Через кладку

– Це правда. В моєї матері сьогодні якась «кава», бо чую, що наслідник мого батька разом з жінкою приходять до неї. Та щоб уже товариство було оживленіше, попросила мати й своїх сусідів. Я сам вернув що лиш недавно додому, забарившись у свого давнього шкільного товариша лікаря, що тут практикує, доктора Роттера, через якусь його справу, і довідався про це в останній хвилі Чи є тепер і сестра твоя тут у Маріянів?

– Ні, ми умовилися з сестрою, що підемо вечором на прохід до В., бо тепер ще місячно. Перед полуднем була вона зайнята, а по обіді, як ішов я сюди, казала, що закінчить якусь книжку, котру читає.

Я не відповів нічого й не питав більше про неї. Одначе, простягаючи руку до нього, я додав:

– Ти ж зайдеш, Несторе, до нас, хоч би вже й тому, щоб побути довше з дівчатами.

– Прийду на часок.

– Чи маєш також яке діло до викінчення?
– спитав я, усміхнувшись іронічно.

– Ні, - відповів він спокійно й зняв своє золоте пенсне, щоб його витерти.
– Я б хотів лише ще нині переграти деякі ноти на своїм інструменті. Бути може, ми зложимо собі тут який квартет, то треба б трохи приготовитись. Але ось, - додав, обертаючись у сторону, звідки загомоніли нараз голоси молодих дівчат, - вже йдуть наші.

Я відвернувся.

– До звидання, Несторе, - сказав я з притиском, відходячи.

– До побачення, - відповів він розсіяно.

Півгодини пізніше засйли в нас у зільнику саме на місці, де мати іритувалась колись на малого ще Нестора, панство Маріяни з обома дівчатами, Іриною й Наталею, та Нестор. Між тим мати, за поміччю своєї слуги й молодої жінки наслідника мого батька, прилагоджувала під широкою грушею недалеко зільника підвечірок.

– А де нині панна Обринська?
– обізвався нараз добродій Маріян, звертаючись з тим питанням виключно до мене.
– Мені неначе чогось недостає, як її між нами нема. Привик так до неї. Чи не так?
– обернувся до своєї жінки. І не вичікуючи моєї відповіді, звернувся так само до Нестора: - Чому залишили ви нині свою добру сестричку вдома, докторе?

– Доктор сам попався нечайно до нас, - поспішив я відповісти замість доктора, побачивши нараз краску замішання на обличчі моєї матері.

– Виходячи з дому, я не знав, що буду нині тут. І крім того, Маня постановила сьогодні докінчити якусь книжку, а вечором умовились піти на прохід до В...ки, - обізвався тепер Нестор.

– До В...ки? Чи справді?
– кликнула з радістю молода Ірина.
– Не взяли б і нас з собою? Ми там ще не були. Правда, мамо?
– І сказавши це, молода дівчина поглянула при тих словах на матір, неначе прохаючи о дозвіл прилучитись до обох.

– Прошу, - обізвався Нестор, ввічливо кланяючись.

– Вперед мусить панна Обринська появитися тут між нами, - заявив нараз добродій Маріян.
– Ви ж не маєте нічого проти того, добродійко?
– додав, сердечно звертаючись до матері, не маючи найменшого поняття, на який пекучий терен ступив у тій хвилі з цими словами.

– Але, прошу, й овшім! Панна Обринська й так у мене рідкий гість, - відповіла мати, уникаючи мого погляду. Я відчув при її словах, як тепер мені, як перед хвилею їй, обілляла краска замішання чоло.

– Тож ідіть і приведіть нам сестрицю, - домагався старий добродій.
– Книжку нехай залишить на завтра. Скажіть, все товариство просить, щоб прийшла. Скажіть, до звичайної гармонії недостає одного звука.

– Але просіть з дуже гарним привітом від нас, - вмішалася тут Наталка тепло, кладучи на слово «дуже» натиск.
– Панна Маня вражлива, головно, коли не в настрої та не відчуває правди й щирості в словах, до неї звернених. Ба готова й застрайкувати, хоч би мала й сама від того терпіти. Така вона, - звернулась до моєї матері, мов оправдуючи перед нею за щосьто неприсутню дівчину.
– Часом, - тягнула далі, звертаючися до нас всею красою своїх ясних очей, - коли вона буває не в настрої й неприступна, я доказую їй жартом, що це в неї шляхетська кров замулюється. А щоб впровадити її в поновний гумор, я впевняю її, що герб Обринських, котрий буцім у неї криється на її нігтях, при її розстроєнні блідне й робить з неї звичайну смертну. Тому, докторе, - додала виключно до Нестора, - просіть вашу сестру тепло, коли б не мала охоти з'явитися між нами, а тоді, я певна, вона кине книжку й прийде.

– Ви гербові, пане докторе?
– звернувся тут молодий священик до Нестора, що сидів мовчки і вдоволявся прислухуванням дівчині.

– Так, - відповів спойійно Нестор.
– Але наш диплом шляхетства затратився з смертю нашого діда. Батько мій відносився байдуже до поновлення його, ми, сини його, не починали в тому напрямі також ще жодних кроків, і поки що спить вся ця справа по сьогоднішній день глибоким сном.

– Яка шкода!
– обізвалася тут пані Маріян з правдивим жалем.
– Кожний народ гордиться своєю шляхтою, лиш один українець відокремлюється чи не насилу з того вінка людських окрас, неначеб це була марнота - мати значних предків і почу-вати в собі шляхетську кров. Я не кажу, - додала, - щоб з того робити в житті якусь головнішу квестію, [63] ставити те понад інші вартості духові або придбані працею чи наукою, відділятися гостро йід працюючої нижчої верстви або інтелігента-пролетаріату, як це діялось колись. Але, щоб уже так уступати власті мужицтва чи радше демократизму, котра й без того становить у нас найсильніший елемент, мені здається, це не зовсім слушно й на будуче нездорово. Будь-що-будь, - тягнула, - повинні ми й над тим застановитися, чи не було б добре узнати й плекати, як цінну, і силу шляхетства не лиш душі, але й імені, себто піддержувати невмиручість пам'яті тих предків, що надали своїми геройськими вчинками славу й блиск своєму імені. Чи не так, пане докторе?
– звернувся з ніжним, неначе прохаючим усміхом до Нестора.
– Ви повинні постаратись о поновлення вашого затраченого гербу, повинні поставити це собі за першу задачу. Ви, молоді, вступаєте в життя, вам це віддячиться в житті.

63

– Квестія - питання.

– Побачу, - відповів Нестор лаконічно.
– Поки що я занятий наукою й мушу задоволятись ореолом своїх власних скромних здобутків на полі праці й науки.

– А вони гарні, і ними може доктор Обринський гордитись, - вмішався з притиском добродій Маріян, що, як здавалося, не конче поділяв думки своєї жінки.
– Але, боже мій, - додав.
– Ми вас задержуємо, докторе, між тим коли ви повинні були поспішити вже по сестру. Як вернетесь, побалакаємо про це дальше.

Нестор встав і вклонився легко товариству.

– Стій, Несторе!
– кликнув я нараз і піднявся й собі за ним у тій хвилі з свойого місця.
– Ця задача припадає мені, добрий товаришу. Істоти, що носять на своїх нігтях герб шляхетства, як панна Обринська, як заявила перед хвилею панна Наталя, мають, попри свої добрі й злі настрої, також і свою велику амбіцію й ледве чи схотять появитись там, де забракне запрошуючого голосу господаря. Тому прошу ласкавих гостей о дозвіл на часок віддалитись, щоб сповнити задачу, яка припадає в першому ряді передусім господареві хати.

– Славно, славно!
– кликнув добродій Маріян, а за ним і другі.
– Знаменито видумали й знаменито зробите, як підете. А ви, - додав, простягаючи руку за Нестором, - ви там зайві, оборонче прав. Добродій Олесь виконає свою задачу краще, як ми всі.

Я вклонився.

Відходячи, я поглянув на матір. Наші погляди стрінулися, її очі мерехтіли вогнем зворушення. Я зрозумів її. Вона нервувалася, що дівчина, котру вона раз на все бажала зігнорувати в своїм житті, тішилася, мов наперекір, де б вона й не поступила, щирою симпатією й ушануванням.

Кілька хвиль пізніше я стояв коло старої «лісничівки». Низькі вікна покою Мані стояли створені, і відти доходили до мене голоси пані Міллер і її - Мані. Хвилину я завагався вступити. Раз, я зачув своє ім'я, а по-друге, поглянувши в створені вікна, я стрінувсь тут несподівано з очима дівчини. Я не знаю, про що говорили обі дами. Догадуюсь одначе, що про мене, бо, побачивши так несподівано мене в вікні. Маня змішалася до такої міри, що олівець і книжка, котрі держала в руках, зсунулись їй, мов відібрані невидимою силою, раптом додолу.