Бурлачка

Марія тихо посунулась по стежці. Вона спустила поділ дуже низько, по-панській, так що зелена спідниця трохи не волочилась по траві. Як та пава, Марія посунулась по стежці, тихо махаючи набік одставленою правою рукою. Василина й Михалчевський пішли слідком за нею. Проти них вертався назад гарний білявий німець-постригач. Марія не втерпіла й зачепила його.

– Де це ви, паничу, були?
– сміливо спитала Марія постригача й спинилась.

– Ходив гуляти над Рось. Може, й ти зо мною підеш на гулянку?
– сказав постригач.

– А чом би й ні. З таким гарним паничем я рада гуляти хоч би й до вечора,- сказала Марія, сміючись.

На стежці з-за скелі висунулись дві панни. Постригач підвів голову вгору й пішов далі. Марія й Василина з Ми­халчевським пішли над Рось. Вони пройшли між двома кам’яними стінами, між котрими ледве можна було пройти вдвох. Зверху над тим ходом ще держалась пле­тена дугою стеля, подекуди вкрита зеленими гніздами ди­кого винограду. Проти самого старого дерев’яного гу­льбища стежка йшла через Боровицю. Колись там був перекинутий з каменя на камінь місток, од котрого зо­стались тільки товсті залізяки, вбиті у камінь. Тепер доводилось скакати з каменя на камінь, що були розки­дані по дні Боровиці. Вода шуміла й билась між камінням білими кипучими хвилями. Василина легко поскакала по камінні й вискочила на другий берег; за нею стрибнув Михалчевський, аж каміння захиталось під його важкими ногами; Марія спинилась над Боровицею.

– Ой боже мій! Їй-богу, не перескочу! Ще впаду у воду,- репетувала Марія, підобгавши обома руками спідницю.

– Та скакай сміливо! Як трохи замочишся, то ви­сохнеш,- сміявся Михалчевський з другого берега.

Марія похитала станом, помахала головою, стоячи на круглуватому камені, й скочила на другий камінь нелегенько. Камінь заворушився під ногами. Марія зави­щала з усієї сили, аж заглушила шум води. Покричавши, вона якось доскакала до берега й таки замочила один чобіт.

– Не глиняна, не розкиснеш,- жартував Михалче­вський, поглядаючи скоса на Василину.

Вони вийшли до старого гульбища й вилізли по камін­ні на високий берег Росі. Дерево порідшало. Через високі стовбури верб та тополь блиснула Рось, як широкий шлях між скелями. Високі береги, зеленувата вода, лози й верби попід скелями - все було залите дивним гарячим сонцем.

Василина й Марія прямували до дівчат, молодиць та хлопців, що сиділи купами по камінні над самою Россю.

Михалчевському хотілось поговорити з Василиною на самоті, признатись, що він її любить, а Марія не оступалась од його і вчепилась, як реп’ях.

Тим часом хлопці вгляділи Марію й почали перегуку­ватись з нею. Марія пішла до них, і хлопці разом обступи­ли її навкруги. Весела молодиця розговорилась, розще­беталась з ними, а тим часом Михалчевський повернув назад, Василина пішла за ним, і вони обоє спустились вниз над Боровицею й неначе пірнули в каміння та в гілки. Михалчевський і Василина перескочили по камінні через річечку, повернули в садок і сховались у гущавині між кущами та здоровим камінням.

– Василино!
– почав Михалчевський.- Я не знаю, хто ви, звідкіля ви, але як я побачив вас, то од того часу світ мені немилий. Я так люблю вас, що не можу без вас на світі жити.

Його голос задрижав, як струна. Він говорив й все оглядався назад, чи не йде Марія. Василина спахнула. Ла­скавість, тихий голос, тихі очі під чорними бровами нена­че гладили її по душі. Якась повага була розлита у словах, в голосі, в самому лиці молодого здорового хлопця, та повага, якої вона ще не зазнала ні на панському дворі, ні на заводі між бурлаками. Василина ніби почула голос рі­дної матері, ніби побачила її саму серед батьківського садка, у м’якій тіні груш та черешень. У неї на очах ви­ступили сльози.

– Чого ви плачете?
– знов спитав Михалчевський.- Мо­же, я сказав що недоладне?

– Не того я плачу. Я згадала, що була дуже нещаслива,- тихо сказала Василина, озирнувшись назад,

– Та вже ж. Я знаю, що люди не од добра ідуть на заробітки на фабрики,- сказав Михалчевський.

– Не од добра й я прийшла сюди, та нігде дітись, нема куди голови прихилити,- сказала Василина й з тими сло­вами заридала, як мала дитина. Все її життя встало разом перед її очима, неначе спахнуло вогнем: і Ястшембський, і втікання з Журавки, й страшна печера над Россю, й мала дитина, що так страшно бовтнула з її рук у воду, й п’яне бурлацтво.

Все лихо, що притаїлось і заснуло в її серці, все разом схопилось у думці, як страшна снігова буря, при одному ласкавому щирому слові любові. Була хвилина, коли Васи­лина була ладна розказати Михалчевському всю свою ду­шу, все своє горе, не виявлене ні одній рідній добрій душі, але сльози так лилися з очей, що вона не могла й слова промовити. Вона перемогла себе й задушила в собі всі важкі страшні згадки.

Михалчевський стривожився. Biн не знав, яка причина тих сліз, й тільки дивився розтривоженими очима на її заплакані очі.

А у садку тихо шуміла Боровиця, співали соловейки, аж садок розлягався; пишно блищав проти сонця зелений свіжий лист; тихо слалися тіні під кам’яними стінами на стежку.

– Не плачте, Василино, бо й мене жаль бере. Багато ді­вчат бачив я на своєму віку, та тільки без ваших брів та очей мені не жити на світі.

– Ат... що мені з тих брів, коли я гультяйка, бурлачка, та й годі,- сказала Василина, махнувши рукою.

Тим часом Марія, побалакавши з хлопцями, огляну­лась назад: Івана й Василини не було, неначе вони провалились крізь землю. Марія вибігла на один камінь, глянула у долину на Боровицю й угляділа через дерево червону хустку, що манячіла далеченько над Боровицею. Вона побігла з пригорка, сміливо перескочила через Боровицю, вже і не пищала, й не ойкала, і пустилась сте­жечкою наздогінці. Михалчевський оглянувся й углядів Маріїну спідницю, що летіла за нею, неначе доганяла її.

– Марія доганяє нас,- тихо сказав Михалчевський і пі­шов хутчій вперед. Василина й собі похопилась, неначе хотіла втекти од Марії, а Марія не йшла, а бігла. Василина втерла сльози рукавом.

– Потривайте! Йване! Василино! Чого це ви так швид­ко йдете, неначе тікаєте або ховаєтесь од мене?
– кричала Марія, наздоганяючи їх.

– Василино! Коли ви звете себе гультяйкою, то й поки­ньте гуляти й пити з бурлаками. П’ють же люди, а прийде час, то й перестають,- говорив Михалчевський, поспішаючи вперед.

– Хто його зна, коли той мій час прийде,- сказала Васи­лина, втираючи сльози.

– Чи ви подуріли, чи вас гедзь напав?! Потривайте!
– репетувала Марія й пустилась бігти.

– А бач, таки й догнала нас, хоч трохи й пробігалась,- сказав Михалчевський.

– А що, Йване, чи приніс нам хоч одного медяника?
– крикнула Марія, торкнувши Михалчевського долонею по плечі.

Михалчевському було зовсім не до медяників. Він мовчав.

– Еге, Василино! Чи не од медяників ти оце плакала?
– спитала Марія.- Гляди, лишень, Іване, не зводь з ума на­ших бурлачок, щоб часом бурлаки не поламали тобі ре­бер. Втікають од мене, неначе од чуми. Це диво, та й годі.