть переважними голосами ухвалив згоду на переведен- ня Академії в Луцьк; завадила добрій справі знайома біда, ота вічна нестача коштів.
Час від часу спиняючись, особливо в старому міс- ті, бродив Тимошенко Луцьком, силячись відгадати минувшину тої чи іншої будівлі. Гірчило на душі від занедбаного замку Любарта, що глибокими тріщина- ми взявся і нагадував престару, з поораним зморщка- ми обличчям людину, на яку літа поклали непосиль- ний тягар, і під ним вона никне, меншає й сиплеться; водночас біля в’їзної вежі копошилися люди, щось латали та підлагоджували – по нехлюйській Росій- ській імперії їм тут стачало до чого докласти руки. Може, Ягелонській вулиці менше діставалося стуса- нів у паскудні минулі літа, а може, вже встигли трішки її причепурити… А от у Свято-Троїцькому храмі був прикро й несподівано вражений: літургія велася мо- вою, яку люди лукаві звали церковнослов’янською, а проповідь батюшка й узагалі виголосив російською.
«Боже, – змайнуло, – та тут же окупація подвій- на, світською зараз польська, а духовною все ще московщини»…
У домівці Петра Певного давній гурт збирався не раз.
Не можемо так сидіти… По Ризькій зрадливій угоді від православних забирають церкви, а ще двад- цять тисяч гектарів землі їхньої також… І господа- рюють на них осадники, люд прийшлий, що знева- жає часто тутешніх.
У півторамільйонному краї більше половини не- письменних, лише третина з числа вчителів – укра-
їнці, а в вищих навчальних закладах польської молоді вчиться в дванадцять разів більше, аніж української… Цей літній, проте не жаркий день, бо – досвіт- ком дощик пройшовся, хоч землю не промочив, та збив куряву, – Сергію Прокоповичу таки надовго
закарбується.
В українському клубі «Рідна хата» о 12-й годині 29 червня 1931 року голова клубу Пилип Пилипчук, у недавньому прем’єр в еміграції, відкриває установ- чий конгрес Волинського українського об’єднання; він небагато балакає, зате, хоч не парко, чомусь час- то витирає лоба хустиною:
Маємо об’єднати наші сили…
Низький голос Павла Пащевського рокотів, як при відправі, хоч про акустику тут будівельники й гадки не мали:
Як ітимо гуртом, то дорога та приведе нас під покров Святої Софії…
Несподівано для Сергія Прокоповича обрали його заступником голови об’єднання, Петра Пев- ного – головою.
А далі стрімко, як крига прудкою рікою у повінь, один за одним пливли клопоти, кожен важливіший попереднього: добре було б створити товариство прихильників православної освіти та охорони тради- цій православної віри, запальний прихильник такого товариства Іван Власовський вже навіть запропону- вав назвати його іменем митрополита Петра Моги- ли, корисним був би банк для волинського селянина, конча потреба налагодити видавничу справу, вельми ж справу пресову, а ще скільки люду від кривди влад- ної заступити. Тимошенко розрізав чергового кон- верта – і вихлюпнулася зі шкільного аркуша в клітин- ку людська біда, несподівана і незаслужена.
«До Головної управи Волинського українського об’єднання в Луцьку
Спішу повідомити Вас про події, які відбува- ються в нас, у Радивилові, в сих днях.
Дня 23 травня прийшло до мене двох поліціянтів з вивядовцем та провели ревізію, потім забрали мене на постерунок і допитували. Як я потім від вивядов- ця довідався, то мене підозрювали, що ніби я належу до КПЗУ, але справа вияснилась, і вони переконались, що доноси були злобні і брехливі на мене, і, власне, певне тому, що я вписався до ВУО і вписую других.
В тому часі була проведена ревізія і в багатьох осіб ще, та, власне, тут і цікаве було явище. Комен- дант побачив у п. Я. Бортніка, члена ВУО, на столі статут ВУО і часопис «За Соборність» і допиту- вався, звідки то взяли, хотячи забрати їх на по- стерунок, але по виясненню зоставив, як видко, то їм і це не подобалось. Але найгірша справа з членом ВУО Володимиром Зигмунтом, котрого я особис- то уже добре знаю, і є він дуже вороже настроєний до комуністів, бо не раз його і мене наші знайомі лі- вих поглядів називали національними підсвинками, а останньо угодовцями і хрунями.