Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників)

Але Говінд не переставав мріяти про нього. Як незручно писати олівцем! Олівець швидко тупиться. Щоб його підстругати, потрібен складаний ножик. А де його взяти? Доводилося користуватися шерехатим камінчиком. Ех, якби в кишені нової курточки Говінда було це перо — чорний птах із золотим дзьобом! Він умить вийняв би його з кишені і писав би довго-довгої А які гарні виходили б з-під нього літери! І як прикрасило б це перо його курточку І Говінд опустив руку в кишеню і витягнув камінчик і недогризок олівця. Що таке кишеня без пера? Та ніщо!

Минали дні, а хлопчик не міг забути про перо сахіба. Він згадував про нього разів десять на день, воно снилося йому кожної ночі.

І от якось Говінд вирішив попросити перо в самого сахіба. У кошику на папір хлопчикові трапився конверт, що, очевидно, випав із сахібової кишені. В конверті виявились два папірці по десять рупій. «Напевно, сахіб поклав конверта, щоб посильний відніс його куди треба, а конверт упав на підлогу», — подумав Говінд. Він вирішив, що батькові краще нічого не казати, бо той може подумати, ніби украв цей конверт, і відлупцює його. І Говінд поклав конверт до внутрішньої кишені курточки. Хлопець час від часу мацав, чи не загубилася його знахідка. «Раненько побіжу потай до сахіба і віддам конверт, а в нагороду попрошу в нього перо», — міркував хлопчик.

Від хвилювання Говінд за вечерею не проковтнув ні шматочка, а потім довго не міг заснути. Перед його очима весь час було чудове перо, навіть тоді, коли хлопчик заснув, перо ширяло над ним, ніби чорний птах.

На другий день о десятій ранку Говінд вирушив до сахіба додому. Але той уже пішов.

Тоді Говінд увійшов у контору — батька, на щастя, там не виявилося, — і, заглянувши в кабінет, побачив у руці сахіба те саме перо. Як воно блищало! Забувши про все на світі, Говінд зайшов до кабінету.

На сахібовому столі, засланому новою чорною тканиною, стояло письмове приладдя, лежали акуратно складені папери і начищений до блиску дзвіночок, що звичайно не давав батькові ані хвилини спокою.

— Са-хібе! — тихо мовив Говінд.

Сахіб глипнув на хлопчика. Напевне, так дивиться тигр на маленьке ланеня, яке саме лізе йому в пащу.

Тремтячи всім тілом, Говінд дістав із кишені конверт, поклав його на стіл і став розповідати, як знайшов цей конверт і вирішив однести сахібові… Хлопчик завмирав од страху та збентеження. Але сахіб, видно, не дуже тією пропажею журився, чи просто не оцінив благородного вчинку сина свого посильного.

— Гаразд, залиш його тут! — буркнув він, втупившись у папери.

Але Говінд усе ще стояв і думав, як завести із сахібом мову про перо. Зрештою він відважився й боязко покликав:

— Сахібе!

Мамлатдар зморщився і кинув на Говінда такий грізний погляд, що хлопчик мерщій вийшов з кабінету. А за дверима на нього вже чекав батько. Схопивши сина за вухо, він одвів його якнайдалі від кабінету і, сердито пригрозивши кулаком, повернувся на своє місце.

Недоступна річ зажди вдвічі жаданіша. Вічне перо не давало Говіндові спокою.

Раптом у конторі зчинилася метушня: забігали клерки і посильні, люто задзеленчав дзвіночок, заквапився батько. Чекали пана колектора [24] всього округу.

Щойно долинув автомобільний гудок, мамлатдар вибіг із контори. Низько зігнувшись, він привітався до сахіба-англійця, що вийшов із машини. Колектор, на руці якого сяяв коштовний перстень, зайшов до контори. Говінд, уклякнувши на місці, стежив за всім, що відбувалося.

Голос у колектора був суворий, і Говінд подумав, що такої людини повинні всі боятися. Адже навіть сам мамлатдар, перед яким тремтіли клерки та посильні, зараз покірливо, ба навіть з острахом слухає колектора. А коли трохи згодом хлопчик зазирнув у кабінет сахіба, він здивувався ще дужче. Говіндові здалося, що огрядний колектор дуже сердиться на тонкого мамлатдара. Хлопчик не міг збагнути слів товстуна, але бачив, як той, вихопивши із стоса якийсь папір, потрясає ним перед самісіньким носом мамлатдара. Переглядаючи папери, колектор шпурляв їх прямо на підлогу!

24

Колектор — чиновник, який відав обліком земель, зрошувальних каналів та збиранням податків.

І тут мамлатдар, помітивши, що колекторові потрібна ручка, догідливо вихопив із кишені свою і поклав її перед товстуном. Говінд витріщився на своє обожнюване перо-птаха.

Товстун став щось записувати, але раптом перо відмовило. Він сердито тріпнув ним раз і вдруге… Ніякого наслідку! І тоді він люто жбурнув його на підлогу. Від жаху Говінд ледь не крикнув. Щойно перо вдарилось об підлогу, — його жовтий дзьоб розколовся і з роззявленого рота впали дві краплини червоної крові… Так на очах Говінда загинув його улюблений птах, його потаємна мрія…

Переклад з гуджаратської Н.Тищенко.

ГУРБАХШ СІНХ ПІСНІ ВІТРУ

Я сидів у залі чекання на залізничній станції Унголь, що в штаті Андгра-Прадеш, і ждав свого поїзда. Неквапом, немов величний володар сходив на червоний килим, скочувалося за золотаве крайнебо пізнє грудневе сонце. Вечоріло. Зненацька десь іздалеку забриніла чарівна ніжна мелодія. Я деякий час прислухався, потім підвівся і рушив у той бік, звідки вона линула. Чим ближче я підходив, тим більше ширилися чарівні звуки, і от вони перетворилися на трепетну, бентежну пісню.

В залі чекання третього класу сиділо на лавах декілька чоловік: хтось із них, певно, і співав. Голос був дзвінкий, як у дівчинки, проте жодного жіночого сарі не було видно. Я роззирнувся уважніше. Он воно що: співав і танцював хлопчик років дев’яти, — я бачив тільки його спину. З-під недбало пов’язаного тюрбана вибивалося давно не стрижене волосся; в старенькій, але чистій сорочці, босі ноги подряпані. Через шию на шворці метлявся шматок бляхи, на якій він відбивав такт. Ось хлопчик повернувся до мене і на моє запитання, де він навчився співу й таких пісень, весело засміявся:

— Мої пісні — це пісні вітру, вони нікому не належать. Я ніде не вчився, але ж у нас співають усюди — і вдома, і в школі, і на вулиці… Скрізь чути пісеньки з різних кінофільмів… Коли я не допомагаю батькові, то блукаю вулицями і без кінця слухаю, слухаю…

Я поцікавився, чи часто він співає удома.

— Раніше батько сердився, лаяв мене, а то й потиличника давав: чого ти, мовляв, усе скиглиш, краще б допоміг по господарству. Та якось мені пощастило: співом я заробив трохи грошей, за дві пайси наївся досхочу, а решту приніс додому. Відтоді батько вже нічого не каже, але й пісень моїх не слухає. Хіба що мати часом попросить: «Заспівай-но, Гару, пісеньку про глека, що пливе річкою». А треба сказати, що наша хижка стоїть над річкою… Що ж вам іще розказати?.. Є в мене дві сестрички, тільки зовсім маленькі… Одежі мені не купували вроду — доношую те, що дадуть добрі люди… Буває, приходиш додому, а їсти нема чого, то я, щоб забути про голод, починаю співати і невдовзі засинаю… Важкі недуги мене обминають: певно, боги бережуть мене, і я не знаю, що таке ліки… Якщо ж трапляється трішки занедужати, то навіть радію: лежу й бачу уві сні, ніби перед величезним натовпом співаю незвичайно гарну пісню, а на мене дзвінким дощем сиплються рупії… Ось вони мені по кісточки, вже важко танцювати, і я… прокидаюсь! А виявляється, то мої ноги заплуталися в підстилці. Потім знову заплющую очі, і до мене знову приходять ці дивовижні сни…

Присутні засміялися; не сміялися тільки я та Гару.

Незабаром я попрощався з ним і вийшов на перон. До вокзалу я вже не повернувся, а повільно рушив убік від станції. Притупування маленьких ніжок, стукотіння по блясі, дзвінкі, мелодійні пісні полонили мене. Мені страшенно закортіло відшукати його оселю на березі річки й там дізнатися: як воно так, що з темної шпарини, де не виводяться злидні й горе, пробився до світла такий ніжний пагін І

Здалеку донісся паровозний гудок — підходив мій поїзд. Я повернувся на перон. За кілька кроків від мене стояв Гару. Він прийшов не сам, а з приятелем.