Через кладку

– Не глузуй з «панят», - сказав і розсміявся з вдоволеним, побідним поглядом.
– Мені страх хочеться, голіафе, кинуть тебе ось тут на землицю столітній сосні під ноги! Чуєш?

– Чую, хлопче, - відказав я, мимоволі й собі усміхаючись.
– Але поки що дай тому спокій. Прийде час, ти кинеш. Але, як кажу, поки що ще сам кріпись. А тепер здіймай капелюх з землиці, поклонись сосні й ходім, куди нас очі ведуть. Ще з годину ходу лісом, а там вийдемо на одну царинку й припічимо. Коли це нам сприкриться, заглибимось у шум сосен. А що там зачуєш, перекажеш їй, як вона приїде.

– Ні, Богдане, тобі належиться першенство до переказу. Я буду мовчати.

– І сказавши це, він нараз споважнів, і ми пішли.

Він переді мною високий, стрункий, більше хлоп'ячий, як мужеський, в білім легкім капелюсі. А я не менш мовчазний за ним.

Ідемо.

Ми оба і разом з нами тишина. Тут і там шелесне блискавичне дряпання, може, вивірки якої або полохливої птахи.

Ми стаємо, оглядаємося й слухаємо. Часом віддихаємо глибоко. Особливо Нестор робить такі вправи. І знов оглядаємося.

– Чуєш що, Несторе?
– питаю я.

– Уважаю.
– відповідає він і заходить глибше між сосни, мов у церкву.

Так довго.

Остаточно ми не вийшли на царинку, лиш противно вниз, себто мов у яругу в роздвоєння гори, де вона, хоч заросла рідшою сосниною, серединою берегла між камінням потік. По обох сторонах потоку скалисте гостре каміння, а трохи оподалік від них, тут і там між молодими соснами, вільні, ясні місця.

Тут ми полягали.

Сонячне сяйво розпарює соснину, рамена сосен звисають низько над нами, днина чудова, а гаряче повітря переповнене живицею.

Недалеко нас висадився з гори камінь-велетень. Вегетація пишна. Трава, папороть, арніка, незабудьки й т. ін. Все те розкошує коло берега потоку.

Ми, покидавшися на землю в траву, повідгортавши з зіпрілого чола волосся - лежимо.

Я лежу довго, спокійно, майже забуваю про свого недалеко мене так само неповорушно лежачого сусіда.

Якісь картини, з давна й теперішності, перепливають і мішаються в голові. Нараз, коли затуляю очі, бачу картину з посліднього року, поки виїхав я з батьківщини з першим авансом до З. Її вже тоді дома не було. Саме взимі того року вона виїхала до панства Маріянів. А літом, у день перед моїм виїздом назавше, ходив я тоді з ще малим Нестором попрощатися з лісом. Він, розуміється, про те не конче знав.

Тоді я перележував у лісі також, як ось тепер, на землі між смереками, а він, малий, бігав коло якогось невеличкого багна, над котрим уганялися стрикізки, і старався вловити їх.

«Що ж, ловиш їх, Несторе?» питав я. «Ні, - відповів він.
– Вони літають кругом мене, ніби зачіпають мене, а я, як обдурюваний, кручуся між ними, аж упрів, і не можу жодної вловити!» «Вони такі, як твоя сестриця Маня», сказав я йому на те, і більше нічого. А він відповів, знеохочений: «Та що мені з того! Коли б я міг таку Libelle [52] зловити!»

52

– Бабку (нім.).

Чому мені саме тепер, по стільки роках, нараз пригадалося, я не знаю. І пролежавши ще якийсь часок, так мов потонувши в спогадах і гадках, я кликнув:

– Хлопчеі Примружи очі й слухай.

– Чудово! Шум сосен заливає повітря, колишеться в ньому. Я чую й упиваюся, Богдане! Небо таке чисте, сине й без хмарки, само силує око примружитися. Бачиш?

– Бачу, Несторе, але волію вслухуватися в шум сосен. Не рухаються, а чуєш їх. Чудо.

– Тайна сосен, Богдане. Шкода, що Мані нема.

– Шкода.

– Он там, Богдане, глянь, який природний басейн виробився з потоку. Просить скупатися в ньому.

– Скупайся.

– Я б зараз, але боюсь. Я зіпрілий і ще потрохи кашляю. За тиждень-два зможу. Але яка шкода. Пишний басейн!

– В ньому, мабуть, і купаються, Несторе.

– Хто?

– Ніччю при місячнім світлі русалки.

Він обернувся нараз лицем до мене й усміхнувся.

– Ти говориш як поет, Богдане. Хоча, щоправда, можна й не укладаючи віршів бути поетом. Знов мовчання. По хвилині:

– Хлопче!

– Що, Богдане?

– Пригадуєш, як я мав з гір виїжджати (ти був ще малим хлопчиною), і ми оба впосліднє ходили в ліс.

– Пригадую.

– Ти був пишний хлопчина.

– Дурень був.
– відповів він і усміхнувсь.

– Я ліг на землю, от як нині під смереки, з душею, повною туги й смутку. А ти обходив чи оббігав якусь невеличку калабаню, що виробилася з недалекого джерела, і старався зловити стрикізку, пояснюючи мені, що їх крильця тому прозоро-сині, бо й небосхил такий. Відтак силувався ти вловити конче таку одну стрикізку. А остаточно не вловивши жодної, змучившись, ти покинув це, прийшов і ліг коло мене. Ти, кажу, був пишний хлопчина, Несторе, і тоді заворушилось у мене бажання мати такого хлопця, як ти.

Він зарум'янився ніжно й відповів:

– Виховай собі такого.

– Так, Несторе. Але й з моєю мужицькою кров'ю.

– Це вже не був би такий, як я, - обізвався він.

– Ні. Бо тоді був би це почин до нового пня на будуче. «Und wo das Harte mit dem Zarten sich paart, da gi,bt es einen guten Klang». [53] Ліпший й досконаліший матеріал для цього миру, як зокрема Обринські й Олесі.

– Може, - відповів він і нараз піднявся бистро на рівні ноги.

53

– Де поєднується сила і ніжність, там існує гармонія (нім.).

– Ти куди, Несторе?
– спитав я, не відвертаючи з його стрункої постаті очей.

– За стрикізкою. Он там бачу над басейном. Я всміхнувся.

– Ага, бажання з хлоп'ячих літ ожило. Спробуй! Але не зловиш її.

І я за ним встав з свого місця.

– Зловлю.

Він здіймив капелюх мовчки, його ніжні вуста звузилися, мов затялися, і він підійшов уважно до природного, як казав, «басейну», де в повітрі над ними кружляли блискавичним льотом чудові, прозоро-сині, з банькуватими очима стрикізки.

Я приглядався спокійно до його ловлі, скорим, зручним, і тут і там знов майже комічним рухам, не можучи здержатися, щоб не розсміятися з нього вголос. Часом він також сміявся, але це був напівголосний, трохи замкнений у собі сміх, яким, як кажуть, сміються великі розважні уми.

– Здається, в тих великих збиточних мухах бачиш ти в тій хвилі очима твоєї уявя панну Наталю.
– кликнув я до молодого товариша.

Він не обзивався, роблячи замість відповіді рух, щоб я ради бога мовчав, не займав його.