Через кладку

Нестор розсміявся.

– Далі не сталося нічого. Бо коли сни вставляються, як знаємо, перельотними картинами, то слідуюча хвиля - картина по появленню павука, побачила мене веселого, ба сміючогося в церкві. І коли я припадком оглянувся, побачив, що всі присутні зо мною були так само весело настроєні, як я, мали так само щасливий вигляд і, врешті, як і я, розсміялися.

– Дивне, чудне!
– почулося тут і там з уст, а далі: - Як толкуєте ви цей сон, пані Міллер?

– Просто, - обізвалася та.
– Передусім незабувати при поясненні, що це сон «андріївський», хоч сам доктор про те, може, й не знає, і в кожному разі важний якраз через от це. Друге, надмірно високого росту дама, здається вдовиця, значить, - що ви носитесь або будете носитись з гадкою одружитися.

– Славно, славно!
– кликнув добродій Маріян з веранди, а Наталка, підперши в тій хвилі голову на руки, пробурмотіла:

– Глупість, бабські терефери.

– Третє, - тягнула пані Міллер пророчим голосом дальше, - вас жде напевно одруження, однак не тепер ще, аж за два роки. Але цього року пізнаєте свою суджену або може заручитесь. А це тому, що в церкві стояли ви самі. Значить, вона була ще для вас закрита серпанком тайни.

– Але ж доктор жодного серпанку біля себе не бачив.
– вмішалася розчарована панна Ірина. Всі, як недавно, на її слова, мов на приказ, розсміялися.

– То нічого, дитинко, - поправила пані Міллер, недовірчивістю молодої дівчини трохи діткнена.
– Це нічого. Серпанок сам собою розуміється. Ві сні не може ж все бути таке ясне, мов на долоні в ясний день. Зрештою, ваш сон, докторе, здійсниться ще цього року, - додала.
– Бодай перша часть його незабавки, бо від часу ону проминуло більше як півроку, а андріївські сни сповняються до року.

– Punctum! [62]– підтвердила Наталка б розсміялася здержано.

62

– Точно! (лат.)

– А ваша матуся як пояснила вам сон, докторе?
– спитала нараз, дотепер мовчки заховуючись, пані Маріян.

– Мама сказала, що буду мати якусь прикрість, більше нічого.

– Тобто й є, - вмішалася моя мати, - тобто й є. Я тої самої думки.

– А ви самі як пояснили його?
– спитала Наталка. Він здвигнув плечима.

– Не люблю взагалі павуків, - сказав, - то й міг би уважати його в тім разі або якою пересторогою, або лихим оменом.

– Я з вами годжуся, докторе, - обізвалася Наталка.

– В чім? Чи в тім, що сон пересторога, чи що павук омен?
– спитав Нестор,

– Що сон пересторога, - відповіла якось твердо дівчина.
– В «омени» не вірю.

– Одне не уступає в нічому другому.
– сказав Нестор.
– Найкраще ні в одне, ні в друге не вірити.

– А однак ваше пояснення подобається мені, «юридичне», - сказала вона.

– Воно має замало певності в собі, щоб назвати його таким, - сказав він і усміхнувся.

– Не все добре, що певне, - відповіла.

– Не можу дивитися спокійно, - тягнув далі Нестор, - як павук спускається на муху й запутує її. Господь знає, чому робиться мені тоді прикро, і я стараюся кожний раз перешкодите такому процесові.

– Не можу дивитися, - повторила за ним ледве чутно, мов шелест листя, Наталка й замовкла.

– А я вам пророкую з павучком щастя, пане докторе!
– обізвалася певним веселим голосом пані Міллер.
– Будь що ви його любите, будь ні.

Нестор розсміявся.

– Буду слідити за всіма павуками відтепер, - сказав жартівливо, - й нотувати, коли який покажеться, коли вже так впевняєте, добродійко. Хоч я й далеко від того, щоб вірити в такі поетичні казки, то на підставі вашого впевнення, а може й досвіду на полі містицизму, буду вижидати щастя. Воно все ж таки має в собі щось миле - чути-таки певний заповіт. Правда, Богдане?

– опитав і з тими словами схилився до мене.

Я поглянув на нього, його лице, освітлене в тій хвилі світлом з високої лампи на веранді, видалося мені таким щасливим і вдоволеним, що я, мимоволі захоплений ним, відповів голосно:

– Я б хотів, щоб і мені таке пророчено.

– Чи ви думаєте, що вона любить його?
– шепнула до мене нараз несподівано Маня, звертаючися цього вечора вперше до мене. І в ожиданні моєії відповіді сперла голову на руку й похилилася перед себе в темінь.

– Так, хоча вона капризна й химерна вдача, - була моя відповідь, так само неголосно.

– Мені вона загадка.

– Мені - ні, Маню. Вона лиш несвідомо бореться проти впливу його спокійної, але перемагаючої вдачі. Ці два характери приналежні до себе. Не вважаєте? Вона не хоче улягти його впливові, а не має ясно сформованого рішення в душі відвернутися від нього, і поки до цього дійде, він її переможе. Дарма лише, що дратує себе та його. Одначе він хоч шовкової вдачі, а твердий, мов камінь.
– Не так?

– Так, Богдане!

«Так, Богдане!» пішло ехом у моїй груді, і мов тепла струя оживила її.

Я не сказав ані слова, але коли на веранді на горі заметушилися півгодини пізніше до відходу, а ми обоє в долині ще не рухалися, я сидячи зірвав, простягнувши руку через ажурове поруччя, біліючу в темноті якусь рожу й поставив її дівчині на коліна. Вона взяла її. Коли, отже, піднялася й обернулася цілком до світла, що упало ніжною струєю на неї, видалося мені лице, мов срібне й зворушене.

Я стояв ще в тіні коло неї. Ніхто згори не звертав на нас увага. Вона стояла з очима, зверненими на брата й дівчину коло нього, і неначе забулася в огляданні їх.

– Ходім, пані, - сказав я спокійно півголосом і обняв її, ледве дотикаючись, за рамена.

Вона прокинулася, я опустив руку, і саме в тій хвилі почувся згори голос моєї матері:

– Богдане, ми ідемо!!!

– Ідемо, мамо!
– відкликнув я й ступив за дівчиною, що звільна й спокійним кроком, з похиленою головою, ступала втору чимраз вище за братом і прочим товариством.

* * *

Якийсь час пізніше проходжувався я по обіді в себе в саду й поглянув мимоволі через білі штахети в сад «Обринських». Тут побачив я Нестора, пізнавши його по стрункій постаті й білім ширококрисім капелюсі. Він стояв, оскільки бачив я, коло зільника і, очевидно вижидаючи когось з домашніх, потонув в огляданні цвітів або чогось там іншого.

– Несторе!
– кликнув я на нього. Він випростувався й оглянувся.

– Тут, хлопче, я тут!
– кликнув я вдруге й приступив ближче до штахет. Через кілька хвиль стояв він біля мене.

– Що, ти шукаєш, як за хлоп'ячих літ, золотої мушки?
– спитав я.

– Ні, - відповів він, усміхаючися.
– Я зайшов сюди, щоб відвідати дівчат. Тимчасом чую, вони всі йдуть сьогодні, і то зараз, до твоєї матері. Я жду тут, щоб позбирали свої зонтики, бо хочу їх відпровадити до вас.