Дядечко на ім’я Бог

Певне, якщо не станеться землетрусу, я приречена провести в М. решту життя.

Скоро, однак, з’ясувалось, що навіть такі перспективи занадто оптимістичні. «Не спіши, хай малий підросте! Хто з ним зараз возитиметься, ти? Чи, може, я? Хто готуватиме нам їжу і прибиратиме в хаті? Пратиме речі? Треба потерпіти три або чотири роки — потім щось придумаємо!» — якось увечері в щілинку погано причинених кухонних дверей я почула слова Варвари Петрівни, які, нарешті, відкрили всю страшну правду.

Мій чоловік уже давно не приходив до нас у кімнату, але ще довше він не приходив до мого ліжка. У нього свої інтереси і молоді повії, які працюють на нього в місті. Сашко рідко розмовляв зі мною, а коли щось і казав, то тільки для того, щоб указати на хиби: суп занадто гарячий, хліб порізаний недостатньо тонко, малий знов плакав занадто голосно.

Але навіть якби нам вдалося втекти, сховатися було б неможливо. Це я розуміла точно — я ж недарма стільки років працювала в міліції. Утекти й заховатися можна, коли тебе шукають або лише міліція, або лише бандити. Коли ж тебе шукатимуть і ті й інші... Мене б знайшли не пізніше ніж за добу. А далі... Далі, я думаю, ви розумієте, що б відбулося.

Кілька разів я хотіла зателефонувати Володі, своєму колишньому чоловікові, але чим більше я вагалася, тим більше розуміла, що так буде ще гірше. Лишалася одна Віра, але має пройти час, щоб крига розтанула, щоб Віра пробачила мені. Та й чи до снаги їй щось зробити для мене і чи мала я право втягувати її в цю історію? Думаю, що ні.

Тут я — людина без громадянства, навіть без реєстрації. Я жила в М. нелегально, тобто, вважайте, мене тут офіційно не існувало. І неофіційно — також. Наш шлюб зареєстрований в Україні, але в Сашка було кілька паспортів, як я здогадуюсь. Коли ж я завела розмову про реєстрацію та зміну громадянства, Варвара Петрівна взяла мій паспорт і свідоцтво про народження малого — начебто для того, щоб зареєструвати в сільраді. Відтоді наших документів я не бачила, і питати, де вони і що з ними, було б вкрай безглуздо. Я жила, наче в полоні.

Спочатку я бачила свій шанс у тому, щоб якимось чином повідомити спецслужби. Але свекруха, ця стара відьма, наче читала мої думки. Вона так і сказала: «Якщо ти думаєш, що, коли нас в’язатимуть, ти залишишся осторонь, то помиляєшся. Сяде Сашко, але йому не первина, і ще невідомо, де йому краще — на «зоні» чи вдома, і сядеш ти. Притому сядеш надовго, років на десять! А з твоєю мусорською біографією можеш сама уявити, що на тебе там чекає. Дитину в тебе заберуть — і ніколи вже не віддадуть, торгівля наркотиками — це тобі не крадіжка велосипеда. Запам’ятай, я не сидітиму ніколи! З нашими зв’язками і нашими клієнтами ніхто не дозволить, щоб бізнес закрили. Поки є я — є й товар! Так що, пташечко, стережи своє пташеня і будь розумною. Тобі не двадцять років, тож бережи себе!»

Була чудова осінь. Вони йшли стежинкою, що вилася крізь монастирський сад. Зранку лило, і листя — жовте, червоне й коричневе — лежало, наче мертве, притиснуте вологою до землі. Вони приїхали сюди несподівано, наступного дня після вечері в ресторані, де любесенько сиділи і згадували повний дощів, алкоголю і суму похід у Кримські гори. Похід, із якого вони так щасливо втекли.

— Я часто про тебе думав, — казав, розливаючи по бокалах мукузані, Сергій. — Майже кожного дня. — Усміхнувся і додав: — Чесно!

— Я також, — відповідала Віра. — І дуже тобі вдячна за ту підтримку. Чесно!

Сергій насолоджувався грузинським сухим червоним вином. Він любив мукузані з юності, тому трохи ніяковів від безглуздості ситуації: чому тепер не можна ось так просто поїхати до Тбілісі чи Батумі або випити грузинського вина в московському ресторані? «Але це — політика, так треба», — пояснював собі Сергій, тим більше, що таку політику він повністю поділяв зі своїм президентом. І тепер, сидячи за столиком у ресторані в зовсім іншій країні, він розмовляв із дівчиною, яку хотів побачити дуже давно — вона ніяк не хотіла полишати пам’ять, і то не тільки пам’ять, а й серце, — думав чомусь саме про це. Про політику, про грузинське вино і грузинів узагалі, про те, що політики її країни зовсім тупі, на що Віра тільки сміялася.

Насправді ж, вона нудилась.

Спочатку Віра часто згадувала Сергія, шкодувала, що не залишила номер телефону або бодай адреси. Та потім деталі походу по Кримських горах зникли, стерлися з пам’яті, лишивши тільки тінь спогаду — спокійну, оптимістичну, світлу тінь у сутінках часу. Але сьогодні стало очевидним, що час таки минає, а з часом минають і люди.

Вони їли якісь грецькі страви. З будівлі ресторану недолуга реклама сповіщала, що відомий грецький кухар Попідакис чи Подилакіс (Сергій достеменно не розібрав, бо написано українською, а українські літери навіть у простих словах збивали його з пантелику) особисто побажає відвідувачам смачного. Але грек чомусь не йшов, і вони нудилися і чекали, коли ж той, зрештою, прийде і допоможе змінити тему і поговорити про грецьких кухарів і Грецію. Сергій помітно нервувався і вже не справляв, як у горах, враження людини підвищеної кльовості, а видавався звичайним мужчиною, яких Віра зустрічала десятки. Шукаючи рятівну ниточку, він заговорив про проблеми з дружиною, з якою розлучився рік тому, і своїх дітей, але Вірі зовсім не хотілося відповідати відвертістю на відвертість. Із самого початку цього другого, знову випадкового, чудернацьки випадкового побачення між ними чомусь виникла незрозуміла напруга. Може, і справді вони забагато чекали одне від одного, від нової зустрічі?

Сергій розумів, що каже не те й не про те, що треба сказати щось просте і водночас важливе, слова, які зможуть повернути те порозуміння, яке в горах виникало взагалі без слів. Він намагався змінювати темп і теми розмови, розпитати Віру про справи, але вона була не надто говірка, коли торкалась особистого життя. Єдине, що він усвідомив точно, — вона самотня, і це неабияк його порадувало.

Уже подали каву, а іскра довіри ніяк не спалахувала. Ще хвилин десять-п’ятнадцять, і вони могли знову розлучитися на довгі роки, а найпевніше — назавжди.

— Пам’ятаєш, на вокзалі ти запитала про Бога? — раптом вимовив Сергій.

— Так, пам’ятаю. І твою відповідь, досить дивну, точну і брутальну — теж пам’ятаю.

— А ти знайшла іншу відповідь?

— Ні. Мені поки що досить твоєї, — сказала Віра і засміялася, перший раз засміялася за вечір легко і невимушено. — У мене є до тебе ще одне питання. Що таке щастя?

Сергій з розгубленою надією глянув у бік барної стійки, де офіціанти підраховували їхнє свято, але до них ніхто не поспішав. Він не мав правильної відповіді, не знав, що відповідати, боявся відповідати, бо розгубив себе за ці три години, а може, і за всі ці три роки — і одна неправильна відповідь могла вбити зараз усі надії і всі шанси водночас. А його шанси за ці три години в ресторані майже і так скотилися до нуля.

— Щастя — це коли є людина, яка тебе розуміє, — напустивши в очі мудрості, сказав Сергій. Банально, але це найкраще, що він міг згадати. — Знаєш, у вас тут є славетний монастир — кілометрів двісті від міста. Не хочеш з’їздити? Їдьмо — завтра однаково субота.

— Чоловічий чи жіночий?

— Жіночий.

І от вони йшли по стежинці, що вилася крізь монастирський сад. Зранку йшов дощ, і листя — жовте, червоне й коричневе — лежало, наче мертве, притиснуте вологою до землі. По небу ще швидко бігли хмарини, але день з кожною хвилиною ставав сонячнішим і небо світліло.

«Мамо, — канючив Сашко без кінця, — нікому і на думку не спаде шукати їх тут!»

Зеки прийшли вночі й постукали у вікно. Собаки навіть не гавкнули. Потім я зрозуміла чому — вони їх отруїли. Сашко впустив утікачів до хати і сказав, що вони залишаться. Я різко відповіла, що це вкрай небезпечно, але він не слухав. Великий і дурний, зовсім як батько, він залопотів про корешів, про крадійські закони, мовляв, ніхто не зрозуміє і не пробачить, якщо він не допоможе переховатися своїм «братам». А я йому сказала, що байки хай прибереже для малолітніх «шісток» на «зоні» — тут велика справа, великі гроші, і безглуздо ризикувати. Утеча — це занадто серйозно, тим більше, втеча рецидивістів, відомих у Москві злодіїв у законі, це вже виходить за межі компетенції районної і обласної влади — про них навіть передають по телевізору в новинах. Тут працює ФСБ, їх шукають по всій країні довго і нудно — тут ні з ким не домовишся, за ними — кров! І передусім їх шукають тут, поблизу, і, якщо накриють у М., нам кінець! Нас ніхто не врятує, ніхто не захоче так підставлятися! «Мамо, — знову заканючив він, — нікому й на думку не спаде шукати їх у нас! А якщо якась небезпека чи облава, то попередять заздалегідь — ти ж знаєш! Ми не можемо вчинити інакше! За це можуть помститися! Лише три доби, хай підхарчуються та відпочинуть». Отже, діватися нікуди — я погодилася: в його словах таки був сенс. Тепер зеки сидітимуть у нас, скільки їм заманеться, а не три доби. Вони озброєні, голодні і злі, вони дерлися крізь болота і хащі — поранені, хворі та знесилені, але надії на те, що вони помруть своєю смертю, ніякої. Такі живуть довго і помирають від кулі або ножа, досвідчені вовки, які знають ціну життю і смерті.