Бурлачка

Довго Василина пеклась, лежачи на сонці. В неї не бу­ло ні батька, ні матері, ні брата, щоб прийняв її з такого людного місця і прикрив її од людських очей.

Чужі люди йшли і минали її. Кожний хапався з ярмарку додому. В кожного був свій клопіт.

В той час Михалчевський сидів дома й нудився. Він пі­шов до Василини. Хата була замкнута; зайшов він в оранду, в оранді нікого не було. Михалчевський побрів з містечка шляхом у возвіз, пішов понад Россю проз порон; він хотів вийти на гору до церкви й зайти в панський садок, бо думав, що Василина й Марія пішли гуляти в садок.

Тільки що він вийшов з возвозу й перед ним заблища­ла Рось, його стріли люди і сказали йому, що Василина ле­жить на гатці п’яна, мов мертва.

В Михалчевського затрусились ноги. Він побіг вниз до порона. На гатці, на гарячому сонці зеленіла й біліла оде­жа, і бліде Василинине лице було таке, як в утопленика. Михалчевському чогось здалось, що Василина втопилась, що її тільки що витягли з води. Мокра одежа зразу навела його на ту думку. Йому здалося, що люди тільки дурили його, щоб його не злякати.

– Ой боже мій, боже мій!
– заламав руки Михалче­вський, стоячи над Василиною і дивлячись на її бліде ли­це, на мокру одежу.

Михалчевський вхопив Василину за плечі й підвів її дужими руками, наче билину. Василина схилила голову назад і опустила руки. Вона важко дихала. Плечі, руки й голова були розпечені й пашіли, як огонь. Люди на пороні сміялись, а Михалчевський нічого не чув і не бачив. Він зачерпнув води в пригорщі, полив Василині лоб, виски й лице, взяв її за стан і не повів, а ніби поволік в своїх ду­жих руках понад Россю до своєї хати. Стежка вилась на круту сколю. Михалчевський вивів Василину на гору, на­че дитину, привів до своєї хати і поклав на призьбі на причілку.

Василина махала руками, щось лепетала та белькота­ла, а далі знов впала в важкий сон.

Стара Михалчевська вибігла з хати й угляділа на при­зьбі Василину. Мокра одежа, ірязь на керсеті, на лиці - все це злякало стару молодицю на смерть.

– Нещастя, сину?
– спитала вона.

– Нещастя, мамо, і велике нещастя, тільки не для вас, а для мене,- сказав син, сідаючи в ногах у Василини.

Михалчевська придивилась до Василини і зараз вга­дала, що Василина п’яна. Стара мати стояла, згорнувши руки, і тільки мовчки хитала головою.

– Не буде з неї, сину, людей,- тихо сказала мати, як говорять над слабими без надії.

Син мовчав, схиливши чорноволосу голову на широкі груди. Михалчевська важко здихнула, пішла в хату, винесла невеличку подушку, підклала Василині під голо­ву, зняла з своєї шиї стару хустку, розв’язала мокру хустку з Василининої голови і зав’язала сухою, стягла мокрий ке­рсет, зняла намисто й дукачі і прикрила Василину своєю старою кацавейкою.

Чудова голова, пишні брови, маленькі вуха, тоненька шия, пишпа краса блідого лиця вдивила й вразила стару Михалчевську. Вона знехотя задивилась на ту красу і ті­льки важко зітхала. Їй жаль було такої молодої пишної краси.

Старій на думку прийшло, що в цієї молодої молодиці десь є батько й мати, і вони не знають, що сталося з їх безталанною дитиною на заробітках. В доброї Михалче­вської виступили на очах сльози.

«Боже мій! А що якби моя дитина так десь поневіря­лась на фабриках»,- подумала Михалчевська.

І та думка змінила трохи сердито складені старі губи і обмочила старі очі сльозою. Ще раз глянула Михалче­вська на бліде лице і пішла розвішувати на сонці мокру одежу. Михалчевський як сів в ногах у Василини, як спу­стив свою важку чорноволосу голову на груди, так і сидів, доки сонце не повернуло на вечірній пруг. Михалчевська кілька раз наверталась, заглядала за причілок: Василина спала наче мертва, а Іван усе сидів на призьбі, похиливши голову, і думав важку думу. Він терпів муку і од свого кохання, терпів і за Василину, неначе ввесь сором її перед людьми в той день впав на його.

Вже надворі стало вечоріти. Стара Михалчевська затопила в печі й зварила вечерю. Василина прокинулась, кинула кругом себе очима на зелені кущі бузку, на Рось, що лисніла глибоко внизу під вечірнім сонцем. Вона ніяк не могла пригадати, де вона лежала, що з нею трапилось, які то були кущі бузку, чия то була хата, під котрою вона лежала; Василина тільки чула, що в неї важка голова, неначе од якогось страшного чаду.

Михалчевський побачив, що Василина заворушилась, і спитав її:

– Чи ти, Василино, не спиш?

Василина зирнула на його й ще більше здивувалась. В неї в голові все переплуталось: і день, і вечір, і глибокий яр коло криниці, і той вишник, де вона сходилася з Іваном, і порон, і шинк...

– Чи це ти, Іване,- спитала вона в Михалчевського.

– Я, Василино,- смутно обізвався Іван.

– Де це я лежу? Що це сталося зо мною? Де ж це мій керсет?
– питала Василина, озираючись на всі боки.

Михалчевський розказав Василині все,- як вона пила з бурлаками в заросянському шинку, як перевезлась через Рось і впала на гатці, як один чоловік облив її водою, як люди сміялись з неї, як він привів її до своєї хати і поклав на призьбі.

Василина слухала і почала пригадувати все, що діялось з нею з самого ранку. Вона почала гірко плакати. Для неї здалося, що Михалчевський одкинеться од неї після тако­го вчинку, а стара Михалчевська зроду не прийме її в хату як свою невістку.

– Не плач, Василино! Не плач, моє серце! Ти думаєш, що я буду на тебе сердитись та лаяти тебе? Я не буду тобі докоряти, бо ти вдруге не зробиш того, щоб над тобою всі люди знущались так, як сьогодні знущались на гатці коло перевозу.

– Іване, голубчику мій. Не женися ти зо мною! Я пропаща навіки на цім і на тім світі! Мабуть, мене бог карає за якісь тяжкі гріхи. Я всею душею рада б покинути пити й гуляти по шинках, та не маю сили. От і сьогодні... Тільки твоє кохання держить мене наче на крилах, і ти неначе м’ята та васильки для мого серця.

Василина затулила лице обома руками і почала пла­кати. Сльози річкою текли через її тонкі білі пальці і капали на призьбу. Вона неначе почула над собою якусь страшну силу, котра карає її за минувше життя, за тяжкий вчинок, за проступство.

– Серце Йване! Пропаща я на віки вічні, пропаща, пропаща, пропаща! Прости мене, що я тебе так вірно лю­била. Я тобі тільки зав’яжу світ. Адже ти ще молодий. Зна­йдеш кращу од мене і будеш щасливий.

– Не плач, Василино, й не вбивайся. Я тебе ні за що в світі не покину, хоч би з мене сміялися всі люди на світі. Як станеш господинею в моїй хатині, ти забудеш своє бу­рлацтво. Не плач, не край ножем мого серця. Я тебе ніко­ли не покину, й хіба тоді тебе перестану любити, як наві­ки очі заплющу. Нехай люди сміються з тебе, нехай глузують з мене,- мені байдуже, аби ти мене любила.

Тим часом прийшла на причілок Михалчевська й побачила, що Василина прокинулась. Михалчевська принесла їй висушену одежу і не промовила до неї ні одного лихого слова.

– На, дочко, свою одежу та приберись, щоб часом з те­бе люди не сміялись, як будеш вертатись додому. Біжи, Йване, та принеси кухоль з водою та винеси рушничок! Вмийся, дочко, та йди повечеряєш з нами,- сказала Михал­чевська.

Михалчевська знала, що син дуже любить Василину. Для неї шкода було сина, жаль було й Василини, її моло­дих літ та дивної краси. Її старе добре серце взрушилось і вона здержала докірливі слова.