Бронзовий птах

У тій кімнаті, де зараз стояли хлопці, вгору піднімалася сходова кліть. Забита з усіх боків дошками, вона нагадувала величезну дерев'яну коробку. Безсумнівно, вона вела в мезонін. Але починалася кліть у спальні «графині», а спальня була замкнена. Отже, «графиня» навмисне влаштувала тут свою спальню, щоб ніхто не міг піднятись по сходах у мезонін.

Хлопці спробували відімкнути двері в спальню, але вони не піддавались. У щілину видно було, що двері замкнені на два замки. Не ламати ж їх!

Тоді хлопці спробували, чи міцна дерев'яна обшивка на сходовій кліті. Дошки ледве трималися. Трохи натиснути ломиком — і вони відійдуть разом з цвяхами… Але у хлопців не було з собою ніякого інструмента. Мишко наказав Генці спуститися по гвинтових сходах униз, у нижній коридор, і пошукати там ломик.

— Навіть не ломик, а якусь залізяку, — сказав Мишко, — щоб її можна було просунути під дошки. Тільки обережно, тихо…

Генка незабаром повернувся з каміновими щипцями в одній руці і великим, хоч і поламаним утюгом — у другій. Хлопчики заклали щипці під дошки і, тихенько стукаючи по них утюгом, відірвали дві дошки.

Через утворену діру хлопці пролізли на сходи. Вони були дерев'яні, прямі, досить широкі і вели в мезонін — низьке квадратне приміщення, захаращене всяким мотлохом. Як і внизу, серед цього мотлоху була прокладена вузенька доріжка до вікон. Їх було троє: двоє крайніх — засклених, а середнє — закрите віконницями. Віконниці замикались простою іржавою защіпкою. Хлопці відкинули її, розчинили віконниці. В ніші стояв бронзовий птах.

Птах стояв спиною до хлопчиків. Висота його була близько метра, розмах. крил — метрів півтора.

Звідси було чудово видно всю навколишню місцевість. Усі підходи до будинку.

Табір був як на долоні. Маячили постаті дітей, і було цілком очевидно, що вони просто байдикують: одні бездумно сновигають туди й сюди, інші займаються чимось зовсім незрозумілим: метушаться, кудись біжать, їхня поведінка здавалась безглуздою і смішною.

Але не слід відвертати увагу. Треба якнайшвидше відкрити бронзового птаха.

Як і того разу, в музеї, Мишко двома пальцями правої руки спочатку обережно, а потім сильніше натиснув йому на очі.

Так і є! Голова птаха відкинулась назад. Отже, і тут тайник. Усе передбачено правильно, все точно!

Мишко засунув руку в тайник, намацав там папір і витяг його.

Це була згорнена трубкою звичайна калька з кресленням. Хлопці розв'язали стьожку і розгорнули креслення. На ньому були якісь лінії і цифри…

Але розбиратись зараз у кресленні не було часу. Треба забрати його з собою, перерисувати і до повернення «графині» покласти назад.

Хлопці закрили птаха, накинули защіпку на віконниці, спустилися на другий поверх, вставили на те ж саме місце дошки від сходової кліті і по гвинтових сходах добралися до челядні.

Тут вони щільно причинили двері і забили їх, намагаючись загнати цвяхи в свої попередні гнізда. Інакше «графиня» догадається, що двері відчиняли.

Розділ п'ятдесят шостий Креслення

Кит давно з'їв свій рисовий відвар і лежав тепер, солодко примруживши очі і ліниво потягуючись. У челядні було темно і пильно. Крізь низенькі віконечка на підлогу падали тоненькі короткі сонячні промені, і в них роїлись тисячі порошинок.

— Ходімо, Славко, — сказав Мишко і непомітно кивнув йому на знак того, що все гаразд, — а ти, Бечко, лишайся тут. Зараз ми пришлемо тобі заміну.

— Пришліть чогось попоїсти, — простогнав Кит.

— Хочеш ти видужати чи ні? — розсердився Бечка. — Невже ти не можеш один день, лише один день побути на дієті?

— Не можу, — зітхнувши, признався Кит.

Залишивши їх сперечатися з цього приводу, Мишко, Генка та Славик вийшли з челядні.

Забувши про свою обіцянку прислати Бечці заміну, вони обігнули табір, вийшли в поле, забрались у невеличкий гайок, посідали там і почали розглядати креслення.

Це була калька розміром в звичайний писальний канцелярський аркуш паперу. На його краях були позначені сторони світу: П. П. З. С, тобто північ, південь, захід, схід.

Над другою літерою «П» був намальований фасад поміщицького будинку. Від нього вгору, точно на північ, піднімалась пряма лінія, що повертала спочатку на північний захід, потім на захід і далі знову піднімалась на північ. Там, де лінія кінчалась, були намальовані чотири дерева.

Над кожним відрізком шляху стояла цифра «1», а під кожним поворотом був позначений його кут: 135 градусів, ще раз 135 градусів і, нарешті, 90 градусів. Більш нічого на кресленні не було, якщо не брати до уваги малюнка бронзового птаха в правому верхньому кутку. Але птах означав усього-на-всього графський герб.

Хлопці мовчки розглядали креслення, потім перезирнулись. Вони не знали, вірити чи ні. Невже таємниця в їхніх руках? Адже з допомогою креслення вони безумовно все знайдуть!

Першим порушив мовчанку Генка. Зовсім спокійно, як само собою зрозуміле, він сказав:

— Усе гаразд. Можемо хоч зараз вирушати за скарбом.

— Гаразд то гаразд, зауважив Славик, — тільки незрозуміло, якими одиницями тут позначена довжина відрізків. «Один», а що означає «один»?

Генка поблажливо посміхнувся:

— Верстами. Колись усе міряли верстами.

— І аршинами, і сажнями… — заперечив Славик.

— Дивак, — засміявся Генка, — коли б аршинами або сажнями, то це було б поряд з будинком. А тут намальовано ліс, а ліс звідси саме за чотири версти. А втім, — Генка знизав плечима, — можна спочатку перевірити і за чотири аршини і за чотири сажні. Але я певен, що це версти. Вже якщо ховати, то ховати якомога далі.

Мишко запропонував не сперечатись, а міркувати логічно.

— Давайте міркувати логічно, — сказав він. — Значить, так: лічити треба починати від будинку, мабуть, прямо від того місця, де стоїть бронзовий птах. Згодні?

Хлопчики були згодні.

— Отже, — продовжував Мишко, — від будинку треба пройти точно на північ одну версту.

— Або аршин, сажень, а можливо, метр чи кілометр, — не здавався Славик.

— Можливо, — згодився Мишко, — хоч підтримую Генку: позначено, звичайно, у верстах. І давайте міркувати у верстах, умовно звичайно.