Бурлачка

– На, Маріє, медяника та не плач,- сказав Михалче­вський, осміхаючись, й з тими словами й справді витяг з кишені коника і подав Марії.

– Тільки одного коника й приніс? Та ще, може, на нас двох?
– спитала Марія.

– А ти хотіла б бігати на парі? Побігай тим часом на одному верхи, може, в інший час швидше доженеш нас у садку,- сказав Михалчевський і з тими словами витяг кі­лька жмень горіхів й подав Марії й Василииі. Василина взяла горіхи й почала їх навіщось кусати. Вона навіть не вибирала й не їла зерен і викидала з рота зерна з луш­пайками.

– Василино! Чого це в тебе такі червоні очі? Чого ти плакала?
– спитала Марія у Василини,

Василина нічого не сказала, тільки рукою махнула. Марія задумалась; вона догадувалась, що між Іваном та Василиною щось було.

– Василино! Чого-бо ти плакала? Але яка ж ти по­тайна! В тебе нічого не випитаєш, А я ж розказала тобі за себе все дочиста: й кого кохала, й кому кохати присяга­лась,- лепетала Марія, трохи надувши губи,

– Та то, бач, Іван нарікає на те, що я п’ю та гуляю з бу­рлаками,- обізвалась Василина.

– А тобі, Іване, навіщо здалось знати, з ким ми п’ємо та гуляємо? Ти думаєш, я дуже сприяю бурлакам? Нехай мене поять та гостинці носять! Мені гостинці носить і той гарний панич-постригач, що ото зачіпав мене на стежці,- лепетала Марія.

Молодий Монтаг і справді носив гостинці, тільки не Марії, а Василині. Бідна Марія думала, що тільки для неї сонце гріє й місяць світить.

– Чого ми будемо тут плутатись по цьому садку. Ходім лучче на місто та погуляємо на музиках,- сказала Марія,- Як тільки я не між людьми, не в гурті, то мене зараз нудь­га бере.

– Про мене, й ходім,- сказав Михалчевський.

Марія пішла вперед. Михалчевський з Василиною мовчки пішли слідком за нею. Михалчевському хотілось поговорити з Василиною, розпитати в неї за все, загляну­ти в її душу, та Марія стриміла перед ним, як той становий.

Вони вийшли з садка по кам’яних сходах й пішли на гору до церкви. Марія перша скочила через перелаз і од-бігла. Перелаз був високий. Поки Василина перелазила, Михалчевський встиг шеннути їй на вухо: «Як тільки надворі смеркне, я підійду під Маріїн двір. Чи вийдете до мене хоч на часину?»

– Добре, вийду,- тихесенько сказала Василина й скочи­ла через перелаз.

Тільки що вони вийшли на місто, з однієї вулиці почу­лись музики. В Марії затанцювали очі. Навіть у Василини висохли сльози й у очах засвітилась веселість. З-за жиді­вської хати вийшла ніби весільна перезва. Серед ватаги бурлак йшли музики та душ з шість молодих бурлачок. Ватага простувала до оранди й на місті стрілась з Марією та Василиною.

– От бач, де вони!
– гукнув з ватаги Мина до Марії та Василини.- А ми зумисне йшли проз ваш двір, щоб вас по­тягти на музики.

– Дурно заходив! Нас дома не було: задля тебе тепер нас нема дома,- залепетала Марія, поглядаючи на Михал­чевського.

– А задля кого ж ви тепер дома? Може, задля того си­нього жупана,- гукнув нахабно Мина, поглядаючи на Ми­халчевського.

– Може, й для синього жупана,- дражнила Марія Мину.

– А тобі навіщо здався синій жупан?
– спитав у Мини Михалчевський.

– На те, щоб він не топтав стежки до наших бурлачок. Буде з вас і ваших шляхтянок,- гордо сказав Мина.

– Бурлачки нічиї, хіба тільки свої,- сміючись, обізвався Михалчевський.

– Брешеш, шляхтичу, не свої, а наші,- чіплявся Мина, поглядаючи жадними очима на Василину.

– Хіба ти їх купив чи найняв за гроші?
– спитав Михал­чевський.

– Я їх не купив і не найняв, а так собі гуляю з ними. А як побачу тебе ще раз коло Василини, то так полатаю тобі ребра оцими кулаками, що ти й додому не дійдеш,- сказав опришкуватий Мина ще й показав Михалчевському два здорові кулаки.

– Дивись, які! Бачиш? Не шляхетські, а бурлацькі,- сміявся Мина, тикаючи здоровими кулаками Михалче­вському в очі.- Як дам одного, то забудеш, кудою до Васи­лини ходити.

– Поховай, парубче, свої кулаки у кишеню та понеси на снідання шинкареві. І в мене неабиякі! Ба!
– промовив Михалчевський, показуючи кулаки, ще більші од Мини­них.

– Дуже білі, шляхетські. Я оцими чорними бурлацьки­ми як дам тобі стусана, то й юшкою вмиєшся,- сказав Ми­на, приступаючи до Михалчевського.

Ватага спинилась на місці. Музики перестали грати. Молодші бурлаки пороззявляли роти, поглядаючи на здорові, як довбні, кулаки. Василина злякалась, але не за Мину вона боялась, а за Михалчевського. Марія розсерди­лась: вона думала, що Мина ходить до неї, наймає музики для неї, а тут виявилось, що для Василини.

– Бурлако! Не лізь! Кажу тобі, не лізь!
– крикнув Михал­чевський й зблід на виду.

– Не зачіпай Василини! Не ходи з нею, бо я тебе вб’ю!
– крикнув Мина й собі побілів, як крейда.

– Яке тобі діло до Василини? Тобі нечля гуляти з нею! Хіба вона твоя жінка, чи що? Хіба ти з нею стояв під вінцем?
– кричав Михалчевський.

– А хоч би й не стояв, що тобі до того. Мої гроші, моя горілка - то й моя жінка,- крикнув гордо Мина,- я не роблю назря нічого; кому нечля, а мені чля.

– Твоя горілка, та не твоя жінка. То в тобі кричить вже горілка, а не ти сам. Як дам тобі кулаками, то витече горі­лка твоїми боками,- сказав Михалчевський, замірившись кулаком, неначе довбнею. Він побілів, як стіна, а губи стали неначе одморожені.

– Ану, ну! Тільки зачепи! Побачимо, хто кому виточить горілку через боки,- сказав Мина, піднявши вище голови здорового кулака, в котрому пальці чорніли, неначе паліч­чя на сухому дереві, а нігті синіли, неначе гладенький кремінь.

– Дай, боже, вам побитись, а нам подивитись,- сказав один парубок.

– Та починайте ж! От і поставали, піднявши кулаки,- сказав другий парубок.

Чотири страшні кулачища разом впали на плечі, як залізні молотки на ковадло. Двоє здорових грудей разом загуло, неначе бондар набивав разом двоє барил. Михал­чевський телепнув Мину по щоці. Кров задзюрчала в Ми­ни з носа й полилась по губах, по комірі й по сорочці. Обидва парубки обхопили один одного руками й почали борикатись. Курява піднялась з-під їхніх ніг, неначе там бились два роздратовані воли. То подавався назад Мина, то оступався Михалчевський; то обидва вони крутились кружком, неначе дві дівки крутились у метелиці, то ніби замирали на одному місці й тільки давили один другого з усієї сили. Здорові страшні Минині руки вп’ялися у синій жупан Михалчевського, як обценьки. Нігті на руках поси­ніли, як запечена кров. Михалчевського руки блищали на Мининій свиті, як залізо, побілене фарбою. Михалче­вський щільно притулився до Мининих широких грудей, поклавши йому голову на широке плече. Він розтер своєю щокою кров на Миииному лиці й замазав собі щоку, комір, синій жупан і навіть волосся на одному виску. Ко­ли це разом Михалчевський, трохи вищий за Мину, вхопив його обома руками, підкинув угору й посадив на землю. Вся ватага, що мовчки дивилась на борикання та войдування, кинулась обороняти Мину й вирвала його з рук в Михалчевського. Михалчевський встав, плюнув і пішов до оранди, щоб обмити замазане кров’ю лице. А Мина схопився, став на одному місці й ніяк не міг перевести духу, тільки дивився чогось на оранду, витріщивши очі, неначе вглядів на оранді якесь диво.