Бурлачка

Василина не хотіла брати в руки чарки та все одверта­ла голову.

– Та йди-бо, Василино! Оце яка чудна!
– сказала Ярина і потягла Василину за руку до стола.

– Пий, Василино!
– сказав Хшановський.

– Я од вас зроду-віку не візьму чарки,- сказала Васили­на різким голосом.

Всі засміялись.

– Ну, то випий од мене - сказав Ястшембський і подав Василині чарку з вином.

Василина взяла чарку і покуштувала. Вино було добре й солодке. Василина незчулась, як вихилила всю чарку до дна.

Паничі й молодиці зареготались.

– А що? Добре вино? Ану, ще випий од мене!
– обізвався Прушинський і знов налив і подав Василині ча­рку вина.

Василина взяла чарку й випила.

– Е! Бачте, які ви!
– обізвалась Ярина.- Як мене, то й не частуєте вином.

– Бо ти вже підтопталась. Ти вже баба,- сказав Пруши­нський.

– Яка ж я баба? Хіба я вам пупа різала,- сказала зоби­жена Ярина.

Ще довгенько паничі пили, й закушували, та жа­ртували з молодицями, а далі сіли грати в карти.

Тим часом молодиці пішли в садок і познаходили поховані в бур’яні клунки з борошном, з крупами, з пшо­ном, салом і всяким панським добром. Вони поодносили мішки - хто до тітки, хто до матері.

Посесорове добро точилось, як через решето. А паничі все пили, та курили, та грали в карти, доки не розви­днілось надворі, і тільки світом пороз’їжджались додому.

Ястшембський ліг в постіль, курив цигарку, а його думка чогось вертілась коло Василини. Він її неначе ба­чив перед дзеркалом, всю облиту вечірнім сонцем, всю в квітках, в стрічках, в червоному сяєві кругом її чудового лиця, кругом тонкого стану. Він багато звів з розуму ді­вчат, багато любив паннів, та ні одна панна не вразила так глибоко його серця, як Василина. Він почутив в своїй душі щиру, правдиву любов.

Сільська краса, чесність, навіть дикість - все подобалось Ястшембському в Василині.

«Чи не оженитись мені з нею? Але чи любить вона мене? Може, вона мене ненавидить, як усі мужички, й ті­льки любить мої гроші, гарні убори, червоні чоботи та квітки... А що, якби я оженився з нею?» - подумав Ястше­мбський і зареготався на всю кімнату.

– Ото було б диво! А багата жінка? А гроші? А Варшава або Київ? А що скаже рідня, що скажуть тітки? Що ска­жуть сусіди? Ну, це вдрав би штуку! Не знати що лізе в го­лову, та й годі!
– сказав Ястшембський й з тими словами закутався в укривало й заснув міцним-міцним сном.

Другого дня Ястшембський ввійшов в залу й одчинив вікно в садок. Під вікном були витолочені всі квітки, а ку­щі оргинії лежали при землі поламані. По грядках на кві­тках було видно широкі сліди.

– Одарко!
– гукнув він в пекарню.- Хто це витолочив квітки? Який це чорт понапускав товару в садок? Чи ти ба, що то на квітках!

– Може, вночі перескочила через тин товаряка. Це, мабуть, погоничі не зачинили звечора воріт. Оце лише­нько моє! Та тут качалась, мабуть, і не одна товаряка!
– бідкалась Одарка, заглядаючи через вікно в садок.

Ястшембський посипав чортами та бісами, як простий мужик. Досталося й Одарці, її батькові й матері, погони­чам, наймичкам, з усім їх родом і кодлом. Ястшембський пішов по дворі, заглянув в хату для челяді, вилаяв в бать­ка в матір усіх наймитів і, вернувшись до покоїв, звелів Василині подавати самовар.

Василина принесла самовар й поставила на столі перед Ястшембським. Ястшембський сидів за столом, спершись ліктем на подушку, й курив цигару. Він був в сорочці, в червоному шлафроці й в туфлях, вишитих кві­тками. Василина глянула на його гарне лице, на густе розкидане волосся на голові, на довгі м’які вуса, на повну білу шию, на міцні, здорові груди й спахнула. Непри­браний, непричесаний, розхристаний Ястшембський здався Василині ще кращим.

– Що ж ти, Василино, не нудьгуєш за своєю Комарі­вкою?
– спитав ласкаво панич.

– Ні, не скучаю,- ледве обізвалась Василина, насилу піднявши довгі вії.

– Подивись же на мене! Чого ти дивишся у землю, неначе що загубила?
– сказав панич.

Василина проти волі підняла віка й одслонила чудові круглі, веселі очі. Ястшембський вхопив її однією рукою за шию й поцілував в око.

– Які в тебе, Василино, очі! Які брови! Де ти взяла такі чудові карі очі?

– У комарівських садках знайшла,- сказала Василина й вже не пручалась.

– От тепер ти стала гарна дівчина: вже не брикаєшся. Як будеш мене любити, то я привезу тобі з Києва таких квіток та золотих стрічок, яких ти зроду не бачила. Чи любиш мене, га?
– спитав панич в Василини, ласкаво за­глядаючи їй в вічі.

Василина стояла перед ним, як дитина, з спущеними віками, з похиленою головою.

Ястшембський пригорнув Василину й поцілував в гу­би. М’які пахучі губи впекли її, неначе огонь...

III

Василина оговталась, привикла до села, привикла до двору й почувала, що полюбила панича.

Раз, в неділю, надвечір, Василина вийшла погуляти, пі­шла понад ставком й дійшла до млина. Через греблю йшов Василь Кравченко, накинувши чорну свиту на одно плече. Василина почала вже забувати за його. Вона несподівано вгляділа його й не знала, чи йти далі, чи вернутись.

Василь приступив до неї, поздоровкався й пішов поруч з нею. Вони перейшли через греблю, повернули поза мли­ном й пішли попід вербами. По зеленому лузі вилася маленька течія, стікаючи з лотоків. Верби й лози росли над тихою течією по обидва боки й прикривали її густим гіллям.

Василь став над самою водою під вербою. Василина й собі стала. Вони й досі не промовили між собою ні одного слова.

– Василино, що ж буде з нашого кохання? Скільки раз я підходив під панський двір, виглядав тебе, а ти до мене ні разу не вийшла. Чи не дурно я топчу стежку до тебе?
– сказав Василь.

Василина мовчала, спустивши очі додолу. Василеві здалося, що з неба впали найкращі зорі й десь погасли в хмарах.

– Василино, серце моє! Згадай, як ми кохались під тим кучерявим дубом.

Василина мовчала й думала. Її лице було невеселе. «Чого в його стало таке плисковате лице, чого він став не такий гарний, як був колись весною. Ні, вже я його зовсім перестала любити»,- думала Василина й все мовчала.

– Чого ж ти, Василино, мовчиш? Промов до мене хоч словечко, моє серце. Чи слати до тебе старостів, чи ні?

– Я й сама не знаю,- насилу промовила Василина.

– Може, ти полюбила кого, може, тебе з розуму зводить наш панич?
– спитав Василь.

Перед Василиною, як з землі, виріс панич, високий, плечистий, з рум’яними щоками, з повною шиєю. Вона неначе почутила на своїх щоках м’які, як шовк, пахучі вуса, почула чудові гарячі уста й заплакала.