Бурлачка

– Ну, приходь до мене з батьком восени та й ставай на службу.

Молодиці й дівчата знов осміхнулись і позатулялись рукавами.

– Як станеш в мене на службу, то я тобі ще одріжу на юбку або на керсет оцієї, матерії,- сказав Ястшембський, показуючи на високу конторку, на котрій висіла дуже га­рна матерія з червоним дрібним маком та рожами по чорному полі.

Василина глянула на ту матерію й не могла одвести од неї очей. Чудові червоні маківки неначе цвіли, як на городі, в зеленому листі, а між тими вінками вилися пере­плетені з листом червоні рожі та пуп’янки. Вона дуже лю­била квітки, стрічки та гарні матерії, а в батька не було за що справляти та вбиратись.

– Ну, а ви, хлопці! Вибирайте собі, хто шапку, а хто пояса,- сказав пан до хлопців.

Хлопці стояли коло порога і поводились багато не так сміливо, як дівчата. Ястшембський зняв шапку з кілка і насунув на голову одному парубкові.

– Що, гарна шапка?
– спитав пан у хлопця.

– Авжеж гарна,- сказав хлопець.

– Як будеш в мене робити ціле літо, то візьми оцю шапку на гостинець,- сказав пан.

– А чом же! Як дасте, пане, шапку, то буду робити, бо мій батько не хоче купувать мені нової шапки,- сказав парубок.

– Та як надінеш оцю шапку, то всі дівчата на селі подуріють,- сказав пан.

Парубок осміхнувся, скоса поглянувши на дівчат, взяв шапку й подякував. Ястшембський роздав парубкам шап­ки й пояси і замкнув контору. Василина несла в руках шматок нової свіжої матерії і не могла надивитись на неї.

Молодиці й дівчата вийшли за двір і все роздивлялись на свої гостинці. Василина пішла додому через греблю і на самоті під вербами ще раз розгорнула матерію й при­тулила до свого стану. Для неї здалося, що вона вся зац­віла квітками, як калина в лузі. Василина, йдучи через греблю, обернулась, глянула вгору, де зеленів панський садок, і їй здалося, що вся гора неначе була вкрита червоним маком та рожами. Вийшла вона за село, гляну­ла на зелене поле,- и там неначе цвіли рожі. А пишне сонце сяло на садках, на вербах, на ставку. Вода блищала, як золото. Гаряче сонце дражнило молоду душу. Ввесь світ неначе разом зацвів рожами та маківками перед очи­ма в молодої дівчини.

«Як наймуся в пана та зароблю грошей, то куплю собі десять разків доброго намиста, справлю червоні чоботи, накуплю нових квіток та стрічок, та так вберуся, що всі хлопці на селі подуріють»,- думала Василина, йдучи в Комарівку лісом.

Василина оддала батькові гроші і розказала, що посесор хоче найняти її за птичницю або й горничну.

– Не пущу я тебе в найми до панів,- сказав батько,- ко­ли хоч, то наймайся в мужика.

– А хіба ж мужик дасть їй на рік двадцять карбованців?
– сказала Паляничиха.- Дівці треба кожуха й намиста, тре­ба й на рушники дбати. Не сьогодні-завтра до неї при­йдуть старости. Нехай наймається, коли трапляється добра служба.

Паляник не любив панів, одначе знав, що жінку тру­дно переговорити, і тільки махнув рукою.

Василина цілу весну їздила на буряки і часто ночувала в курені.

– Ой, гарно на буряках!
– хвалилася Василина дівчатам.
– З ким хочу танцюю, з ким хочу гуляю, і ніхто за те й не питає, й ніхто за те не лає.

Минули жнива, і Василина впросила матір, щоб вона одвела її на службу до журавського посесора. Паляничиха повела дочку в Журавку. Вони вступили з Василиною в панські покої і поклонились панові.

Ястшембський вглядів Василину з матір’ю, осміхнувся, але прикинувся поважним чоловіком і розпочав розмову.

– А що, молодице, чи пустиш в найми свою дочку?Мені треба наймички і до покоїв, і до птиці. Коли хоч, то наймай дочку на рік.

– А що ж ви, пане, дасте на рік?
– спитала Паляничиха.

– Те дам, що й другим даю: я плачу наймичкам двад­цять карбованців ще й даю юбку чи там яку удяганку,- сказав пан.

– Я прошу вашої милості, щоб ви поступились юбкою, ще й двома сорочками,- сказала Паляничиха,- а коли ва­ша ласка, то ще прикиньте день оранки. В нас волів ті­льки одна пара.

– Цього, молодице, не можна. Мені треба волів і для себе, а коли хоч, я ще прикину чоботи. Правда, дівчино, чоботи кращі од оранки, та ще якби, борони боже, червоні?

Василина осміхнулась і спустила очі додолу. Ястше­мбський не зводив з неї очей. Її чорні тонкі брови гнулись дугами вгору, а чорні довгі вії спускались ніби коліщата­ми вниз. Василина була пишна, як троянда.

– То нехай буде й так,- сказала Паляничиха.

– Як так, то й могорич зап’ємо,- сказав Ястшембський і звелів Одарці винести пляшку з горілкою.

Запили могорич. Паляничиха подякувала і пішла додо­му. Василина пішла в пекарню. В пекарні була куховарка Ярина і дробинниця Олена, повна, білява, маленька на зріст молодиця. Всі вони дуже неласкаво поглядали на Василину. Ярина якось з нехтуванням попросила Васили­ну сісти.

Через годину ввійшов в пекарню Ястшембський і звелів Василині ставати за горничну, а Одарці за ключни­цю. Одарка насупилась і почервоніла.

– Що, Василино, маєш гарну одежу?
– спитав пан.- До покоїв треба тобі причепуритись в гарну одежу.

– Що на мені, то те й маю,- сказала Василина,- мати принесуть завтра мою празникову одежу.

– Ну, нічого; я тобі справлю до покоїв одежу, аби ті­льки мене слухала,- сказав пан.- Будеш мене слухати?
– сказав пан і вщипнув Василину за плече.

– Одарко! Знайди хутчій Василині юбку та квітки й стрічки,- сказав пан до Одарки,- та позабирай оте, що те­пер на їй.

– Авжеж! Нехай Ярина знайде. Я не знаю, де вона їх сховала,- сказала Одарка з великою досадою.

– Не дурій, Одарко, та шукай: нехай дівчина прибе­реться, бо, може, сьогодні гості наїдуть; та знайди й червоні чоботи,- сказав пан.

Ястшембському хотілось швидше вбрати Василину в нову гарну одежу, в квітки та стрічки, і подивитись на неї прибрану. Він звелів Василині передягтися, вбутись в червоні чоботи і подавати в покої самовар.

– Бери ж та наставляй самовар, бо ти ж горнична, чи що,- сказала з злістю Одарка.

Василина почервоніла, взяла з лави самовар і не знала, що з ним робити: зняла покришку і конфорку, витягла кран і поклала на лаві. Молодиці сміялись.

Ярина була добріша за Одарку і показала Василині немудру справу коло самовара. Самовар закипів, і Васи­лина однесла його в покої і поставила на столі.

Ястшембський звелів їй погарячити й повитирати стакани, а сам сів коло стола і не зводив з Василини очей.

Надворі вечоріло. Сонце стояло над самим садком і через одчинені в садок вікна заливало світом всю здорову кімнату. Широкі смужки червоного світу слались на помості через усю світлицю і падали на стародавній дов­гий фортеп’ян, схожий на крокодила з вузьким хвостом, з тонкими куцими ніжками. Між вікнами висіли стародавні здорові дзеркала в широких чорних рамах, з золотими вузькими обідками.