Бронзовий птах

І все ж рятівник з'явився… З'явився він в образі змученого і стражденного Кита, який щохвилини стогнав і хапався за живіт. Кит об'ївся!

Мишковим радощам не було меж. Кит, звичайно, видужає, не вперше він об'їдається. Полежить день-другий і встане, наче нічого й не було. Ясно, він об'ївся, коли їздив з Славиком у Москву по продукти. Але Мишко не допитувався, чим об'ївся Кит. Важливо, що він справді-таки об'ївся, а це найголовніше і найприємніше. Завтра приїде лікар, дасть йому касторки або англійської солі, а зараз його треба покласти на місце Севи, якого вже тримали буквально силоміць.

Кита негайно ж поселили в челядню. Сева щодуху кинувся бігти від неї якнайдалі.

Коли «графиня» дізналася, що замість одного хворого в будинку з'явився інший, вона нічого не сказала. Повернулась і вийшла. Але незабаром приїхав лікар. А Мишко ж його не викликав.

— Що знову трапилося? — спитав лікар. Він зліз із дрожки і прив'язав коня до дерева, хоч при першому ж погляді на важкого, ледачого коня було зрозуміло, що він і сам не зрушить з місця.

— Ще один хлопець у нас серйозно захворів, — повідомив Мишко.

— Поглянемо, — похмуро промовив лікар, прямуючи до будинку.

Огляд Кита підтвердив, що він справді хворий. Лікар навіть припускав, що в нього дизентерія. Але Мишко пояснив, що такі розладнання шлунка у Кита бувають систематично, приблизно раз на два тижні.

Лікар виписав ліки і попередив, що хворому не можна майже нічого їсти, чим дуже засмутив Кита.

Потім, ще більше насупившись, лікар вийшов до «графині», яка чекала його біля веранди.

Про що вони там розмовляли, Мишко не чув. Через деякий час лікар повернувся зовсім похмурий і, від'їжджаючи, сказав:

— Хлопчик нехай лежить, доки я не дозволю йому встати. Тримайте його на суворій дієті. Він повинен вилежати. А на всякі побічні обставини не звертайте уваги.

З цього Мишко зробив висновок, що «графиня» сама викликала лікаря і вимагала, щоб він виселив дітей з будинку. Але нічого з цього не вийшло.

Наступного ранку «графиня» виїхала в місто. Звичайно, щоб наскаржитися на дітей і добитись їхнього виселення з садиби…

Ну що ж, нехай їде! Вона гадає, що Сєров сильніший за всіх, але помиляється. Під час її відсутності можна буде пробратися далі в будинок і оглянути бронзового птаха. Нічого поганого в цьому немає. Адже будинок не її власність, а державна. Вона всього-на-всього хранителька. Отже, це не житло, а народне добро. От і все.

Розділ п'ятдесят п'ятий У таємничому будинку

Чергувати біля Кита призначили Славика і Бечку. Бечка сидітиме в челядні, а Славик — надворі. Обом було наказано в разі найменшої небезпеки подати сигнал двома короткими і одним довгим свистком.

Низькі масивні двері, на яких облупилась темно-коричньова фарба, ледве трималися на іржавих цвяхах і завісах. Хлопці відчинили їх і побачили невеличкий коридорчик, захаращений всяким мотлохом…

Китові теж хотілося побачити, що за дверима, але йому дали рисового відвару, і він одчепився.

Отже, коридорчик був завалений всяким мотлохом: тут були поламані крісла, перекошена етажерка, умивальник з тріснутою мармуровою дошкою і порожнім чорним овалом замість дзеркала, скрині, корзини, бочки. Але Мишко помітив, що середина коридорчика була звільнена від мотлоху і являла собою вузеньку доріжку, її, звичайно, зробила «графиня», щоб безшумно підходити до дверей і підслухувати, що робиться в челядні. Другий кінець доріжки упирався в залізні гвинтові сходи.

На всякий випадок хлопці накреслили схематичний план будинку. Ніша з бронзовим птахом виходила на фасад, ближче до його лівого кутка, а челядня була позаду будинку, ближче до правого. Таким чином, їм доведеться: по-перше, піднятись у мезонін, по-друге, із задньої половини будинку перейти в передню, по-третє, перейти будинок з правого кутка в лівий. Завдання не з легких, якщо треба потай, нечутно пробиратися в незнайомому будинку.

Доки двері в челядню були відчинені, можна ще було розрізнити накидані тут речі, але як тільки Мишко зачинив двері, коридорчик поринув у темряву. Світло тільки ледве-ледве пробивалося зверху крізь узорні прорізи в чавунних сходинах гвинтових сходів. І тому що тут, внизу, було темно, а вгорі світло, здавалося, що там є люди, і підійматись туди було боязко.

— Може, зробимо простіше? — прошепотів Генка. — Повернемось назад у двір, заліземо на веранду, потім карнизом доберемося до ніші. А то ж заблудимося у будинку.

— З двору не можна — побачать, — теж пошепки відповів Мишко. — А якщо боїшся, то залишайся.

— Нічого я не боюсь! — буркнув у відповідь Генка.

Мертва тиша панувала навколо. Не чути було навіть голосного плямкання Кита — мабуть, доїв рисовий відвар.

Намагаючись не зачепити нічого в темряві, хлопці підійшли до сходів. Першим почав підійматися Мишко, за ним Генка. Як тільки вони ступили на чавунні східці, сходи захиталися і забряжчали під їх ногами. Якщо в будинку хтось є, то обов'язково їх почує. Генці здавалося, що сходи зараз розваляться: незрозуміло ж, на чому вони тримаються. Сходи були дуже вузькі, круті, сходини являли собою маленькі металеві трикутнички. Генка оступився і подряпав коліно. В думці він кляв поміщицький лад, який прирікав дворових людей підійматися ось такими спіралями. Доводилось крутитися дзигою, одно плече впиралось у стіну, друге — в залізний стовп, а голова стукалась незрозуміло об що.

Нарешті вони піднялись на другий поверх. Тут вони знову побачили коридор, трохи більший за нижній. Широке, на всю надвірну стіну, вікно робило його схожим на галерею. На вікні, були густі переплетіння з різноколірного скла, здебільшого побитого. Хлопчики побачили подвір'я і сараї. Значить, вони все ще на задній половині будинку.

У коридорі було двоє дверей, високі і колись білі, одні — посередині, другі — в кінці.

Хлопці тихенько відчинили перші. Перед ними постав майже порожній зал, безладно обставлений старовинними меблями.

Під стелею висіла величезна люстра, на якій було безліч скелець. Високі стрілчасті вікна подекуди були забиті дошками, а подекуди завішені якоюсь подобою гардин. Крізь них видно було парк, садок, річку, а ось і прапорець на щоглі табору. Вигляд цього маленького гострокутного червоного прапорця, що час від часу коливався на слабкому вітерці, одразу заспокоїв і розвеселив хлопців. Вони вже не думали ні про яку небезпеку, їм здавалося, що вони грають у веселу, захоплюючу гру. Їм було весело при думці, що вони все бачать, навіть табір, але їх ніхто не бачить… До того ж вони добралися тепер до фасаду, а це вже щось значить.

У залі було троє дверей: одні — через які хлопці ввійшли сюди, і двоє по боках. Але бокові двері були замкнені. Хлопцям довелося повернутись у коридор і відчинити інші двері.

Вони вели в третій коридор, такий самий за розміром, як і другий, але тільки з одним круглим віконечком і невеликими одностулчастими дверима праворуч.

Хлопці відчинили їх і побачили дві невеликі суміжні кімнати. Перша була порожня, а друга замкнена. Хлопці зазирнули в замкову щілину і побачили ліжко з неприбраною постіллю, нічний столик, шафу, бюро з півкруглою кришкою і два великих м'яких крісла. Там, мабуть, була спальня «графині».