Бурлачка

– Сама вишила. Хіба я маленька, щоб сама не вишила собі сорочки.

– Гарна в тебе сорочка,- сказав панич через зуби і все дивився на Василину, а руками насилу ворушив п’ятаки по столі.

– А чи не стала б ти, дівчино, робити в мене на бу­ряках ціле літо й осінь?
– спитав пан.

– Чом не стала б? Аби тільки батько пустили,- сказала Василина.

– Як будеш робити в мене ціле літо, то я одріжу тобі матерії на спідницю. Ходитимеш до мене ціле літо на бу­ряки?
– спитав пан.

– А чом же,- сказала Василина.

– Постій же трохи, ось я розщитаю людей. Я буду роз­давать своїм журавцям гостинці, то й тобі дам,- сказав Ястшембський.

Василина одійшла од стола і стала коло стіни. Довго підступали до стола люди, довго брязкали п’ятаки на сто­лі. В кінці всього приступив Лейба, прийшли й музики й забрали гроші за свою працю, Ястшембський встав й оповістив, що буде роздавати гостинці тим журавцям і комарівцям, які робитимуть в його в жнива та восени. Багато людей вийшло з контори, але чимало й зосталося, ждучи гостинців. Посесор повернув ключ коло стола. Замок дзенькнув. Ключі забряжчали.

Ястшембський одчинив двері в канцелярію. Молодиці й дівчата всі разом пообертались до дверей, неначе на­гляділи якесь диво. Канцелярія була в той час справді ди­вом. Трудно було розібрати, чи то канцелярія, чи крамни­ця. На столах, на конторках, на полицях і навіть на вікнах лежали цілі штуки усякої матерії. Довгі кінці од кожної штуки зумисне були позвішувані до самого долу. На одному столі, як жар, горіла червона матерія з зеленими та синіми дрібненькими квітками; на другому столі зеленіла, неначе трава в лузі, зелена матерія з лапатими червоними квітками. З високої конторки спускався до самого помосту жовтогарячий ситець з чорними сму­жками та червоними букетами. Квітчасті й картаті хустки були розкидані по вікнах, по поличках. Коло порога на кі­лочках висів цілий ряд смушевих чорних та сивих шапок, оповитих червоними одеськими поясами.

Пан Ястшембський ходив по канцелярії з аршином в руках і був зовсім схожий на крамаря в крамниці, котрий виставив напоказ свій крам. Високий, плечистий, рівний станом, повний на виду, з рум’яними здоровими щоками, з повного шиєю, з розкішним волоссям на голові, він і справді був схожий на добре вгодованого тілистого купця. Тільки високий білий лоб, чудові ясні сині очі та червоні повні, невеличкі, як у панни, губи показували його ари­стократичну вроду. Густе м’яке волосся на голові, кудлате, як грива, та довгі вуси, спущені вниз, робили його зовсім схожим на польського дідича шляхтича.

– А ходіть сюди! Молодиці, дівчата! Йдіть ближче та вибирайте собі на спідниці та на юбки!
– гукнув Ястше­мбський зовсім так, як крамарі в крамницях закликають до себе мужиків.

Молодиці й дівчата несміливо вступили в канцелярію. Одна пхала другу вперед і кожна одхилялась за спину другої.

– Сміливіше! Чого ж ви боїтесь? Я не вовк, не з’їм вас!
– сказав пан.

Молодиці й дівчата вже сміливіше вступили в хату, а далі не втерпіли й розсипались по хаті, як овечки по лузі. Червоні, зелені матерії, гарні хустки притягували їх до се­бе, як чари. Парубки стояли коло порога і тільки скоса по­глядали на смушеві шапки та на червоні пояси.

– Ой гарна ж матерія!
– аж запищала одна молода мо­лодиця.- Така червона, аж очі бере в себе.

– А що? Одрізати тобі на спідницю чи на юбку?

– спи­тав Ястшембський в молодиці і вщипнув її за руку.

Молодиця запищала й захихикала, затуляючись рукавом.

– Ой, гарна ж буде спідниця! Одріжте мені, пане, хоч і на дві спідниці,- просила молодиця.

– А ходитимеш до мене на роботу ціле літо й осінь на копанку буряків?
– спитав пан.

– Їй-богу, буду, тільки одріжте,- сказала молодиця,

– Гляди ж! А як візьмеш гостинець та підеш на роботу до другого посесора, то я не подивлюсь тобі в зуби: серед улиці здеру з тебе спідницю ще й нагайкою обшмагаю. Чуєш, молодичко!

– Ні до кого не піду,- сказала молодиця,- а, може, сестро, взяти собі хустку!
– сказала молодиця до однієї ді­вчини.- Та й гарні ж хустки! Таких хусток і в Богуславі, і в Лисянці не знайдеш.

– Я візьму собі на спідницю отого червоного,- сказала дівчина.

– То й я візьму на спідницю,- сказала молодиця.

Ястшембський одміряв аршином їм обом червоної матерії на спідниці.

Дівчата ходили од однієї матерії до другої, лапали руками, слинили крадькома й терли в пальцях, щоб спробувати, чи не одстає фарба, і вибирали собі, хто на юбку, а хто на спідницю. Василина стояла серед хати й не знала, котру матерію собі вибрати. Вона ще зроду не мала ні одної спідниці та юбки з таких чудових матерій. В неї очі розбігались од однієї матерії до другої. Вона не знала, чи взяти собі зелене, чи червоне, чи жовтогаряче.

– А ти, Василино, вибрала вже собі на спідницю?
– спи­тав її пан і вщипнув за щоку.

Василина зросла в малому селі, в лісі й не звикла до таких панських жартів. Вона одказала йому грубо, неначе парубкові.

– Гетьте! Чого це ви лізете до мене?

– Оце яка недоторкана! Чого ти так брикаєшся?
– сказав пан, сміючись, і знов вщипнув її за плече.

– Одчепіться од мене!
– крикнула Василина на всю ха­ту.

Всі в хаті засміялись.

– Оце яка ти дика! А як з тобою парубки жартують, то ти, правда, не брикаєшся?
– сказав пан.

– Оце, господи! Хіба я коняка, щоб брикалась,- знов гук­нула дико на всю хату Василина.

Парубки зареготались; дівчата затулялись рукавами.

– Гарна дівчина, та любить гедзкатись,- сказав пан,- ось я тобі одріжу на спідницю оцієї червоної матерії, то, може, ти перестанеш хвицатись.

Василина глянула на червоні розкішні квітки, розки­дані по зеленому полі, і втихомирилась.

– Ну, що? Чи одрізати на спідницю?
– спитав пан.

– Та вже ж одріжте,- сказала Василина.

– А будеш робити в мене ціле літо?
– спитав пан.

– Та вже ж буду,- сказала Василина, не зводячи очей з квіток.

Василині здалося, що ті квітки аж запахли, як на городі.

– Може, ти в мене наймешся за дробинницю? Чи вмієш курям їсти давати?
– спитав пан.

– Ще й цього не вміла б,- сказала Василина.

– Ну, то як же буде? Чи наймешся в мене, Василино?
– спитав пан.

– Як батько скажуть, то, може, й наймуся аж восени, бо тепер треба заробляти гроші на подушне; тепер батько не пустять,- сказала Василина.