Дядечко на ім’я Бог

У суцільному розпачі я намагалася боротися за Сашка-великого з його матір’ю — думала, що зможу перемогти в тій боротьбі. Та чим більше я розмовляла з ним, чим частіше нагадувала обіцянку кинути наркотики, чим більше намагалася змінити порядок речей у домі, тим більше він чужів, тим довшою над нашими стосунками ставала тінь його матері. Я благала Сашка поїхати куди-небудь із села, переселитися до міста — будь-якого, байдуже, якого саме, а він тільки посміхався і кивав головою. А мені здавалося, що з кожною розмовою Сашко хоча б трохи змінюється, стає іншим, замислюється над нашим спільним майбутнім. Наївна.

Ні, чоловік ніколи не піднімав на мене руку, але для того, щоб тримати людину у страху, це зовсім не обов’язково. «Розумієш, — якось сказала свекруха, — на що ти пішла? Тепер тобі звідси — нікуди. Ми тебе не відпустимо, ти сама добре розумієш, не дурна. Тебе на мотузці сюди ніхто не тягнув, так що живи і радій, що не голодна і при дитині... »

Я погана матір. Я розумію, що я погана матір, але що ж мені робити? У мене на руках малий. І я думаю, що маю зробити так, щоб хоча б він не потрапив у цю темну нескінченну яму, в якій ми всі опинилися...

Так, я — проститутка, саме тому я — патріотка.

Не вбачаю, до речі, жодних суперечностей у цьому вислові і не маю бажання щось пояснювати. Можете називати мене Марина, можете — Мерелін, можете — Мері, як вам заманеться — байдуже. Ні, Монро мені не до вподоби...

Хто такий Роман? Звичайний пострадянський хлопчина. Нерозумний, рухливий, веселий, лінивий. Із ним кльово відпочивати та пити пиво. З ним кльово зависати десь у барі чи клубі. З ним кльово курити траву. Це, мабуть, усе, що з ним робити кльово. Секс? Роман має досить пристойний вигляд, коли в гуморі. Коли він не в настрої, то абсолютно ніякий — як ганчірка. Але таке можна закинути майже всім чоловікам. Чи знала я про Віру? Звісно, що ні. Особисте життя Романа — це особисте життя Романа, те ж саме я можу сказати і про себе. Розумієте, там, де кохання, немає ні правих, ні винуватих. А Рома для мене — лише вітер. Ви сказали, що пишете книжку і що я маю право на слово, бо про мене йдеться? Гаразд, чому б і ні, власне? Не кожного дня маєш можливість потрапити до книжки... Якщо чесно, то я давно вже могла б не їздити за кордон і нормально влаштуватися в Україні. Якось би прожили. Але я не хочу. Мені подобається таке життя — воно яскравіше. До того ж тут забагато агресії, а я вже встигла звикнути до поваги. Навіть у мене, у проститутки, там куди більше прав, ніж тут у будь-кого, якщо ти не блатний депутат. Те, що робиться в Україні, — значно гірше, ніж проституція, — ось я про що. Розумієте, це така проста штука, яку розуміють навіть повії, — організація нормального життя людей і країни. І коли воно все йде не туди, то видно одразу. Я пишаюся своєю професію: бути проституткою значно почесніше, ніж політиком. Принаймні, облизуючи члени, я не вчиняю шкоди нікому, навпаки. Це краще, ніж красти бюджетні кошти у ветеранів та калік, обманювати людей і виступати по телевізору з дурними заявами. Моє сумління чисте. Пам’ятаю, як з подругами вийшла на місцевий Майдан. Ми кричали донецьким: «Не дамо! Не дамо!» — і крутили дулі у вікна адміністрації. Не склалося, не втрималися: таки дали. І ми дали, і «народні герої» дали. Гроші! Хто ж перед ними встоїть?! У цій країні через кілька років не буде кому правильно забити цвяха в стіну, годі вже казати про інше. Я люблю свою країну, і якщо я колись і плачу, то тільки за нею. Дивно? А мені ні. Лайно. Скоро ми передохнемо як мухи.

Думаєте, на Заході краще? З матеріального погляду — безумовно. Але якщо це — наше майбутнє, то мені робити в ньому нема чого. Люди всюди самотні. Шукають виходу — і не знаходять. Суто людські проблеми нікуди не зникають. Глобалізація — це коли в людини замість родини та друзів — Інтернет та гральні автомати. Матеріальний ефект аналогічний, проте все мовчки і на самоті. Але там утеча все ж таки значно комфортніша. Іслам — зовсім інший світ. Але якщо ви думаєте, що Аллах позбавив муслімів турбот, то глибоко помиляєтесь. Але коли вони майже всі, як один, по п’ять разів на добу стають навколішки обличчям на схід і моляться — я їм заздрю. У них є те, що об’єднує, — віра. Це сильно, дуже сильно. Скажіть, ви давно розмовляли зі своїм Богом? Не зверталися з проханням, а саме розмовляли? Боюся, що давно. Але в цілому і там — порожнеча. Будь-який Бог — порожнеча, а не вічність, і не плутайте це. Часи справжніх героїв і мужніх людей, до яких було діло Богу, давно минули. Ми живемо в падлючі часи, що Йому абсолютно не цікаві.

Не плач, кохана, вже сурми грають! Тебе згадаю в застінку перед кінцем, Бо хто воює, той не вмирає — Повік залишиться бійцем! До ліктя лікоть, встає підмога! О мила, чао, мила, чао, мила, чао, чао, чао! І од порога, і до порога Йде наша правда, наш звичай!

Знаєте цю пісню? Звісно, ні, звідки вам її знати? Це боївка УНА-УНСО, я її інколи співаю, подруга навчила, вона сама звідти, із Західної, працювали разом. Сидимо, бувало, поруч за барною стійкою, чекаємо на клієнтів — і співаємо тихенько... Чи думаю я народити дитину? Цікаве у нас інтерв’ю виходить! Коли-небудь — обов’язково. Але не в Україні, я ж не самогубець! Усе, баста. Вимикайте диктофон, сеанс закінчено. З румунських офіцерів і українських письменників грошей не беру. Ауфідерзейн!

...Вона йшла чудовим зимовим містом. Містом, на деревах якого тепер так красиво лежить сніг. Містом, яке ранком дарує стільки радості й надій кожному мешканцю, але вдень забирає майже всі ці надії безповоротно. Забирає для того, щоб увечері люди ще раз спробували визначити своє місце в житті, шукаючи відповіді за допомогою пульту дистанційного керування ТБ, пива або горілки. І зранку, забувши про вчорашні невдачі та поразки, знову прийняли в серце та розум надію і з тією надією проіснували хоча б до обіду, а там...

Віра добре знала, які ці надії підступні й слизькі. Майже такі ж слизькі, як крига на асфальті. Як усе-таки дивно: якою б брудною не була вода в калюжах, крига завжди прозора і чиста!

Маленький газетний аркуш, на якому дрібним шрифтом надруковано оголошення про запрошення на роботу, в сумочку не влазив. У сірих літерах ховалася чергова велика світла надія, а великим надіям, як Віра з’ясувала вранці, не місце в дамських сумочках. Та з газетним аркушем у кишені вона почувалася значно впевненіше — так здавалося, що шансів більше. Коли надію можна помацати руками, життя на деякий час видається приємнішим. І той трохи грубуватий, але приємний чоловічий голос, що відповів по телефону, повинен оцінити таке її велике бажання.

Вона так швидко стала дорослою. За якихось півтора року там, де була її родина, залишилася пустеля, випалена пустеля, де Віра тріпотіла самотнім кущиком під сухим вітром і безжалісним сонцем. Кругом був пісок, лише пісок, але раптом з’явилася вода, цілий фонтан — він бив і дарував життя — й нарешті справді подарував ще одне Життя. Фонтан вичерпався раптово, несподівано, саме так, як і з’явився, і нове Життя — вмерло. Вона його вбила власноруч, її вичистили, вичистили назавжди, і вона знову стала сухим самотнім кущиком серед пустелі, маленьким беззахисним безплідним кущиком. І кожної ночі їй снилася тепер не оаза, де живуть щасливі люди, сміються діти, бродить худоба, кругом безліч води і їжі, — їй снилася суха потріскана земля й жінки, загорнуті в чорне, які йдуть із порожніми відрами, об які вітер б’є жменями піску.

Потертий офіс, як потертим буває старий диван, зустрів запахом дешевих сигарет. Вона ледь знайшла в довгому коридорі потрібні двері, які відчинила після несміливого стуку і твердого «так» у відповідь. Кімната геть заставлена старими меблями, на столах лежали папери, стояли попільниці — навіть свіже морозне повітря з відкритої кватирки не могло приглушити наскрізь несвіжий дух.

— Заходь, ти, мабуть, за оголошенням? — запитав той же приємний впевнений чоловічий голос, який відповідав учора у слухавці. З-за столу підвівся чоловік років п’ятидесяти— п’ятидесяти п’яти у червоній краватці і дешевому смугастому костюмі. Віра так хвилювалася, що риси його обличчя пливли перед нею, як хвилі далекого моря.

— Візьми стілець, сідай-но ближче.

Стілець був таким же пошарпаним, як і все в кімнаті. Навіть люди видалися такими.

— Значить, потрібна робота, потрібні гроші, але досвіду ні того, ні другого немає, — злегка усміхнувшись, підвів риску чоловік після короткої Віриної розповіді.

Так було кожного разу. І кожного разу вона чула «ні».

— Добре, що вмієш друкувати на машинці. Погано, що не працюєш із комп’ютером. — Чоловік обвів поглядом кімнату, всі присутні осміхнулися, — У нас його однаково немає! — сказав він голосно і різко вдарив долонею по столу, так що Віра блимнула від несподіванки очима.

— Ну, добре! Чай заварювати вмієш? Ким батько працює?

— Умію. Тепер безробітний.

— Добре. А мати?

Віра не зрозуміла, чому це добре, але тільки похитала головою.

— Вона тепер в іншому місті живе. Тимчасово.

— То ти з батьком живеш?

— Ні, сама. Батьки розлучилися.

— Ну, добре, — знову чомусь похвалив її мужчина. — Я директор, Георгій Іванович. Ми можемо взяти тебе на роботу секретаркою. Нам потрібна секретарка. — Він знову подивився на людей у кімнаті, які знову йому усміхнулися. — Прибирати, готувати чай та каву, квіти поливати, відповідати по телефону. Умієш користуватися факсом? Добре. Звісно, що з випробувальним терміном. Скажімо, два місяці ми тобі платитимемо по сто гривень. Потім, якщо все буде харашо (він так і сказав — «харашо»), отримуватимеш сто баксів. Найважливіше в нашій роботі — конфіденційність; бізнес складний — конкуренція і таке інше. Якщо не ляпатимеш язиком — працюватимеш. Ми тут — одна команда. Будеш у шоколаді. Зрозуміло?