Бронзовий птах

Човняр почав переконувати їх піти з ним, то обіцяючи ситну вечерю й м'яку постіль, то погрожуючи тим, що все одно о дванадцятій годині вокзал закриють і їм доведеться ночувати на вулиці. Але хлопці відмовилися навідріз, і було ясно, що вони не зрушать з місця.

Човняр без них теж не йшов.

Годинник вибив дев'ять, потім десять, одинадцять. Дмитро Петрович пробував розпитувати хлопців про загін, про табір, але вони, прихилившись до твердої дерев'яної спинки лави, дрімали або вдавали, що дрімають.

Зрідка гуркотіли по залізничних коліях швидкі поїзди і товарні состави. За великими вікнами на платформі миготіли червоні і зелені вогники, хиталися білі вогні ручних ліхтарів. Долинали пронизливі свистки кондукторів, їм відповідали протяжні гудки паровозів. О дванадцятій годині служитель у чорному незграбному пальті обійшов зал, струшуючи за плечі пасажирів, які дрімали, і пропонуючи їм звільнити зал. Але ніхто не підвівся з місця. А міліціонер одвернувся вбік, показуючи, що це його не стосується.

Так минуло кілька довгих і нудних годин. Крізь дрімоту хлопці відчували на собі невсипущий погляд човняра. Дмитро Петрович то сидів, то походжав по залу, виходив на площу, на платформу, повертався, але хлопці розуміли, що він ні на мить не спускає з них очей.

Годинник ще не показував і чотирьох, а за вікном уже почало швидко сіріти. Одразу стало видно людей на платформі, мастильників, вагарів…

Вокзал поступово заповнювали пасажири. Робочий поїзд, яким хлопці могли доїхати до своєї станції, відходив о шостій годині. А втім, вони не збирались їхати: охота їм їхати разом з човнярем! За годину буде ще поїзд, вони й поїдуть.

Стрілка годинника наближалася до шести. Човняр ставав дедалі неспокійнішим. Схований високою спинкою сидіння, він стежив за вхідними дверима, інколи схоплювався і дивився крізь вікно на привокзальну площу.

— Графиню чекає. — тихо сказав Славик.

— Точно, — підтвердив Мишко.

З'явилася «графиня». Вона перейшла далі вийшла на платформу. Човняр непомітно пішов за нею. Мабуть, щоб побачити, в який вагон вона сяде. Незабаром човняр повернувся:

— Поїхали, хлопці! У вас є квитки назад?

— Вони нам не потрібні, — відповів Мишко.

— Зайці, — засміявся човняр. Пролунав перший дзвоник.

— Ми не їдемо. У нас справи, — сказав Славик.

Човняр насупився, спідлоба поглянув на хлопців:

— Як це не їдете?.. Чому?

— Не їдемо, і все, — сказав Мишко. — І взагалі, яке ваше діло? Чого ви до нас причепилися? Вам треба — і їдьте собі!

Човняр стояв з насупленим обличчям. Пролунав другий дзвоник.

— Діло ваше!

Човняр повернувся і пішов на перон.

Розділ сорок дев'ятий Вигідний хворий

Загін тріумфував. Не вдалося вигнати їх звідси! Авторитет Мишка зріс незмірно… Всім здавалося, що Мишко зробив щось героїчне: їздив у місто, розмовляв у різних установах… І його послухали, як справжнього, дорослого вожатого…

Виріс Мишко і у власних очах. У ставленні до товаришів у нього з'явилося таке собі добродушне покровительство. Наслідуючи Колю Севастьянова, він, розмовляючи з ними, поблажливо посміхався, як посміхаються дорослі милій пустотливості дітей. Він уже не сперечався, не гарячився, а терпляче роз'яснював те чи інше питання саме так, як дорослі пояснюють щось дітям. При цьому він поблажливо обнімав свого співрозмовника за плечі, як завжди робив Коля Севастьянов. Щоправда, Коля робив це з висоти свого високого зросту, але Мишкові здавалося, що й у нього непогано виходить.

А втім, не всім так здавалося.

Зіна Круглова покликала в ліс Генку і Славика і стурбовано спитала:

— Хлопці, ви помітили, що з Мишком діється?

Генка і Славик повісили голови: вони помітили, що робиться з Мишком.

— Він задається, вдає з себе великого начальника, — сказав Генка.

— У нього з'явилися елементи «вождизму», — додав Славик.

— Але ж він може одірватися від колективу! — з жахом промовила Зіна.

— Навіть дуже просто, — підтвердив Генка.

— «Вождизм» завжди призводить до відриву од колективу, — вирік Славик.

— Треба щось робити, — страшенно хвилюючись, сказала Зіна. — Ми не можемо допустити, щоб він на наших очах загинув для спільної справи. Його треба врятувати.

Хлопці замислилися. Врятувати, звичайно, треба, але як?

— Може, поговорити з ним? — запропонував Славик. — Пояснити йому, куди він котиться.

Генка заперечливо похитав головою:

— Не послухає він тебе. Скаже, що це в нього стиль керівництва. Ні! Потрібні сильніші засоби. Треба вдарити так, щоб одразу опам'ятався. Це вплине.

— Що ж ти пропонуєш?

— Поставити питання на комсомольських зборах.

— Відразу виносити на збори? Давайте спочатку поговоримо з ним. А якщо вже не виправиться, тоді винесемо на збори…

Так і вирішили. Але Мишко нічого не знав про їх розмову і поводився як і досі.

З дорослими він тримався статечно, з почуттям власної гідності. Щоправда, і голова сільради, і селяни не знали про його розмову з секретарем губкому комсомолу, але те, що Мишко не підкорився наказу Сєрова, а Сєров не наполягав на своєму розпорядженні, свідчило, що загін хтось підтримує і виселити його звідси не так просто.

А в загоні справи йшли якнайкраще. Пригод майже ніяких. Тільки от Сева занедужав дуже серйозно.

У нього боліла голова, драло в горлі, йому було важко ковтати і навіть дихати. Термометр показував тридцять дев'ять і дев'ять десятих градуса.

Бечка, відомий знавець медицини (його мати служила в амбулаторії прибиральницею), звелів Севі відкрити рот, подивився і об'явив, що у Севи ангіна.

— Почервоніння і взагалі все розпухло, — сказав Бечка. — У тебе гланди вирізали?

Сева заперечливо похитав головою.

— Може, тобі ще маленьким вирізали, а ти забув.

Але Сева категорично заперечував цю обставину.

Бечка знову подивився йому в рот і заявив, що мигдалини справді на місці, але дуже розпухли і їх необхідно вирізати.

— У медицині існує два напрями, — сказав Бечка. — Один за вирізування мигдалин, другий — за припікання. Я прихильник першого.

Севу накрили кількома ковдрами, дали гарячого чаю з додатковою цукеркою і почали думати, що робити далі.