ДО ЕР. Вибране

«Банкрутство осені, і золото — ніщо…»

Банкрутство осені, і золото — ніщо. І небо знов лихе, як звіра око. Позлітка й черінь листя. Світ пішов Ловити птицю істини. Глибоко, Де в небі тільки душі літунів, Пророцтво буде справджено несміло. І сніг впаде, як тисячі снігів, Та цей, останній, — безконечно біло.

«Кора сосни ховає запах хвої…»

Кора сосни ховає запах хвої Між жил і снів. З тобою ми не абсолютно двоє, Лише напів.

«Призначення знаків — мовчати, бо речі і суті…»

Призначення знаків — мовчати, бо речі і суті Невидимі оку, лиш серцю відкриті часами. А знаки — це трави; сухі чи в покосах забуті, Вони залишаються сущими під небесами. Спочатку були під снігами — в своєму началі, У зернах іще непророслих, у кореневищах. Високі стояли замети, премногі печалі Зникали в слідах. А ціна непочутих — найвища.

«Вервицю нам мовлено з дна…»

Вервицю нам мовлено з дна, З каменів русла. Чорний, як птах, потом пропах, Кровця загусла. Землі і дні нині одні, Нам воно — раєм. Суджене й ні — у Йордані. Не дочекаєм. Тільки тебе, ані мене Час не врятує. Крига мине, хвиля не втне І не вцілує. Всюди клади в душу води — Й царство небесне… Тихо моли Бога, коли Кожен воскресне…

«Незримий, як зозулина провина…»

Незримий, як зозулина провина, Іде годинник — швидше, аніж час. Минає ніч, як світу половина, І тінню проминає нас крізь нас. А той, що вічно відчиняє двері, Предивний птах з незапахом землі, Зненацька проступає на папері Зі струпами на кожному крилі.

«Очі воском печуть свічі…»

Очі воском печуть свічі: Ми у хату прийшли з морозу. Колядою тремтить вночі Довга вервичка верболозу. І стоїть на столі кутя — Знаком радості цього дому. І рождається в світ Дитя, Щоби нас іскупити в ньому.

«Душа, упокоєна снігом, чекає Різдва…»

Душа, упокоєна снігом, чекає Різдва, Прикмети якого такі ж достеменні, як люди, Що разом приходять у церкву сказати слова Молитви у вечір тривоги, надії і чуда. А жінка в яскині увічі побачить мороз І блискавку зірки в обернених вимірах літа — Й здригнеться від теплого болю, бо їй почалось Народження сина, неначе сотворения світу.

«Ген далеко ввімкнулась зірка…»

Ген далеко ввімкнулась зірка. Десь завив серед світу пес. У будинків скляних пробірках — Несусвітня печаль небес. Ти цей простір іще не дихав: Понад містом — імла густа. Намагаюся — дуже тихо — Шепотіти тобі листа. Про неснів забуття ранкове. Про спечалені небеса. Про холодну росу любові, Що подекуди не роса.

«Чи зрозумієш, чи приймеш покору…»

Чи зрозумієш, ми приймеш покору Любити тільки серцем і очима? Це як у вікна зазирати з двору, Коли не знаєш, чи тобі відчинять. У такт тривогам справжнім і не дуже Ридати буду тишею пустою. А ти байдужий. Ти такий байдужий, Як в січні — чорне ріща сухостою.

«Я хочу зіщулитись, втілившись в дику траву…»

Я хочу зіщулитись, втілившись в дику траву. Це чорна хвороба, з якою прокинеться вечір. Я маю надію, а отже, я ще поживу, Спиняючи часто короткого сну кровотечі. Усесвіт — чи рештки початого в барі вина, Яке запиватиму густо розведеним соком? Я маю, що маю. Провина ж у мене одна: Я рівна тобі — і, можливо, занадто висока…

«Дві статуї навік закаменілі…»

Дві статуї навік закаменілі. Немовби їх надщербили морози. Сніги і ночі — спершу майже білі, А потім чорні, як покутні сльози. Люблю тебе. Імлавлять моноліти, Їх сила у теплі — небезнастанна. Ще з того літа, чуєш, з того літа Приросла до чола кривава рана.

«Ім'я троянди — злаком а чи злитком?..»

Ім'я троянди — злаком а чи злитком? Мета металу — паростка мета. Я буду жінка, аж зотліє нитка, Тоненька нитка довгого листа. У закапелках вечора рудого — Голенька джезва, сповнена жаги. Гарячий демон кавового бога Розтопить цукру первісні сніги. Розтану з ним — бо що мені потопи: На денці — осад, а на серці — щем. Стукоче ямб — і стопи, стопи, стопи Стукочучи, зливаються з дощем…

«Чи то букви мені чужі, чи хвилини мені діряві…»

Чи то букви мені чужі, чи хвилини мені діряві. Нерозгаданий смак іржі у моїй надвечірній каві. Чорна помста її зерна, мов не ревність — вода перната, Бо примушує нас вона в чорну гущу її пірнати. Віддарую її тобі — кровотечу мого безсоння, Де тавром із чола рабів — золотого світила сонях. Чи то іній, а чи пісок, а чи цукру шматок, як камінь… Найчорнішу з усіх жінок, не торкайся її руками.

«Можливо, це спротив. Суха скрупульозна жага…»

Можливо, це спротив. Суха скрупульозна жага Розіграна рівними нами для інших, нерівних. Підпалини світла — мов вічка для пташки-царівни, Що вітром холодним крізь полум'я перебіга. Усе, що в мені ти спізнав, чи згадав, чи помер, Чи просто не скоїв, чи тихо пустив за водою, Я встигла прийняти, а отже, узяти з собою Заради Святої Літургії в Страсний Четвер.