Буденщина

Але батьківська любов не знає меж і находилися диваки, які за "огріхи" своїх чад "викладували" у командну скарбницю більше, ніж їх "вічні стажери" - діточки зарплатні отримували. Але все законно і все по правилам.

Про все це і ще про багато інше Володя Манін почерпнув відомості читаючи газети і дивлячись телепередачі ще коли проходив у лікарні процес адаптації до нових умов життя.

А ще Володимира здорово здивували в сьогоденні найсуворіше табу на інформацію про приватне життя усіх співгромадян і те що будь-яка реклама перш ніж бути оприлюдненою проходила обов'язково експертну оцінку.

І в усьому цьому допоміг Володі розібратися прикріплений до нього банківський менеджер, який ще і допоміг хлопцю скласти первинний план стажеровочного турне по країні.

Менеджер Мишко був знаючим і приємним молодим чоловіком ні на мить не полишавшим свій теко - комп'ютер.

– Я тепер твоя фінансова тінь до кінця днів наших. (Зараз багато, особливо приватних, фірм практикувало довічний найм.) І давай відразу ж домовимося: раніше один одного на той світ не рипатися, - весело заявив він у перший же день знайомства і став ненав'язливо стиха і без витребеньок, як ровесник - ровесника при цьому як друг вірний вчити Володимира уму - розуму.

– І роботу тобі підберемо по душі, і на оновлену Україну- матінку подивишся та ще і на наречених на видані кинеш оком. Раптом якась по душі прийдеться, - чи то жартома; тчи то серйозно промовляв він влазячи у бази даних і підшукуючи майбутніх роботодавців: молодих та не зайнятих.

– А як тобі вдовиці середніх літ?
– допитувався він сміючись і демонстрував Володі візуально добротні господарства і міцний бізнес ділових жінок. (Деяким із них чомусь сильно везло у грошах, але м'яко кажучи, не дуже у ділах сердешних.)

Певна річ, зовнішні дані не і усіх цих дам відповідали стандартам фотомоделей, але ж при усьому цьому зустрічалися і лапочки.

В одної із них Стефанії Поліщук на її фермерському "ранчо" і судилося Володі Маніну стартувати у доросле життя, але вже вдруге, повторно.

Перший старт зразу ж після закінчення середньої школи у дитбудинку виявився фатальним фальстартом. (Після випускного балу Володя, якому за любов до висоти шкільні друзі дали прізвище "Ікар", поліз на величезну самітну сосну почепити свій особистий "бойовий стяг": мереживні яскраво червоні трусики: вдячний презент від випадкової подружки, яка мимохідь позбавила хлопця вже нестерпиме обтяжливої "незайманості". Раптовий у дар блискавки перервав це сходження, але хлопця не вбило, а лише прибило і проходив він потім у психлікарні пришибленим цілих десять років.

…

До ранчо, а офіційно приватного фермерського господарства пані Стефанії Поліщук можна було добратися як автомобілем, так і літаком.

Володя вибрав останнє. Усе-таки навіть трагічний удар блискавки не відбив у хлопця любові до височини. (Правда, вище ніж на двадцятиметрову трубу їх дитбудинковської кочегарки хлопцю поки що у житті забиратися не довелося.)

Літовище знаходилося за містом і Володя поїхав до нього не на таксі, а звичайним рейсовим автобусом. (Спохватився хлопець нарешті і пригадав наставляння свого банківського менеджера Михайла і вирішив економити гроші. Економія вийшло не мала: аж дві гривні, а вчора з "друзями" прокутив по ресторанам ... дві тисячі.)

Звичайний автобус - то - звичайний, але у салоні прості р і прохолода і два пасажира на інвалідних візках заїхали і з'Їхали без усякого клопоту.

Літак теж був хоч 1 невеликий, але новий і якоїсь незвичайної конструкції.

Пасажирів набралося усього троє. І розташувалися вони разом з льотчиком автономно, як потім узнав Володя, в аварійній капсулі.) А решту місця у літаку зайняв вантаж.

Крісла були м'які і зручні та ще як в автомобілях з пасками безпеки.

– Ти що на таких літаках ще не літав?
– побачивши, як Володя крутить головою на всі боки, поцікавився пілот, виконуючий за одно і обов'язки стюарда.

– Так, лечу вперше, - не став дуже уточнювати хлопець.

– Та це ж АН - супер! Стовідсоткова безпека для пасажирів. Плавне планерування і екстрене десантування - ось головні козирі цього "коника - горбунка".

– А я не із полохливих, - усміхнувся Володя.

– А я і не лякаю - я горджусь, - повернулася назад посмішка. "Горджусь, горджусь тобою, горджусь країною, - ще одне новомoдне слівце", - подумав Володимир вдивляючись в ілюмінатор, як уходить униз твердь земна і від "блаженства" на мить хлопець навіть очі прикрив.

"Я лечу! Я лечу! співала душа колишнього безпритульного, колишнього в'язня божевілля і уперше, але тільки на коротку мить, він відчув себе частинкою (так частинкою, але ж не мізерною, а рівноправною) великої сім'ї над чиєю спільною, рідною і вже оновленою оселею взвився угору цей сріблястий птах.

Глава З

Джерела

– Постій бо, Шурику , не спіши! Поглянемо, що ж це за такий цінний вантаж хазяйці на хутір аж літаком доставили, ­приказним тоном розпорядилася заводила - Євгенія.

– Та не Шурик я, не Шурик, а Олександр! Не бачиш чи що, який у мене красивий грецький профіль?!
– жартома хмурячись гучним надприродним басом прогудів молоденькі й шофер, але мотор автобуса усе ж вимкнув і знову відкрив тільки-но зачинені дверчата.

Молоді дівчата і хлопці співробітники "армії ледарів" знову висипали усі із салону. ("Армією ледарів" може і не зовсім справедливо прозвали у народі роботяг Загальнонаціонального трудового резерву. Тих притягали до роботи від нагоди до нагоди і то лише, в основному, у разі стихійного лиха чи то надпланових врожаях. А решту часу, цілком законно, вони відсиджувалися дома. Били баклуш і отримували за це непогану, між іншим, зарплатню. А завести своє діло чи то піти працювати у солідну фірму не було, бачите чи, у них бажання і охоти.)

Але зараз усі вони з інтересом стежили як невеликий літак майстерно здійснює посадку на крихпному приватному аеродромі пані Стефанії Поліщук.

Хазяйка була легка на спомин і ось вже почулося звичне: - Чому затрималися з виїздом? Я бачу мені цей рекордний врожай яблук боком вийде. І не які гроші не компенсують мені витрачених на вас нервів ...

Але ж у більшості своїй сердитість Стефанії була напускною. Бо новим людям чи то нежданим гостям, чи то навіть сезонним робітником, яких вона наймала час від часу, господарка схованої поміж полів ферми завжди була рада.

Свинотоварне виробництво, на якому в основному спеціалізувалася її господарство (яблуневий сад це була дань моді: сучасна профілактична медицина радила кожному у день з'їдати хоч би по одному яблуку і цьому на них цілий рі к був стабільно - підвищений попит) працювала вважай в автономному автоматичному режимі зводячи нанівець участь у ньому малопродуктивної фізичної праці, але порою дуже впливаючого людського фактору. (Це на своїх близьких можна кричати і лаятись стільки скільки душі забажається: вони народ призвичаївшийся і загартований, а у тварин, істот ніжних і вразливих, від такого з ними поводження можуть бути погіршення апетиту, і навіть сердечні напади.)