Бурлачка

Василина прибралась, вмилась і ввійшла в хату. Михал­чевська посадила її кінець стола. Василина покірливо сі­ла, наче мала дитина, і не сміла підвести очей. Для неї бу­ло сором дивитись людям у вічі. Михалчевська зняла з мисника миску, зняла тарілки, витерла рушничком, поставила три тарілки на столі й почала насипати в миску вечерю. Василину обняло якесь тихе, хатнє, спокійне жит­тя. В печі весело палали соснові стружки. Чистий білий комин, чистий припічок аж лисніли проти ясного полум’я. Останні червоні проміння вдарили в одно вікно, й червоні огнясті пасма впали на мальований зелений мисник, на рядки чистих білих тарілок та полумисків на миснику. Ха­та була невеличка, але дуже чиста. Одвірки аж лисніли, так були чисто вимиті. В кутку на покуті висіли образи. На образах висіли вишивані білі рушники. Стіл був застелений чистою скатертю. Через двері в кімнаті було видно лежанку, ліжко, застелене веселим ясно-зеленим укривалом. Кінець стола проти Василини сидів Михалче­вський і дивився на Василину тихими ясними очима з невимовною жалістю. Василина глянула в ті очі, і з тих очей неначе полився на неї тихий ласкавий світ.

Михалчевська поставила на стіл вечерю і сама сіла. За вечерею вона розпитувала Василину за її матір, за батька, про рідне село, а найбільше про матір. І Василині чогось здалось, що коло неї сидить рідна мати, така сама добра і ласкава, недокірлива, що вона сама сидить у батьковій ха­ті за столом, що тут недалечко за стінами росте розкі­шний батьківський садок, в садку цвітуть квітки. І на Василину разом повіяло рідним духом рідної хати, рідної сім’ї, рідного села. Вона почутила, як її серце пом’якшало, подобрішало, забажало рідної хати, свого кутка, де б мож­на було прихилити голову на все живоття.

Всі встали з-за стола й перехрестились перед образами. Василина не сміла підвести очей на Михалче­вську, тихо подякувала і попросила вибачити їй, безща­сній, за той клопіт, який вона вчинила Михалчевській.

– Ти, дочко, приходь до нас щонеділі, та посидимо, та поговоримо. Я тебе поведу в гості до своїх стеблівських людей, до знайомих. Одцурайся, серце, од тих бурлак. Ти така молода! Тобі так легко збитися з пуття у твоїх літах,- говорила стара Михалчевська на прощанні з Василиною.

– Спасибі вам за хліб, за сіль,- сказала Василина, ви­ходячи з хати.

Михалчевський провів Василину через городи до самої фабрики і просив прийти до матері в гості другої неділі.

Вже сонце зайшло, як Михалчевський вернувся додо­му. Мати сиділа під хатою на призьбі й ждала його.

– А що, сину, буде з цієї Василини?
– спитала в його мати.

– Кажіть уже ви, мамо, що з неї буде. Але що б з неї, не було, я од неї не одкаснуся до самої смерті. Вона мене навіки причарувала своїми очима.

– А як така чарівниця щонеділі буде качатись п’яна на гатці на сміховище людям?
– спитала тихо й сумно мати.

– Не буде вона, мамо, щонеділі валятись п’яна на шля­ху. Її затягають та поять бурлаки, бо в неї така краса, що якби вона мене не любила, я б, мамо, сам пив до смерті й її поїв, щоб тільки вона дивилась на мене своїми весели­ми очима та моргала високими бровами.

– Цур вам і з тими очима, й з тими бровами,- сказала мати.- І мені вона здалась людиною доброю, смирною й привітною. Її, може, справді бурлаки збивають з пуття. А ти, сину, все-таки підожди який там час. Вона ж не втече з Стеблева, а ти не вмреш-таки через її очі. А там побачи­мо.

Другої неділі, тільки що Василина пообідала з Марією, в хату всунувся Мина, а з Миною ще п’ять парубків. Васи­лнна неначебто вийшла в сіни, але з сіней тихенько ви­скочила надвір та через город втекла до Михалчевської. Михалчевська була дуже рада, тричі поцілувала Василину, посадила за стіл, любенько побалакала, а перегодя повела її в гості до своїх знайомих в Круглик.

– Чи ти, дочко, була коли в Круглику?
– спитала Михал­чевська Василину.

– Ні, не була ніколи,- одказала Василина.

– Ти, дочко, розказувала за свій край та за свою Комарівку, що вона вся в садках. От побачиш Круглик, то пригадаєш собі й Комарівку,- сказала Михалчевська, накидаючи на шию хустку.

Михалчевська з сином та з Василиною пішли в Круглик до своїх знайомих, шляхтичів Мостицьких.

Куток Круглик стоїть вище од усього Стеблева на косо­горі, котрий легко піднімається вище та вище вгору. Ши­рокий косогор неначе луснув і запав посередині. Ввесь Круглик на косогорі до самого верху гори, вся довга западина серед Круглика - все потонуло в розкішних сад­ках, в темні та ясні гілки, а сама середина яру неначе бу­ла закидана густими вербами.

Невважаючи на косогір, колись у тому довгому яру йшли рядком ставки. Ставки повисихали, і тепер зо­стались тільки левади - такі чудові, такі дивні, що на їх не можна й надивитись. Там, де колись були греблі, обсаджені вербами, тепер зосталися тільки рядки старих верб, пишних, чудових, неначе одна левада була одгороджена од другої чудовою зеленою стіною, підпертою знизу товстими колонами. По обидва боки ставків колись були посаджені верби над самою водою; тепер ті старі верби стоять попід горами довгими рядками над самими левадами і замість води спускають свої віти на пухку зелену, густу, як руно, траву. Через той довгий рядок левад стелеться маленька стежечка. Підеш серед гарячого літнього дня тією стежкою й неначе увійдеш в якісь дивні покої, дивніші й кращі од царських! Ідеш стежкою і неначе переступаєш з одного гарного залу в другий, ще кращий й дивніший. Зелені левади з чотирьох боків обставлені рівними рядками старих товстих верб. Верби старі, давні, товсті, як діжки. Може, сто раз зрубані верхи розрослися на столітніх стовбурах товстими гілляками. Гілляки такі здорові, як молоді верби, і такі густі та рясні, що кожна верба була схожа на густий гайок. Гілки виростали з товстих стовбурів, обхоплювали їх вінцем по краях, вилазили з середини густими пучками, гнучкими й гладенькими, неначе з діжки лізли вгору товсті гладенькі гадюки і піднімали вгору свої гіллясті кучеряві голови. Переходиш через одну леваду, вступаєш, неначе через двері в стіні, в другу і знов бачиш перед собою розкішну залу, з чотирма зеленими стінами. Серед тієї зали вискочив з землі здоровий круглий кущ калини з червоними китицями ягід, неначе хто поставив і засвітив сеіред зали розкішний канделябр. Перейдеш ще кілька покоїв, ніби висланих чудовими м’якими килимами, і перед очима знов впоперек яру стоїть вербова зелена стіна, неначе хто обставив леваду розкішними ширмами. Молоді буйні верби вже поросли тут подекуди по леваді. Одна верба спустила тоненькі віти з дрібненьким листом до самої землі, і її матове листя неначе пилом припало. Друга верба розчахнулась однизу на два стовбури й погналась вгору двома зеленими гніздами з блискучим листом, неначе помазаним лаком...

По обидва боки левад, через високі стовбури верб, ви­дно на косогорах густі садки. По один бік - густі старі гру­ші вище й вище виганяються по косогорі, неначе густі хмари наступають згори; по другий бік левади - страшен­на садова гущавина; там, за вербами, густі вишняки, сли­ви угорки злились докупи з широкими кущами бузини та калини. Хміль вхопився за стовбур високої верби, обмо­тав її, в’язкою впав на вишню, обплутав увесь верх, пере­скочив на бузину, обмотав її рясними низками й сховався десь у сливах та в калині. Сонце било в ту гущавину навскоси, освічувало її наскрізь, пронизувало її золотими нитками, перероблювало листя на зелене скло. Все зелене гніздо світилося наскрізь, пашіло вогнем, теплом. Червоні кетяги калини під вербами, не сказати б, горіли на сонці, як свічки.

I пo обидва боки тих левад, на крутих косогорах, скрізь видно розкішні старі садки. Садки неначе за­глядають в долину через верхи верб, а ще вище од садків стоять на самих горах білі хати і неначе висять на зелених хмарах, пливуть проти синього неба, як на синьо­му морі! І всі рядки старих верб, і всі садки, як темні хмари, і вся розкіш густої трави на левадах - все залито гарячим, палким сонцем, все блищить та сяє; а з левад внизу видно ввесь Стеблів, всі фабрики, далекі голі гори під Корсунем, далекі старі ліси на покручених горах понад Россю до Богуслава...

Стара Михалчевська показувала Василині садки по обидва боки левад. Василині здалося, що вона перейшла одразу з Стеблева у Комарівку, в садок свого батька.

В левадах під вербами скрізь були рублені криниці. Вода в криницях стояла врівні з травою. Стара Михалче­вська сіла на цямринах однієї криниці спочити. З гори прибігла стежкою дівчина, набрала в відра води, Михал­чевські й Василина напилися води, трохи одпочили і пі­шли далі по левадах, а потім повернули на гору й пішли садком. То був садок далекого родича Михалчевських, шляхтича Мостицького.