Фауст

ГосподьПриходь сюди безпечно завше,На ваш-бо рід не маю ворожди;А з духів заперечення, лукавче,Ти був мені найстерпніший завжди.Людина не всякчас діяльності радіє,Понад усе кохає супокій;Потрібен їй супутник ворушкий,Щоб бісом грав і збуджував до дії.А ви, справдешні діти Божі,Любуйте на дива творіння гожі!Нехай живий і вічно-творчий духЛлє скрізь любові світло животворнеІ явищ біг, речей минущих рухХай думкою безсмертною огорне.

Небо закривається, архангели розходяться.

МефістофельДо чого ж гарний дідуган!З ним інколи зустрітися приємно.І то сказать: такий великий панЗ дияволом обходиться так чемно!

Частина перша

Дія перша

Ніч [18]

18

Монолог Фауста, яким починається сцена, написаний відповідно до «репрезентативного» монологу барокових і народних ярмаркових вистав, де герой мусив сам себе представляти публіці. В ньому відбилася також традиція «солілоквії», за означенням популярного серед «штюрмерів» англійського філософа Шефтсбері (1671—1713), – філософської розмови людини з самою собою з метою дійти виваженого життєвого рішення.

Вузька кімната з високим готичним склепінням.

Фауст сидить неспокійно в кріслі біля столу.

ФаустУ філософію я вник,До краю всіх наук дійшов —Уже я й лікар, і правник,І, на нещастя, богослов…Ну і до чого ж я довчивсь?Як дурнем був, так і лишивсь.Хоч маю докторське званняІ десять років навманняТуди й сюди, навкрив-навкісВоджу я учнів своїх за ніс, —А серце крається в самого:Не можем знати ми нічого!Хоч я й розумніший, як бевзні ті всякі,Учені, магістри, попи та писаки,Хоч я в забобони й страхи не вдаюся,Із пекла сміюся, чортів не боюся, —Зате ніяких радощів не маю,Не вірю я, що я щось знаю,Не вмію я людей навчати,Не вмію їх на добре напучати…Грошей, майна я не наживІ слави теж не заслужив;Собака, й той не став би так жити!Тому-то й почав я ворожити, —Чи не одкриє духів міцьМені одвічних таємниць,Щоб я дарма не мудрував,Чого не знаю, не казав,Щоб я збагнув почин думокІ світу внутрішній зв'язок,Щоб я пізнав основ основу,А не кидав слова-полову…О повний місяцю ясний,Мій друже тихий і сумний!Коли б востаннє з висотиМої страждання бачив тиЗа цим столом чувань нічних,Між цих пергаментів і книг!Коли б я міг блукать між гір,В твоїм промінні ніжить зір,Серед печер звиватись духом,В твоїй імлі снуватись лугом,Весь чад науки там лишити,В твоїй росі цілющій змити!..Ох! Я ще тут, в тюрмі-норі?О мури прокляті сирі!У цих мальованих шибкахНебесний світ – і той зачах!Стримлять до неба стоси книг,Ненатла точить їх черва,їх пилюга густа вкрива,І кіпоть осіда на них;Уздовж полиць з давнезних літ —Реторти, слоїки, склянки,Начиння, приладів рядки —І це в тебе світ! І це зветься світ!І ти питаєш ще, чомуНа серце туга наляга,Чому незвідана нудьгаТруїть всі радощі йому?Замість живих природи хвиль,Куди Творець людей вселив,Навколо тебе – тлінь, і цвіль,І жах потворних кістяків.Тікай! На волю, на простір!Візьми цю книгу чарівну;Цей Нострадамів [19] віщий твірТобі відкриє таїну.Спізнаєш ти шляхи світил,Збагнеш природи вічний рух,І в душу вступить повінь сил,Коли промовить духу дух.Шкода обнять сухим умомСвященних знаків зміст живий;Ви, духи, тут в'єтесь кругом,Озвіться ж ви на голос мій!(Розкриває книгу і бачить знак макрокосму [20] ).Яким блаженством всі мої чуття,Уся моя істота пойнялася,Немов по жилах полумінь життяІ невмируща юність розлилася…Чи то ж не Бог ці знаки написав,Що душу збурену втишають,Що серце вражене втішають,Що перед розумом наявПрироди тайнощі всесильні виявляють?Чи ж я не Бог? Я просвітлів!І враз моє духовне окоВ природи творчий вир заглянуло глибоко.Тепер збагнув я сенс премудрих слів:«В світ духів можна прозирнути,Та ум і серце мляві вкрай:Встань, учню, і земнії грудиВ ранковім сяєві скупай!»(Розглядає знак).Як все тут діє в колі вічнім,У многоликій красоті, [21] Як сили горні в льоті стрічнімМіняють кінви золоті!На благовісних крилах мають,Споруду всесвіту проймаютьУ гармонійній повноті!Яка картина! Ах! Картина лиш…Природо безконечна! Де ж, коли жЗнайду ту грудь, що нею світ ти поїш,І небо, й землю – все живиш?Невже ж ти болю в серці не загоїш,Жаги палкої в нім не заспокоїш?(Перегортає нетерпляче книжкуй натрапляє на знак Духа Землі).Цей знак на мене має інший вплив!Ти, Дух Землі, мені рідніший,Я став відразу мов сильніший,Мов хміль вина мене сп'янив;І я ладен пірнути в світу море,Знести земні і радощі, і горе;Ні грім мене, ні хвиль виття суворе,Ні згуби страх, ні буря не поборе!Нахмарило кругом —І місяць заховавсь,І лампа згасла!В імлі встає над головоюЧервона заграва…Холодний жах згори війнув,Мене пройняв!Це дух летить, це дух благання вчув…Одкрийсь мені!Твій повів серце стрепенувІ владно тягне…Усе єство до тебе прагне!Тобі віддав навік я серце й душу,Нехай і вмру – тебе побачить мушу!(Бере книгу і промовляє таємничі заклинання.Займається червона заграва, і в полум'ї з'являється дух).

19

…Цей Нострадамів вищий твір… – Нострадам (Nostradamus) – латинська форма імені Мішеля де Нотр Дам (1503—1556) – астролога французького короля Карла IX, автора відомих пророцтв.

20

…бачить знак макрокосму. – Макрокосм –

«великий світ» (грецьк.), поширена в містичних вченнях середніх віків назва Всесвіту, який включає в себе три світи, що знаходяться у взаємодії: матеріальний (земний), небесний і духовний.

21

Як все тут діє в колі вічнім, / У многоликій красоті… – «штюрмери» приставали до думки Г. В. Лейбніца (1646—1716) про панування у Всесвіті «напередустановленої гармонії».

ДухХто зве мене?Фауст(аж відсахнувся)Лице страшне!ДухТи притягнув мене так владно,З моєї сфери пивши жадно,І ось…ФаустЖахаєш ти мене!ДухБлагав ти ревно і незмінноПобачити вид мій, почуть мою річ;Вразив мене відчайний клич, —Ось я… То чом же, надлюдино,Ганебно так дрижиш? Де дівсь душі порив?Де велет сміливий, що світ в собі створив,Носив, плекав; що помисли жили в німІз духами у всьому стати рівним?Чи ж ти той Фауст, що ждав і сподівавсь,Нестримано до мене поривавсь?І ось, як я дихнув на тебе палко,Відразу знітився ти жалко,Гробак нікчемний, боязкий? ФаустНі, я знесу вогонь чарівний!Це я, це Фауст, тобі я рівний!ДухВ життя потоках, у морі дійВ'юся вгору, вниз,Ллюся всюди й скрізь!Народження й смерть —Океан і твердь,Ткання мінливе,Життя бурхливе [22] , —Я тчу на грімкому верстаті часуБогам на одіння живую красу.

22

…Ткання мінливе, /Життя бурхливе… – У Гете часто трапляється образ природи як велетенського ткацького верстата. Цим складним філософським образом натхне на і знаменита сцена, що зображає Гретхен за прядкою («Кімната Гретхен»). Незайве згадати, що прізвище прадіда Гете було Weber («ткач»), яке він пізніше замінив на латинську форму Текстор.

ФаустПо всьому світу ти снуєш,Діяльний дух, як я близький до тебе!ДухБлизький до того, що збагнеш,А не до мене!(Щезає).Фауст(падає додолу)Не до тебе?А до кого ж?Я, подоба Божа,І не близький до тебе!(Хтось стукає у двері).О смерть гірка! Це йде мій помічник,Докучливий сухий влазлйвець!І щастя обернулось внівець,І привид вимріяний зник!

Увіходить Вагнер у шлафроці, в нічному ковпаку, з лампою в руці. Фауст відвертається з нехіттю.

ВагнерДаруйте, ви декламували;Це з грецької трагедії, мабуть?Це вміння має значення чимале,І я б хотів його здобуть.Чував я, що й священик-казнодіяПовчитись часом може в лицедія.ФаустТак, якщо й сам священик – лицедій;Немало є між них такого крою. ВагнерОх! Ми живем здебільша самотоюІ бачим світ хіба у день святий,Немов крізь телескоп, лише здалека;І вчить людей казанням – річ нелегка.ФаустБез почуття й мистецтво все даремне,Коли ж говорить з вас душа,То слово щире і буремнеУсі людські серця зруша.А ви?.. Сидіть та компонуйтеЗ чужих об'їдків розмазню,Та в попілець ретельно дуйте —Ачей здобудете вогню!Як вам це всмак, то дурні й дітиЗ вас подивують інший раз;Але шкода серцями володіти,Коли немає серця в вас. ВагнерТа красномовство все ж нам не байдуже,А я, на жаль, в нім знаюся не дуже.ФаустШукай заслуги не в словах,Не шийся в галасливі блазні!Як розум є в твоїх речах,То будуть без окрас виразні,Бо для правдивих мудрецівНе треба вишуканих слів.Всі ваші фрази дуті, беззмістовні,Цяцьковані, бундючно-пишномовні, —То вітер лиш, що десь між верховітьСухим осіннім листям шарудить. ВагнерОх, довгий лан знання,А ми недовговічні!Всі досліди мої критичніНе раз ця думка зупиня.Як важко досвіду набратись,Щоб до самих джерел дістатись!А там, дивись, на півшляхуСпіткаєш нагло смерть лиху.ФаустПергаментом жаги не вгамувати,Не в нім свята, живуща течія;Повік тобі на спрагу знемагати,Коли суха душа твоя. ВагнерПробачте, нам приємно завшеПобачить, дух часів прослідкувавши,Які колись думки у мудреців булиІ як далеко ми тепер вперед пішли.ФаустАвжеж далеко, аж до зір!В часи минулі не сяга наш зір:То книга за сьома печатьми.А те, що звеш ти «дух часів», —В тім лиш відбиток духу письмаків,По суті, можем помічать ми.Та писанина – то якесь страхіття,Поглянувши, світ за очі б тікав:То – купа сміття, звалище лахміття,А в кращім разі – фарс з життя держав,Повчальними прикрашений думками,Банальними, як у ляльковій драмі.