Бронзовий птах

— Йому вже краще. Він завтра встане.

«Графиня» повернулася і пішла. Мишко страшенно розхвилювався:

— Як ви могли таке сказати? Звідки ви знаєте, що Сева завтра встане? А що як він не видужає? Він не видужає, а графиня вимагатиме, щоб ми його забрали. От що ви наробили своїм базіканням!

— Ми розгубилися, — виправдувалися сестри Некрасови, — ми боялися, що вона скаже: забирайтеся звідси…

— Я завтра їду в місто, — сказав Мишко, — і доки я не повернусь, Сева повинен лежати в будинку. Навіть якщо лікар скаже, що він здоровий. Зрозуміло?

Розділ п'ятдесят перший Ніч у музеї

Мишко їхав у місто, щоб знову спробувати відкрити бронзового птаха. Вдень це неможливо — то сторож ходить, то студентки, — а вночі ніхто не заважатиме. Вони з Генкою сховаються за портьєрою, дочекаються, коли закриється музей, а тоді спокійно займуться бронзовим птахом.

Хлопчики пішли в музей за годину до його закриття. Розташування музею вони знали тепер добре: два виходи — один на вулицю, другий у двір. Сторож спочатку замикав зовнішні двері, а потім уже з двору — задні. Хлопчики вирішили пробути в музеї цілу ніч, а вранці знову сховатися за портьєру, діждатись, доки сторож відкриє музей, і вже тоді вибратись на вулицю або вдати, що вони тільки-но прийшли.

Усе йшло якнайкраще. Музей був безлюдний. Хлопчики дочекалися, доки сторож пішов на другу половину музею, і сховалися за портьєрою. І тільки тепер Мишко зрозумів, як важко було тут Славикові: пилюги стільки, що неможливо дихати. Мишко боявся, що Генка не витримає і чхне. Але Генка тримався стійко і не чхав.

Почулися човгаючі кроки сторожа.

Хлопці затамували подих. І саме перед портьєрою кроки сторожа затихли. Хлопчики стояли ні живі ні мертві…

Старий закашлявся. Що він робив у кімнаті, хлопчики не бачили… Незабаром знову почулися його човгаючі кроки. Все глухіше й глухіше… Дзвякнули вхідні двері — сторож наклав великий металевий гак. Потім глухо стукнув дерев'яний засув, і, нарешті, заскреготів замок — двері замкнені.

Знову почулися човгаючі кроки. Спочатку вони наближалися, потім почали віддалятись… Мишко розсунув портьєру, прислухався. Грюкнули двері. Заскрипів ключ у замку. Все! Хлопчики одні!

Трохи виждавши, вони зняли черевики, босоніж підійшли до задніх дверей і тихенько поторсали їх — двері були замкнені.

Хлопці обійшли музей. Слабке надвечірнє світло ледь пробивалося крізь складки занавіски. Таємниче чорніли картини на стінах, блищали на столах скляні ящики футлярів. Химерно застигли чучела звірів і птахів.

Хлопці повернулись у відділ побуту поміщика. Генка лишився в коридорі, готовий в разі небезпеки попередити товариша.

Мишко зняв канат. Спокійно, не кваплячись, він досліджував бронзового птаха.

Насамперед Мишко старанно, сантиметр за сантиметром, обмацав його, шукаючи якусь щілину або отвір: може, птах одмикається ключем? Але ніякого отвору не знайшов. Під його пальцями була шершава бронза і більше нічого. Тоді Мишко спробував крутити окремі частини птаха: голову, чубок на голові, одне крило, за ним друге крило, лапу, потім другу лапу. Він намагався повернути кожен кіготь на лапах птаха, кожну пір'їну на крилах. Нічого не оберталося, не відкривалося, не рухалося з місця.

Мишко розхвилювався. Невже вони нічого не дізнаються? Невже даремно лишилися тут на всю ніч, ховалися, рискували? Головне, нічого не видно… Засвітити кишеньковий ліхтарик? Ні, небезпечно! З вулиці можуть помітити світло, і тоді будуть страшенні неприємності, їх обвинуватять в намаганні щось викрасти з музею. Ганьба і їм, і всьому загону… Але головне, не хвилюватися. Спокійно. Треба взяти себе в руки. Знову почати все з початку. Відкривається ж він якось!

— Ну що? — тихо спитав Генка, підходячи до Мишка.

— Стій на своєму місці і не розмовляй, — прошепотів у відповідь Мишко.

Генка повернувся на свій пост. Мишко знову взявся за дослідження. А може, ніякого тайника у птахові немає? Ні, Славик не міг помилитися… Славик даремно ніколи нічого не скаже, це не Генка… От Генка міг би нафантазувати, а Славик ні.

Роздумуючи так, Мишко продовжував досліджувати птаха… Він намагався зібрати всю свою холоднокровність. Головне, не хвилюватися, не метушитися, досліджувати його сантиметр за сантиметром.

Мишко морочився дуже довго. Генка вже кілька разів підходив і просин дати спробувати йому.

— От побачиш, Мишко, — нетерпляче шепотів він, — я одразу знайду.

Мишко проганяв його, але кінець кінцем поступився. Дозволивши Генці шукати, він сам став на його пост.

— Тільки дивись, обережно, — попередив він, — а то зламаєш, і тоді все пропало…

— Не турбуйся, — промимрив у відповідь Генка.

Хоч Генка сопів з усієї сили, важко дихав і щохвилини бубонів: «Ага, от, от є, намацав», він теж нічого не знайшов.

Знову взявся Мишко, і знову безрезультатно. Вже перша смуга світанку лягла на підлогу. Мишко поглянув на свій величезний годинник — п'ята година ранку. А музей відкривається о дев'ятій.

Вони знову почали гарячково шукати. Тепер вони взялися за підставку, невелику круглу колону з кольорового каменю. До її вершини наглухо був прикріплений птах.

Але колона була зовсім рівною. Вони обережно нахилили її. І під колоною нічого не було.

Можливо, Славик помилився і справа зовсім не в птахові, а в чомусь іншому? Хлопці ретельно оглянули стіл, крісла, всі предмети, що були в кімнаті. Тільки шафи вони не могли дослідити — шафи були замкнуті.

Але розшуки не дали ніяких результатів.

Мишко поглянув на годинник. Пів на дев'яту. О дев'ятій відкриють музей. Сторож може прийти з хвилини на хвилину. Навіть дивно, чому він не приходить. Адже треба прибрати приміщення.

Хлопчики перевірили, чи не лишилось якихось слідів їх розшуків, і знову сховалися за портьєру, чекаючи, коли прийде сторож.

Розділ п'ятдесят другий Друга ніч у музеї

Прислухаючись до скрипу дверей, хлопці стояли у своїй схованці. Але всюди було тихо. Мишко знову поглянув на годинник. Рівно дев'ять. Що це означає?

Мишко щохвилини дивився на годинник. Стрілки годинника хоч і повільно, але неухильно рухалися вперед. От уже чверть на десяту. От уже пів на десяту. В чому ж справа? Адже на табличці біля входу в музей ясно написано: «Музей відкрито з 9-ої до 7-ої. Перерва на обід з 2-ої до 3-ої. Щоденно, крім…»

І раптом Мишко сторопіло подивився на Генку:

— Генко, який сьогодні день?

— Як який? Понеділок.

— Це вчора, коли ми приїхали сюди, був понеділок.

— Правда. Значить, сьогодні вівторок.