Бронзовий птах

У такому стані везти Севу в Москву небезпечно. До лікарні не дійде. Коня голова тепер не дасть. І Мишко вирішив надіслати лікареві записку з проханням приїхати в табір. їздить же він до тяжкохворих. І коня лікарня має.

Лікар приїхав на маленькій відкритій дрожці. В неї був запряжений величезний кінь, справжній московський ломовик. Лікар, високий, товстий, із скуйовдженою бородою і в пенсне з перекинутою за вухо чорною ниткою, сидячи верхи на дрожці, мав дуже кумедний вигляд. Здавалося, що він рухається вслід за величезним битюгом, тільки тримаючись за віжки і затиснувши між ногами малюсіньку дрожку.

Лікар сказав, що у Севи ангіна (Бечка обвів усіх гордовитим поглядом), йому треба вирізати мигдалини (Бечка ще з більшою гордістю поглянув на всіх). Але, додав лікар, поки Сева не видужає, операції робити не можна. Він повинен приймати ліки, і його необхідно перевести з палатки в приміщення.

— В яке ж приміщення його покласти, — не міг зрозуміти Мишко. — Його домівка в Москві.

— Невже ніхто з селян не згодиться дати йому притулок на кілька днів? — сказав лікар. — А втім… Чому б не покласти його в панському будинку? До цього часу, здається, пустує.

— Хіба вона дозволить? — заперечив Мишко.

— Хто вона?

— Ну, господарка, економка…

— Гм! — лікар нахмурився. — Ходімо зі мною…

Коли вони йшли алеєю, Мишко глянув на вікна мезоніна. Віконниці за бронзовим птахом були відчинені. Значить, «графиня» дома. Але сам будинок, як завжди, здавався нежилим.

По тому, як лікар упевнено йшов алеєю і рішуче піднявся на сходи веранди, видно було, що він добре знає і будинок, і садибу. Але Мишко був переконаний, що з цієї витівки нічого не вийде. Старуха покаже охоронну грамоту, і все! Зустріч з «графинею» цікавила Мишка. Йому здавалось неймовірним, що от зараз вони відчинять двері таємничого будинку і ввійдуть туди.

Тільки ступили вони на веранду, як двері відчинилися і з'явилася «графиня». Вона чекала їх у своїй звичній позі, заплющивши очі, високо піднявши голову, через що її довгий гачкуватий ніс здавався ще довшим.

Потім вона розплющила очі. Мишко знав, що зараз вона запитає: «Чого вам треба?»

«Графини» справді відкрила рот і промовила: «Чого…» Але в цю ж мить глянула па лікаря і одразу, зніяковівши, замовкла. В її очах промайнуло збентеження. Не доказавши фрази, вона знову заплющила очі. Деякий час вони стояли мовчки, потім лікар сказав — Софіє Павлівно, у цих молодих людей, мандрівників, захворів хлопчик. Ангіною. Лежати йому в палатці не можна. Прошу дати йому притулок у себе днів на три-чотири…

— А лікарня? — спитала «графиня» після невеликої паузи, все ще не розплющуючи очей.

— Лікарня на ремонті.

— Хто ж його доглядатиме? — спитала старуха.

І Мишко здивувався, що вона вимовляє звичайнісінькі людські слова і її звуть просто Софією Павлівною.

— Хтось із них, — лікар кивнув на Мишка. — Я теж навідуватимусь.

Старуха мовчала, потім знову заплющила очі.

— Ви вважаєте за можливе з'являтися в цей будинок?

— Я виконую свій обов'язок, — спокійно відповів лікар.

— Добре, — після деякої мовчанки промовила старуха. — Коли привезуть хлопця?

— Зараз привезуть.

— У челядній йому буде приготовано місце. Але прошу нікуди, крім челядні, не ходити.

— Ваше право, — відповів лікар. Старуха повернулася і зникла в будинку.

Розділ п'ятдесятий Челядня

Коли Севу на носилках принесли до поміщицького будинку, двері в челядню були відчинені. Це означало, що можна заходити. Діти ввійшли.

Челядня являла собою велике, дуже низьке приміщення. Якщо стати навшпиньки, то рукою можна дістати до стелі, зробленої із старих, почорнілих від часу колод, рівно витесаних і з багатьма подовжніми щілинами! З таких самих колод, прокладених у пазах клоччям, були зроблені стіни.

Усе тут було старим, почорнілим, задимленим. Стіл, довгий, вузький, спирався на розхитані козли і тягнувся вздовж стіни, його кришка, збита з вузьких тонких дощок, розсохлася. За столом виднілась прибита до стіни вузька лава. Більше нічого в челядні не було, якщо не брати до уваги підвішеної до стелі довгої, від стіни до стіни, жердини. Для чого ця жердина — було незрозуміло.

Низенькі, широкі двері, на яких облупилася фарба, з'єднували челядню з рештою будинку. Коли Мишко торкнув їх, то виявилося, що вони забиті цвяхами, які ледве трималися у своїх гніздах. Якщо натиснути дужче, то вони повипадають.

Діти діяльно взялися за влаштування «госпіталю», як перейменував челядню Бечка: вигребли сміття, все ретельно вимили і витерли, промили вікна, накидали на лаву соснових гілок і поклали там Севу.

Щоб не мати сутичок із старухою, Мишко заборонив дітям ходити по садибі і взагалі заборонив приходити до Севи будь-кому, крім чергових. Але сам він приходив сюди кілька разів. Повинен же він знати про стан Севиного здоров'я… І його цікавив будинок. Він підходив до дверей і прислухався. Мертва тиша стояла за ними. Інколи Мишкові здавалося, що за дверима хтось стоїть і прислухається, що робиться в челядні. Чого йому так здавалося, він і сам не знав. Надто вже напруженою була тиша за дверима, надто таємничим був будинок. Коли Мишко смикнув двері, пробуючи, чи міцно вони тримаються, то йому здалося, що з-за стіни хтось стежить за ним. Він одійшов від дверей.

Наступного дня старуха поїхала в місто. Знову скаржитиметься Сєрову. І, звичайно, Сєров знову спробує вижити їх звідси. А Мишкові дуже не хотілося виселятись — перебуваючи в будинку, можна део взнати. Треба що б то не було затриматися тут. Звичайно, добре, коли Сева швидше видужає, але якщо він видужає, то їх звідси виженуть. І коли Мишко запитав у Севи, як він себе почуває, то хотів почути відповідь, яка б заспокоювала щодо здоров'я Севи і разом з тим давала б надію, що він іще полежить ту.

Але вранці Сева сказав, що почуває себе краще, а надвечір заявив, що йому набридло лежати і що завтра він встане.

— Тільки спробуй! — пригрозив йому Мишко. — Ти встанеш, коли дозволить лікар. А мім скоро не дозволить: після ангіни треба вилежати, інакше буде ускладнення.

З яким же занепокоєнням дивився Мишко на градусник. Як швидко спадає температура! Вчора було 39,9, а сьогодні вранці 36,7. Добре, що хоч надвечір вона піднялася до 37,2.

— Бачиш, яка в тебе нестійка температура, — сказав він Севі. Це найнебезпечніше, коли нестійка температура. Правда, Бечко?

Бечці дуже подобалося, що йому підпорядкований госпіталь, і він підтвердив, що нестійка температура найнебезпечніша. Головне — вилежати. Лежати й лежати.

Але рано чи пізно Сева видужає. І швидше рано, ніж пізно. І тоді: доведеться забиратися з челядні. Що ж робити?

Доки Мишко думав, що йому робити, повернулася з міста старуха. Повернулася вона, коли Мишка не було, прийшла в челядню, стала в дверях і спитала:

— Скоро видужає ваш хворий?

Біля Севи чергували сестри Некрасови. Вони злякались і поспішили запевнити старуху: