Через кладку

– Не вловиш Наталки!
– кликнув я за якийсь час жартівливо, коли показалося, що його заходи оказались даремні.

– Спіймаю, - відкликнув, нахиляючись з капелюхом у руці знов над водою.

– Залиши!
– сказав я знов.
– Ходи, припічни. Дедалі треба нам додому вертати.

– Я мушу!
– відкликнув він, не вертаючи навіть за мною голови.

– Ага, малий Нестор!
– обізвався я знов.
– Ну, лови здоров, як хочеш. А я волію за той час придивлятися потокові, як він невтомимо переливається через каміння і тут і там запінюється.

Надворі стояло пишне, сонячною спекою переткане полуднє. Сосни розпарились, а небо сіяло такою синьою ясністю, що годі було й очима на нього звести. А округи тишина. Так якийсь час. Нараз скорий блискавичний рух Нестора, а в слідуючій хвилі по тім і тріумфуючий оклик:

– Маю! Вже маю її, Богдане! Бачиш?

І цілий зіпрілий, аж почервонівши з напруження й спеки, ніс зловлену за крильця велику з синіми крильцями муху - «Наталку».

Станув близько коло мене й придивлявся їй поважно.

– Дивно.
– обізвався по хвилині мовчання.
– По-німецьки називають її Wasserjungfrau. [54]

– Я ж казав, Несторе, «муха Наталка», - зачепив я його знов. Він не зважав на те й замість всього спитав:

– А ти не хочеш жодної вловити?

– Ні, Несторе. Моя прийде сама до мене.

– Чи ти такий певний того?

– Так пророчить мені мій мужицький інстинкт, ідучи рівною простою дорогою здорового розуму.

Нараз, цілком несподівано, пустив він стрикізку на волю.

54

– Водяна дівчина (нім.).

– Ходім, - звернувся він до мене.

– Нащо ти пустив Наталку на волю?

– Нехай радується життям. Я передусім хотів її лиш здобути, - відповів він.

– Ага! Так вимагає лицарська жилка аристократа. А я ні, Несторе. Мужик заховується все більш пасивно. Де вже нам у парі йти. Але ходім!

– Ходім!

III

(Пізніше).

Манині протектори й колишні хлібодавці панство Маріяни перебувають тут уже більше тижня, а з ними й під їх опікою панна Наталя Ливенко. Всі мешкають в домі, де мешкали колись Обринські. Я, хоча в Ч. не стикався з жіночою частю сеї родини, знав добродія Маріяна з кав'ярні, чоловіка знаного з своєї чесноти, добродушності, простоти й одвертості в бесіді. Тут мусив я зі взгляду на бажання матері познайомитися лиш «з ними одними» і зложити їм, як найближчий сусіда, візит.

Саме вчора був я там по раз другий, - і признаю одверто, не жалкував того. Це люди інтелігентні, поважні, і кращого та спокійнішого «сусідства», як вони, не могли ми собі цього літа бажати.

Між іншим, говорено там і про Маню Обринську. Говорено мов про рідну доньку. Коли я спімнув, що панство Обринські були за життя батька мого нашими кількалітніми мешканцями оцеї от самої «вілли», пані Маріян чимало зчудувалася.

– Чи справді?
– спитала.
– Сама панна Обринська ще досі про те не згадувала.

– Не споминала, - пояснив я наугад, - бо в тому помешканні помер її батько, а через те воно їй, може, тепер прикрий спомин, й вона заховалась у «лісничівку».

– А я іншої думки. Панна Обринська спровадилася в «ліс-ничівку», бо відти, як чую, ближче до лісу й до нас. А більше, може, ще й через те, що її брат, др. Обринський, потребує до своїх студій супокою. Там дуже мило, стільки старезних дерев і смерек коло хати, що, вийшовши лиш з хати, вступаєш між смереки, мов у ліс. Я якраз нині відвідувала панну Маню й пізнала ту її знайому й приятельку її матері, пані Міллер.

– Давнішніми літами любила панна Обринська противну гору й ліс, он ту за нашими садами й за рікою, куди діставалась найскоріше, переходячи ріку довгою кладкою, що й нині знаходиться на тому місці, розуміється все відновлювана, - сказав я.
– Самими сонячними поранками забігала вона на гору і в ліс. Одного разу ми навіть мало що не порізнилися, коли стрінулися на тій кладці одне проти другого, й жодне не хотіло завернутись, уважаючи це за пониження своєї особи.

Пані Маріян розсміялася.

– І як скінчилося? Хто уступив кому з кладки?

– Ніхто.

– Як то?
– спитала пані Маріян.

– Панна Обринська була б, може, готова і в воду скочити, щоб лиш не уступити мені в тодішній хвилі. Але я.

– Але ви?
– зацікавилась жінка, і її очі спочили з нетаєним заінтересуванням на мені.

– Що я міг зробити? Взяв такого мотиля, яким була тоді панна Обринська, на руки й поставив позад себе на кладку, щоб могла, не повертаючись, піти свобідно дальше своєю дорогою додому, а я знов своєю.

– Славно!
– кликнула пані Маріян і, обернувшись, поглянула на панну Наталку, що ще раніше ввійшла нечутно в кімнату і, сівши спокійно в фотель, обсервувала мовчки своїми ясними з-під чорних брів очима і мов застановлялася над моїм оповіданням.

– Це було, здається мені, потрохи засміливо.
– обізвалася, мов кинула нараз камінцем у мене.

– Може, й так, моя пані.
– відповів я гарній двадцятилітній дівчині.
– Але що ж було нам робити посередині кладки над рікою? Вертатися кожному назад?
– спитав я.

– Так було б майже ліпше.

– Я був би, може, й поступив так, але панна Обринська була тому противна. Вона стояла й боролася з собою.

– Я була б не боролася, - сказала дівчина з відтінком легковаження в голосі.
– Була б завернулася й оставила дорогу вам. Ви прецінь не мали заміру забрати з собою кладку.

– Щонайменше, моя пані.

Вона подивилася на мене мерехтячими очима й обізвалася знов коротко, як перше:

– Панове люблять подеколи, на кошт жіночого почування і їх слабших сил, прокидатись самовільно в лицарів; дарма, що з того виникають іноді прикрі консеквенції. Я розумію, що панна Обринська могла тоді за той ваш трохи засміливий лицарський вчинок зворушитися. Я б правдоподібно була так само відчувала. Хоча, - додала по хвилі й поглянула в противну сторону від мене, - я була б з самого початку з кладки завернулась. Панна Обринська мусила тоді дуже дитинною бути.

Я поглянув на неї й усміхнувся.

– Ви емансипантка?
– спитав я, оминаючи її запитання.

– Ні. Чи мали б ви мені що в такому разі закинути?

– О, щонайменше!
– відказав я.

– Однак, щоб зрозуміли ви мене, пане, то поясню вам, якого роду я емансипантка. Я ані вчителька, ані офіціантка при пошті, ані кандидатка на докторський диплом, ані взагалі жодна урядничка, та емансипована лиш в тому напрямі, що й без «фаху» не уважаю мужчин за досконаліших від нас.