Бурлачка

По покоях вештались Одарка, Ярина та Олена, гарно зав’язані здоровими хустками, в нових юбках та в червоних чоботях. Одна подавала сухарці, друга накла­дала варення, третя никала з кутка в куток без жодного діла. Всі вони знали, що паничі люблять, щоб коло їх ве­штались гарні молодиці та дівчата.

Паничі голосно розмовляли, змагались, реготались, жартували з молодицями та курили цигари. Кругом стола йшов угору дим, неначе хто на столі розіклав курево од комарів та мошки.

– Василино! Поналивай нам ще по стаканові чаю,- сказав Ястшембський.

Василина приступила до столу, позакачувала рукави і почала наливати чай. На її невеличких пальцях заблища­ли срібні та мідні персні.

– Де ти, пане Ястшембський, достав собі таку паву?
– спитав Хшановський в хазяїна.

– Не далі як у Комарівці,- обізвався з-за стола Ястше­мбський.

– Та й гарна ж ти, Василино,- сказав Хшановський, за­глядаючи Василині в вічі,- ану, підведи очі вгору! А які в неї бровенята! Неначе хто намалював на папері! Чи ти знаєш, Василино, що ти гарна?

– Як для кого. Для вас, може, й гарна, а для кого іншо­го, то, може, й негарна,- сказала Василина сміливо, але вже без крику й без дикості.

– Ану, подивися на мене,- промовив по другу руку Василини Мошицький, панок, схожий на Хшановського, зовсім полинялий, хоч і молодий, з дівчачим, блідим та сухим лицем, з ріденькою гострою рудою борідкою.

Василина глянула на його й одвернулась. Мошицький був такий гидкий для неї, що вона аж іздригнулась. Украї­нські селяни якраз в такій постаті бачать дідьків під гре­блею.

– Чого ж ти одвертаєшся од мене? Хіба я тобі не сподобний, чи що?
– спитав її солоденьким жіноцьким го­лосом Мошицький і здушив її за лікоть.

Василина легенько одвела його руку набік.

– Ой лишенько! Через вас я розлила чай на скатерть,- сказала Василина дзвінким, як кришталь, голосом.

– Та й голосок же в тебе! Може, ти нам заспіваєш?
– спитав пан Хшановський.

– Оце, не мала б чого робити, та співала,- сказала Василина.

– Я не дуже люблю їх співи,- обізвався Прушинський.-Одарко! Ходи, лишень, сюди ближче! Чого ти ховаєшся по закутках?..

Одарка наблизилась до столу.

– Чи ти вмієш танцювати?
– спитав її Прушинський.- От я люблю, як дівчата й молодиці танцюють. Ану, Одарко, потанцюй, а я подивлюсь.

– А з ким же я буду танцювати? Хіба з вами,- сказала Одарка.

– А з Яриною. Ярино, Олено! Чого це ви ходите по хаті без роботи? Ану, до танців,- гукнув Прушинський.

– Якби по чарці, а після чарки музики, то я хоч би й зараз танцювала,- сказала Одарка, котру вже брала охота до веселої розваги.

– Потривай, ось я вип’ю чай, то я тобі й заграю, аби ті­льки танцювала,- сказав Хшановський.

– Не бійсь, якби з хлопцями, то так би гацали козачка, що аж хата трусилася б! Одарко! Чи ти любиш хлопців?
– спитав Прушинський.

– А чом же? Аби тільки були гарні,- сказала Одарка.

– А яких ти більше любиш, чи чорнявих, чи білявих?
– спитав Прушинський.

– Чорнявих, таких, як ви,- сміливо сказала Одарка.

– Он як!
– крикнув Прушинський і вхопив Одарку за руку.

Одарка засміялась і заверещала.

– Ой лишечко! Ще й намисто на мені порвете. Гетьте, йдіть собі до паннів,- заверещала Одарка.

Прушинський вхопив Одарку за руки й здушив з усієї сили. Одарка закричала на всю хату.

– Їй же богу, оця компанія подобається мені більш, ніж компанія наших, дуже вже звичайних, аж пісних паннів; там все на пундиках та на цукерках, а тут схочеш - вщип­неш, як тобі уподобно,- сказав Прушинський й з тими словами вщипнув Василину за руку.

– Я цього не люблю! Нехай мене той займає, хто кохан­ня в серці має,- сказала сердито Василина.

– Але ти сердита, як я бачу,- сказав Прушинський.

Василина надула губи, крутнулась назад і пішла в ку­ток. За нею слідком погнались чотири пари паничівських очей. Василина повернулась назад, перейшла залу од ку­тка до кутка помаленьку, як походжають по горницях панни, й перейшла з такою грацією, з такою повагою до себе, якій позавидували б панни.

– Пане Ястшембський! Розворуши як-небудь Василину, щоб вона потанцювала,- просив Хшановський.

– Треба дати молодицям по чарці, щоб у їх трохи заморочилась голова,- сказав Ястшембський і звелів Ярині подати пляшку з горілкою й другу з вишнівкою.

– Ану, молодиці, по чарці, може, будете веселіші!
– гук­нув Ястшембський.

– Я до того торгу й пішки,- обізвалась Одарка.

– Напиймося хоча тут, бо на тім світі не дадуть,- затя­гла й собі Ярина.

Передніше випили по чарці паничі й закусили, а за паничами ковтнули по чарці молодиці. Ястшембський налив Василині вишнівки. Василина запишалась, закопи­лила губи й випила півчарки, втираючи губи хусткою. Ча­рка пішла за чаркою. В кінець усього Василина хильнула повну чарку горілки до самого дна.

Мошицький сів за фортеп’ян й заграв козачка.

Старий фортеп’ян зашипів, заклацав поодбиваними клавішами, як вовк зубами, але все-таки Мошицький виволік з його мелодію до танців. Одарка не втерпіла й пі­шла дріботіти козачка. Проти неї стала Ярина. Скінчила дрібушки Одарка, а проти неї, неначе посипала дрібним горохом, Ярина. Одарку взяла зависність. Вона взялась у боки, підвела голову угору, підняла лице до стелі й вдари­ла тропака так дрібно, що аж склянки на столі задзвеніли. Вона тричі перекрутилась сама, вхопила Ярину за плечі й з нею ще тричі перекрутилась.

– Василино! Та йди-бо! Чого це ти соромишся!
– гукну­ла Одарка до Василини й потягла її за руку.

Василині давно вже хотілось танцювати, та вона сама якось не сміла виступити перед паничами. Тепер вона не втерпіла. В неї закрутилась голова. Музики, дим од тютю­ну, паничівські очі й брови - все вдарило разом по її не­рвах, неначе смичок по натягнутих струнах. Вона взялась пальцями за червоний хвартушок, трошки підняла його й пішла в танець. Червоні чоботи неначе літали по помості, не черкались об землю. Дрібно миготіли ноги, зливаю­чись в червоний світ блискучими іскряними скалками. Рі­вно перейшла Василина залу дрібушками. Тонкий стан не зігнувся ні на одну кришку. Плечі неначе пливли тихо. Василина держала голову гордо угору й разом з тим пи­шалась, спустивши очі додолу. Вінок з червоних та жовтих рож на голові не поворушився ні одним листоч­ком. Вінок з золотих квіток, перемішаних з сріблом, чу­дово блищав на чорних косах над самим чистим блиску­чим високим лобом і кидав золотий світ на високі чорні брови, на чудові щоки. Василина розгорілась. Одступаючи назад від Одарки, вона блиснула очима, неначе посипала по хаті іскрами. Золоті квітки на голові затрусились. З них неначе закрапала золота роса на лице, на гарячі що­ки. Василина легенько нагнула голову, швидко підвела її, ще раз блиснула очима й почала перекручуватись. Ціла хмара довгих стрічок посипалась з спини на плечі, на гру­ди, на руки. Здавалось, ніби вона заплуталась у легенькій хмарі з широких стрічок і ніяк не могла з них виплута­тись. Широкі стрічки, як павутиння, обсипали її лице, об­кручувались кругом тонкої шиї, падали на намисто, на дукачі й знов злітали, як метелики, й сідали на голові, ха­пались за плечі, липли до стану, обкручувались кругом рук червоними, зеленими гадюками. Василина вся пала­ла. Її щоки горіли. Серед хмар густого диму вона здавалась чимсь кращим, ніж проста дівчина. Здавалось, вона літала десь високо у синіх хмарах, вилася на повітрі у небі, а легкий вітер грався її стрічками та квітками...