Ерагон
Шрифт:
— Скажіть, будь ласка, чи тут мешкає Джоуд? — чемно озвався Бром.
— Так, це мій чоловік, — відповіла жінка, не збираючись їх впускати. — Але хіба вам призначено зустріч?
— Ні, нам просто треба з ним поговорити, — мовив старий.
— Він дуже зайнятий.
— Ми прийшли здалеку, — пояснив Бром. — І в нас дуже важлива справа.
— Кажу ж вам, він зайнятий, — не відступала жінка.
— У такому разі, чи не могли б ви йому дещо переказати? — незважаючи на роздратування, чемно провадив Бром далі. — Скажіть, що надворі його чекає давній приятель із Джиліда.
— Гаразд,
— А вона не надто ввічлива — зауважив Ерагон.
— Тримай свої думки при собі, — відрубав Бром. — Краще мовчи, а говоритиму я сам.
Старий схрестив руки на грудях і затарабанив пальцями. Ерагон, стиснувши губи, відвернувся.
Раптом двері відчинилися, і з будинку вискочив високий чолов’яга. На ньому був дорогий зім’ятий одяг, рідке сиве волосся розтріпалося, а на вкритому шрамами обличчі блукав якийсь розгублений вираз. Побачивши прибульців, він вирячив очі й знеможено притулився до одвірка, не маючи сили вимовити жодного слова. Хапаючи роззявленим ротом повітря, чолов’яга ледь спромігся вичавити з себе вітання.
— Броме, невже це ти? — прошепотів він.
Старий притулив палець до вуст і, подавшись уперед, простягнув господарю руку:
— Я теж радий тебе бачити, Джоуде! Добре, що пам’ять тебе не зрадила, але не називай цього імені. Я б не хотів, аби хтось про мене знав.
Джоуд, здавалося, ще й досі не вірив власним очам.
— А я гадав, що ти загинув, — прошепотів він. — Що сталося? Чому ти не з’являвся?
— Я все тобі поясню, — заспокоїв його Бром. — Ми можемо десь поговорити?
— Тут не вийде, — озирнувся Джоуд. — Але ми підемо деінде.
— Добре, — кивнув старий, і господар щез за дверима.
«Сподіваюсь, мені нарешті пощастить бодай щось дізнатися про Бромове минуле», — подумав Ерагон.
Джуод повернувся з рапірою на поясі. Гаптована золотом куртка вільно теліпалася в нього на плечах, а на голові він мав капелюха з пір’ям. Бром критично глянув на цю пишноту, але Джоуд лише знизав плечима.
Він потягнув їх Терймом до цитаделі. Ідучи слідом, Ерагон вів коней.
— Рістхарт, правитель Тейрма, видав наказ, згідно з яким усі прибульці мають зголошуватися зі своїми справами до нього, — пояснив по дорозі Джоуд. — І хоча більшість людей на це не зважає, нам усе одно треба орендувати кімнати у фортеці. Це безглуздя, але ми підкоряємось, аби володар був спокійний. Там не підслуховують, стіни замку товсті.
Вони увійшли до центральної вежі крізь головну браму.
— Можете прив’язати коней, — мовив Джоуд, показавши на залізне кільце в стіні, — їх ніхто не чіпатиме.
Коли Сніговія з Кадоком було надійно прив’язано, він відчинив найближчі двері й провів своїх гостей усередину.
Прибульці опинилися в довгому порожньому коридорі, освітленому смолоскипами, що висіли на стінах. Ерагон дивувався з того, як там було холодно й вогко. Він торкнувся стіни, і пальці натрапили на липкий огидний слиз.
Схопивши смолоскип, Джоуд повів гостей коридором. Нарешті, всі спинилися перед важкими дерев’яними дверима, за якими була кімната з величезною ведмежою шкурою на підлозі, обставлена кількома стільцями. Довкола височіли
книжкові шафи з фоліантами в шкіряних оправах.Джоуд підклав у камін дрова, тицьнувши під них смолоскипом. За мить запалало полум’я.
— Старий, ти маєш багато чого пояснити, — нарешті озвався він.
Від широкої усмішки на Бромовому обличчі забігали зморшки.
— Кого це ти називаєш старим? Коли я бачив тебе останнього разу, ти не мав жодної сивої волосини! А що з тобою тепер?
— А от ти виглядаєш так само, як і двадцять років назад, — мовив Джоуд. — Тебе, буркуна, вищі сили бережуть задля того, аби ти вчив нові покоління! Та годі! Давай уже розповідай! Ти завжди це вмів!
Ерагон нашорошив вуха, чекаючи на Бромову історію.
Той усівся на стілець і дістав свою люльку. Повільно видихнувши хмарку диму, він нарешті почав:
— Пригадуєш, що ми робили в Джиліді?
— Ще б пак! — відгукнувся Джоуд. — Такі речі важко забути.
— І це ще м’яко сказано, — сухо мовив Бром. — Коли нас… розлучили, я не міг тебе знайти. У розпалі тієї метушні я випадково вскочив до якоїсь кімнати. Нічого цікавого там не було — самі ящики й короби, — але я таки вирішив їх перевірити. І не пошкодував, бо там виявилось саме те, що ми з тобою шукали.
Джоуд вражено застиг.
— Коли я взяв його до рук, то, звісно, уже не міг чекати на тебе, — вів далі Бром. — Будь-якої миті мене могли викрити, і все було б утрачено. Я вбрався в чужий одяг і вислизнув із міста, подавшись… до наших друзів. Вони сховали ту річ у підземеллі, і я мусив пообіцяти, що подбаю про того, хто невдовзі стане її власником. Але до того часу я мав зникнути. Ніхто не знав, чи я живий. Навіть ти, хоч я й сумував, що несамохіть завдаю тобі болю. Тож я подався на північ, сховавшись у Карвахолі.
Розчарований Ерагон аж зубами заскреготав, розуміючи, що Бром навмисне щось недоговорює.
— Тож наші… друзі весь час знали, що ти живий? — спохмурнів Джоуд.
— Так, — зітхнув старий.
— Що ж, сподіваюся, це справді було потрібно, — гірко озвався Джоуд. — Карвахол розташований на північ від Хребта?
Бром понуро кивнув, і Джоуд, помовчавши, уперше глянув на Ерагона.
— То виходить, що тепер ти з цим малим виконуєш свій обов’язок? — нарешті сказав він.
— Не все так просто, — озвався Бром. — Згодом ту річ було викрадено. Принаймні я так гадаю, оскільки не мав звісток від наших друзів, тож, мабуть, їхні посланці потрапили в засідку по дорозі. Тому я й вирішив спробувати сам про все дізнатися. Сталося так, що хлопець подорожує в тому ж напрямку. Тож ми просто їдемо собі разом.
— Але якщо вони не відряджали до тебе посланців… — засумнівався був Джоуд. — Звідки ти знаєш, що воно…
— Дядька цього малого жорстоко вбили разаки, — різко урвав його Бром. — Вони спалили його будинок і ледь не зловили його самого. За це слід помститися, але ті нелюди безслідно зникли. Ти допоможеш нам їх знайти.
— Ах ось у чому справа, — зрозумів Джоуд. — Але чому ви тут? Хіба ж я знаю, де переховуються разаки? Навіть той, хто знає, не скаже вам цього.
Звівшись, Бром сягнув рукою до кишені плаща й витяг звідти флягу разаків.