Дядечко на ім’я Бог

Ні, ви таки маєте рацію, Я не Бог, Я — блюзнір, старий маразматик, який їде з глузду. З божественного розуму, перепрошую. Тож порвіть цей сірий папір на шматки і не думайте ні про що, окрім сьогоднішнього дня!

Одна з Моїх найулюбленіших казок у дитинстві (уявляєте, в Мене також було дитинство!) — про Пташку, яка звила гніздечко і вивела пташенят, і Лисицю, яка намагалася тих пташенят з’їсти. Сидячи під деревом і цілком контролюючи ситуацію, Лисиця шантажувала маму-Пташку, яка, рятую чи діточок, змушена була виконувати її вимоги. «Нагодуй мене!» — сказала Лисиця, і Пташка провела її вночі до курника. Однак, поласувавши курми, сита Лисиця знову повернулася: «Вгамуй мою спрагу!» Пташка провела її до погреба з вином та молоком, сподіваючись, що тепер Лисиця не повернеться. Та руда знову повернулась і, лежачи під деревом, чухаючи пузо, сита і напоєна, жадала розваг: «Насміши мене!» Не пригадаю, як саме (Я також інколи про щось забуваю, не дивуйтеся), але Пташка таки її насмішила. Сита, напоєна, розважена і вкрай знахабніла Лисиця в пошуках гострих відчуттів знову вимагає в мами-Пташки: «А тепер налякай мене!» І Пташка вивела її на мисливців, які зрештою вбили Лисицю. Таким чином пташенята залишилися живими, а дружина одного з мисливців отримала чудовий рудий комір. Ви нагадуєте Мені ту Лисицю. Єдина відмінність — з вас навіть коміра гарного не вийде.

Я втомився — це правда, Мені потрібен відпочинок. Я втомився чути вас, розмовляти з вами, посилати до вас пророків. Скільки їх переходило! Лише тих, кого ви й не пам’ятаєте! А скільки дарма згинуло тих, кого ви пам’ятаєте: Адам, Ісак, Яків, Муса, Давид, Іоанн, Ізмаїл, Абрам, Ісус, Йосип, Магомет, Будда... Щоразу вони несли до вас Слово, і щоразу... Я не ревную до того, рогатого, бо це смішно. Не можна ревнувати до кривого дзеркала, а інших просто не існує, є тільки криві — ви цього хіба не знали? Але ваша потворна потреба гратися словами, переставляти слова, змінювати суть слів, підмінювати поняття — не до снаги навіть йому. У нього опускаються руки! Тому ми вирішили саме так: ви — самі по собі, ми — самі по собі. Принаймні тепер у нас буде час і натхнення подумати над створенням іншого людства. Досить. Сьогодні опівдні — кінець, фініш. Живіть, як хочете. Якщо зможете. І вважайте, що Я помер. Або загинув в автокатастрофі. Або Мене хтось убив, наприклад, підірвав вибухівкою. Тож можете зібрати на дорозі попіл та пил і закопати в землю, а на могилці поставити каменюку: «Тут жив Бог. Він помер. То чи був Бог?»

Віра Родинна історія

Потім сказали, що в нього відірвався тромб.

Він їхав веселий і впевнений крізь ясний серпневий день, лівою рукою тримав кермо, а правою перемикав швидкість і брав яблука з великого кошика. Він з’їдав їх повністю, з кісточками, до самих черешків, які потім розтирав зубами і спльовував у відчинене вікно. Пасажирів було небагато: автобус підбирав людей, які голосували на узбіччі, вони давали водію гроші, а він відривав квитки і пригощав яблуками. Того року вродило багато яблук, і автобус наскрізь пропах яблуками; мама сказала, що на Спаса треба їсти яблука... До кінцевої зупинки, до М. лишалося години півтори, і кожне із нас — я (Віра), мама, мій брат Ромка — думало про те, що на нас там чекає. Спочатку ми тривожилися, бо їхали майже в нікуди, точніше, в якесь нове незрозуміле життя, але ясний день, легка дорога і запах яблук насипали нам цілу жменю надій. Усе складалося добре.

І тут у нього відірвався тромб.

Я досі це пам’ятаю: як водій сплюнув черговий черешок у вікно, погладив обличчя долонею і ліг грудьми на кермо. Не впав, а саме ліг, акуратно схиливши голову вбік — його сиве волосся затріпотіло на вітрі, наче під вентилятором. Далі в пам’яті, наче розкидані на піску світлини, збереглися лише уривки. Відра, що впали на підлогу. Яблука, що статично завмерли на ній, замість того щоб котитись. Автобус, який зупинився посеред дороги, хоча насправді він не зупинився — його несло юзом. Звук сильного удару (знімок зберіг звук) і скрегіт металу. А потім — я полетіла кудись уперед і вгору — напрочуд легкий і безтурботний політ. Я, либонь, була невагомою якісь миті, бо зовсім не пам’ятаю, що кудись летіла і падала. Я просто опустилася на асфальт, як пір’я з вибитої перини. Лежала на дорозі, здається, цілу вічність, поруч — перевернутий автобус, зім’ятий великою вантажівкою. Вона вгризлася в біло-синє залізо, наче хотіла перекусити наш автобус навпіл, і з обох машин витікала густа темно-червона рідина, суміш бензину і крові, запах якої змішувався в повітрі із запахом яблук. Дотепер саме так мені пахнуть яблука — густо-темно-червоним. Бензином і кров’ю.

Ромка загинув одразу. Бац — і все. Я думаю, Бог розтрощив йому голову листом металу, так би мовити, для чистоти експерименту. Певне, Богу було цікаво, що ми робитимемо далі. Мама, в сорок років вагітна на сьомому місяці мама, вижила. Перелом хребта, півроку в лікарні, рік у корсеті. І, не повірите, вона народила і видужала. У лікарні мамі хтось сказав, що аварія трапилася тому, що у водія раптом відірвався тромб.

Щоб усе добре усвідомити, вам треба вислухати нашу родинну історію з самого початку. Мені б хотілося, щоб інші також розповідали — так буде правдивіше. Просто до того яблучного серпневого дня ніхто не гинув, тому я й почала з аварії, щоб одразу сказати про Ромку... Йому було лише дванадцять... Думаю, вам треба почати з мами, якщо, звісно, вона погодиться на те, щоб її записували...

... Я вийшла заміж за молодого лейтенанта міліції ще тоді, коли міліція була міліцією і ловила бандитів. Але тепер я перестала розрізняти, хто є хто. Я народила двох дітей: доньку Віру і сина Ромку, чоловік дослужився до майора. Ми мешкали у двокімнатній квартирі, яку надала держава. Я любила готувати, я завжди любила готувати і годувати, і суботами до нас часто приходили гості, переважно чоловікові друзі. Я також працювала в УМВС, у системі виправних закладів. До моїх обов’язків належало читати пошту з «зон»: найважливіші листи я передавала начальству, в інших чорною тушшю замазувала недозволену інформацію. Перед моїми очима різними почерками, різними літерами пройшло чимало зламаних доль... Можна сказати, я була щасливою жінкою: чудовий чоловік, розумні діти, відповідальна робота... Але якоїсь миті наше впорядковане життя розвалилося, навколо все змінилося — навіть назва країни. Я не звинувачую політику, у мене з цього приводу є власна думка: я не вважаю, що це трапилося лише через розпад СРСР та кризу. Певне, люди самі готові були так учиняти... Мій чоловік більше не був міліціонером — він став «мусором». І майже всі його друзі — також. Що мало статися, щоб люди, які половину життя ловили бандитів, сиділи тепер із ними за одним столом і вирішували спільні справи? Де і що зламалося в цьому світі? «Можливо, — вигадувала я, — по всій країні йде одна велика секретна спецоперація? Вона скоро закінчиться, і всіх бандитів, пійманих на гарячому, посадять до в’язниць?» З часом у Володі з’явилися немалі гроші, і чим більше їх з’являлося, тим менше часу він бував дома. Це такий чоловічий закон: більше грошей — менше часу... Певне, прозвучить банально, але нічого не вдієш: ми почали віддалятися одне від одного, а врешті я довідалася й про коханку. Звичайно, в тому, що так сталось, є й моя провина. Я розумію, що не знайшла кращих, потрібних слів — може, я просто набридла йому як жінка... Я знала — і терпіла, і все йшло, як ішло, і його любовні захоплення так би й закінчилися нічим, якби не ті листи...

Їх писав злочинець у законі, начебто наш родинний і службовий природний ворог. Його засудили на десять років: спочатку він відбував покарання під Харковом, а потім у нас, на Північній зоні. Саша писав листи матері в М., тільки туди — і тільки їй. Я читала — і плакала над тими листами, стільки в них було любові і тепла. А одного разу не втрималася — і сама написала йому. Так ми почали листуватись. Я навіть з’їздила на Північну зону — начебто у відрядження, а насправді — подивитися. Сашу звільнили достроково, того ж року, і ми зустрілись. Я завагітніла. Для Володі це був справжній удар — я проміняла його на зека, на рецидивіста, я зганьбила професійну честь, я розвалила родину! Усе правда — я не відхрещуюсь. Але я побачила в злочинцеві, який «відмотав» третій строк, куди більше гідності, ніж у свого чоловіка-«мусора», який скрізь — і вдома, і на службі — грав подвійну гру. Я шукала вихід... Із Сашком ми одружилися. Йому п’ ятдесят років, він контролює обіг наркотиків у своєму регіоні, раніше ніколи не одружувався, не мав дітей... Але часи змінилися навіть для злочинців у законі. Того серпневого дня на Спаса ми — я, моя донька Віра і син Ромка — їхали в М. — на знайомство з його матір’ю, Варварою Петрівною.

Я не звинувачую батьків. Але, коли озираюсь на ті роки, питаю себе: це роки життя чи це лише роки очікування зустрічі з ними? І мама, і батько кликали в свої нові родини: «Віруню, ти тільки скажи коли, і ми...» Але я вирішила інакше. І лишилася сама. А потім з’явився Роман.

Він увірвався, наче свіжий вітер. У мою квартиру — ніби в моє життя. Чому «ніби»? Не знаю, мені завжди здавалося, що вислів «увійшов у життя» трохи несправжній. Що це за життя, в яке можна ввійти отак просто комусь іншому? Я розумію, що це порівняння, але, на мій погляд, досить недолуге. Я не хочу таких порівнянь: моє життя — не квартира, і його ніхто не купує, не обмінює, не продає і не здає в оренду.

Того ранку, щойно прокинувшись, я одразу відчула, що сьогодні має статися щось надзвичайне. Лежала в ліжку і подумки перебирала майбутні справи. Це моя дитяча звичка: кожного ранку прислухатись до нового дня. Поміж водою з крана, зубною пастою, вичавленою на щітку, водою, набраною в чайник, вогнем газової конфорки, свіжим повітрям з балкону, водою для квітів, землею в квіткових горщиках я прислухаюсь до того, як плине час. Бо кожного дня, вже не кажучи про ніч, він може плинути зовсім по-різному. Іноді час повільний, як сонце. А іноді летить дуже швидко, наче дощ. І тоді я зовсім — хоч як поспішаю — нічого не встигаю, навіть подивитися в люстерко!

Відчуття дива росло, миготіло великим і світлим колом, заповнювало зсередини. Я пила чай і чекала, коли воно відкриється. Так буває завжди — треба лише дочекатися цієї миті. Думаю, ви зрозуміли, що я хочу цим сказати: із самого початку, з тієї самої секунди, як я розплющила очі, це був незвичайний ранок... Уже давно пора йти: Василь, мій приятель, терпляче чекає в коридорі, а я ніяк не можу повернутися до реальності та зібрати у валізу продукти. Наче крізь вату почула, як Василь сказав, що на човні попливемо втрьох — от-от має під’їхати Роман («Хто?» — «Роман!»). Цієї ж миті в коридорі стало чути, як зупинився ліфт, і через кілька секунд двері в квартиру відчинилися. Він зайшов, як до себе додому, невимушено і по-свійськи: «Привіт, я — Рома! Дайте зеленого чаю, будь ласка!» Підійшов до мене, поцілував у щоку: «Ти — Віра?! Ти — Віра. Я тебе не боюся! Навіть якщо ти знаєш про мене щось таке, чого я про себе сам не знаю!» І засміявся. Я теж засміялась. Від нього пахло водою з озера і здоровим оптимістичним життям.

Вони пили чай і розмовляли про рибалку, а я сиділа, уп’явши очі в чашку. А серце вискакувало прямо на стіл.

«Цікаво, я спостерігач і сторож власного часу, старію відповідно до загальноприйнятого часу? Чому це я саме тепер замислилась про старість? А може, мій вік вимірюється не паперовими календарями, а особистим хронометром? У кожній моїй клітинці — свій годинник? Невже у власному часі існує кожний камінь, кожна квітка, кожний кролик і кожна людина? Що для одного — мить, для іншого — вічність... »