ДО ЕР. Вибране

«У світі моєму лиш ти не належиш мені…»

У світі моєму лиш ти не належиш мені. Шафранові крильця маленьких обпалених бабок — То наші листи. Подзвони. Не забудь. Вихідні. Хвороба сумління. Я хочу в палац — хоч над ранок. Бароко. Не нам ця симетрія, ці дзеркала. Ці юні тюльпани — химерні, вибагливі, спраглі… Та жінка солодка не мала тебе, хоч могла. А жінка гіркіша — о як тебе, вершнику, прагла… І що тепер кара — як катові смерть а чи плід — Крізь колір металу, крізь присмак металу рудого? Я твій помаранч. Я у собі відстоюю світ, Щоб ти його пив, просто з тіла мого, ні для кого. Хоч хто мені ти — недовершений Пігмаліон? Творіння твоє підгодовують юрми сукубів. Я чиста, як ангел, якому намарився сон Про перший цілунок в його недоторкані губи.

«Мов коханець ріки, ти увечері пахнеш бузком…»

Мов коханець ріки, ти увечері пахнеш бузком. Лореляй не засне: буде довго тебе забувати. Поцілунки її захолонуть чи сном, чи піском — Річковим і промитим, із запахом теплої м'яти… Розгортай мою сутінь: ти знову триваєш в мені! Шурхіт шепоту хвиль, шелест листя понад берегами… Я кохаю тебе. По молитві, промовивши «ні», Місяць воду цілує сухими від воску губами…

«За медами — полин, як плесо, і бджоли мови…»

За медами — полин, як плесо, і бджоли мови — В апогеї нестерпного, дотики жалять гострі. Це запилення світу — воістину ярмаркове, А прощання з тобою — мов чорний мох на помості. Заметілі на двох, заметілі щоразу знову — Божевілля судин, балаганна веселість вітру. Я кохаю тебе. Тільки смерть є ціною слова. Отже, вступлю у смерть. І тутешнє із ока витру.

«Тряско возик везе. Мерехтять Купідонові щоки…»

Тряско возик везе. Мерехтять Купідонові щоки. Озирається кінь, нашорошений стуком коліс. І прорізує скроню води борозенка глибока, По сухій чорноті передмістя зісковзує в ліс. Трохи вечір пече, трохи пахне йому божевіллям. Кінь згризає хвилини зі стебел, як голови з пліч. Я не їду, а так — умираю тобі на весілля, Переборюю душу, як світ переборює ніч.

«Я хочу, аби ти в пітьмі мовчав…»

Я хочу, аби ти в пітьмі мовчав. Любов мені до серця прикипіла, Гірка, неначе ягода неспіла, Надкушена дитиною, хоча За кожне слово, вирване із ран Мого тривання, я віддала б душу. Змовчи мене — й молитися не змушуй У тому храмі, що уже не храм, Як сон без сновидіння, наче сад, Приречений лишатися без плоду. Змовчи мене. У гіркоти зі споду Спроквола серця стигне виноград.

«У тебе губи свіжі, як черешні…»

У тебе губи свіжі, як черешні. Намарилось збирання винограду У надрах сонця. Сущі та прийдешні Акорди смерті у триванні саду — Немов цілунки. Пахнуть млостю руки. Снуєш мовчання солодко і терпко. Йдемо по схилу радості і муки Крізь прянощ дня — до літеплого смерку. Дерев глуха і шарудка сторожа Мовчить в передчутті грози і страти. Люблю тебе. І прагну, і не можу Тебе у губи хрипко цілувати…

«Стояло удвох притамоване вранішнє світло…»

Стояло удвох притамоване вранішнє світло. Спіткати б когось, хто б розрізав його по живому… І небо гвіздками, у стіни убитими, квітло, Коли ми вертали, себе недопивши, додому. Не знали сусіди… Мовчали далекі трамваї… Сіріло крайнебо, порізавши пальці до крові. Ти вів мене мовчки, щасливу, від краю до краю. Від краю любові — до іншого краю любові. А потім квапливі й розгублені тихі обійми Й ожина жаги, майже крадена, сива і синя… …Я хочу просити: давай ми удвох постаріємо, Давай ми зачнемо — непоспіхом — гарного сина…

«Пронеси мене в дім свій найменший…»

Пронеси мене в дім свій найменший пилиною сірою. День наш довший ніж рік — пам'ятаєш? — трави на піску. Я чекаю на тебе, я хочу, я мушу, я вірую, Я вступаю у віру, як огир — у бистру ріку. Парадигма повернень і кроки твої нашорошені. Густо ятрена рана — любов, забуття, круговерть. Насторожені очі і губи твої запорошені. Пронеси мене в дім, пронеси мене в рай — бо у смерть. Я твоя найдрібніша, твоя зачарована тишею. Дощ по стулках стікає — а мушля живе і живе. Жовтий морок води поглинає, я голосом вишию Мокре тіло твоє, що по білому морю пливе.

«Тривимірний простір обіймів — і жінка-клепсидра…»

Тривимірний простір обіймів — і жінка-клепсидра, Наповнена часом, що перетікає у жилах… Ген вітер високий несе переповнені відра То білого смутку, то чистого запаху тіла. Умитися б росами, випити б хмари ковтками, Спізнати б усе, окрім тиші, ввібравши у себе Святе всеосяжне, як зорі із їх іменами, Як душі прозорих, які опускаються з неба…

«Дотик перкалевий. Місто торкає свідка…»

Дотик перкалевий. Місто торкає свідка. Жити не нам, а людям за півнів третіх. Надто тяжка, наче гроза, повіка. Слово ab ovo — птах золотий на злеті. Знов існування — довге й тонке, бо всує. Пластика стін із судинами світла надсадного. Простір міський заломлення світ руйнує, Марить екстазом народження світу-саду.

«Ти мовчиш. Чорний віск. Ніч тече попід віями нам…»

Ти мовчиш. Чорний віск. Ніч тече попід віями нам. Атавізм, божевілля: я знову втікатиму в нетрі, Де дерева не ті, де з горіха хтось вилущить храм. Там єдина свіча — нагла смерть для безумної нетлі. Чорні голови наші — сумні, покаянні, лихі. На дровітнях птахи — пустотливі та майже незрячі. На рапірах — впольовані в пущах глухих дітлахи: Хтось сміється, хтось плаче, хтось скаржить про кривди дитячі. Дай долоню свою. Хай наважуся взяти її — Притулити до лона, гарячого, наче пустеля. Ти мене не чекаєш. А в юних садах солов'ї В узголів'я закоханим зорі перкалеві стелять.