Гаррі Поттер і Смертельні реліквії

Гаррі глянув на те, що тримали в руках Рон і Герміона: великі вигнуті ікла, видерті, як він тепер зрозумів, з черепа мертвого Василіска.

– Як же ви туди потрапили?
– здивувався він, дивлячись то на ікла, то на Рона.
– Там потрібно говорити парселмовою!

– А він і говорив!
– прошепотіла Герміона.
– Покажи йому, Роне!

Рон жахливо, здушено засичав.

– Так ти робив, відкриваючи медальйон, - вибачливо пояснив він Гаррі.
– Я мусив випробувати кілька варіантів, - він скромно стенув плечима, - і врешті-решт ми там опинилися.

– Рон був просто неймовірний!– захоплено сказала Герміона.

– Неймовірний!

– Отже...
– ледве стримував хвилювання Гаррі.
– Отже...

– Отже, ще один горокракс був та загув, - повідомив Рон і вийняв з-під куртки потрощені рештки чаші Гафелпаф.
– Це Герміона проштрикнула. Вирішила, що тепер її черга. Вона ще ж не отримувала того кайфу.

– Геніально!
– вигукнув Гаррі.

– Та що там, - відмахнувся Рон, утім, явно собою задоволений.
– Ну, а які новини в тебе?

На цих словах угорі щось вибухнуло. Вони глянули на стелю, з якої сипався порох, і почули віддалений крик.

– Я знаю, яка на вигляд діадема, і знаю, де вона лежить, - швидко пояснив Гаррі.
– Він заховав її саме там, де я колись ховав свій старий підручник з настійок, де всі століттями ховали різні речі. Він думав, що, крім нього, ніхто там не знайде. Ходімо!

Стіни знову здригнулися, а він повів друзів через прихований вхід, а тоді сходами вниз до кімнати на вимогу. Там не було нікого, крім трьох жінок: Джіні, Тонкс і підстаркуватої відьми в поїденому міллю капелюшку, в якій Гаррі відразу впізнав Невілову бабусю.

– А, Поттер, - сказала вона таким тоном, ніби вже давно його чекала.
– Скажи, як там ситуація.

– Усе нормально?
– запитали одночасно Джіні й Тонкс.

– Та ніби так, - відповів Гаррі.
– А в переході до «Кабанячої голови» ще хтось є?

Він знав, що кімната не перетвориться, поки в ній залишається хоч хтось.

– Я нібито була остання, - сказала місіс Лонґботом.
– Я ще й заблокувала тунель, бо нерозумно залишати його відкритим, якщо Еберфорс уже покинув шинок. Ти бачив мого внука?

– Він бере участь у битві, - відповів Гаррі.

– Ну, звісно, - гордо промовила стара пані.
– Ви вже вибачте, але мушу піти йому на підмогу.

Навдивовижу спритно вона вибігла по сходах.

Гаррі подивився на Тонкс.

– Я думав, ви з Тедді у твоєї матері.

– Я не могла витримати невідомості...
– зболено пояснила Тонкс.
– Вона з ним побуде... а Ремуса ви бачили?

– Він планував вести бійців у наземному бою...

Нічого не кажучи, Тонкс вибігла.

– Джіні, - сказав Гаррі, - мені дуже прикро, але ти теж повинна піти. Ненадовго. А тоді знову повернешся.

Джіні аж зраділа, що може вийти зі сховища.

– А тоді знову повернешся!
– крикнув він їй навздогін, на сходи, куди вона метнулася вслід за Тонкс. – Ти мусиш повернутися!

– Хвилинку!
– різко сказав Рон.
– Ми про когось забули!

– Про кого?
– здивувалася Герміона.

– Про ельфів-домовиків, вони ж мають бути внизу на кухні.

– Маєш на увазі, що їх теж треба залучити до бою?
– не зрозумів Гаррі.

– Та ні, - заперечив Рон, - я маю на увазі, що їм треба звідси тікати. Вистачить смерті одного Добі. Ми не можемо їм наказати гинути заради нас...

Василіскові ікла посипалися з Герміониних рук, вона підбігла до Рона, обвила його шию руками й міцно поцілувала в губи. Рон кинув ікла й мітлу і відповів їй на цілунок з таким завзяттям, що аж підняв Герміону над підлогою.

– Хіба зараз до цього?
– тихим голосом запитав Гаррі, а коли Рон і Герміона ще міцніше злилися в обіймах і аж загойдалися, він підвищив голос: - Алло! Іде війна!

Рон і Герміона нарешті перестали цілуватися, але все ще не випускали одне одного з обіймів.

– Я знаю, старий, - сказав Рон з таким виглядом, ніби щойно отримав удар бладжером у потилицю, - тому, власне, або зараз, або ніколи!

– А про горокракс ви що, забули?!
– крикнув Гаррі.
– Може б, ви хоч... хоч трохи потерпіли, поки знайдемо діадему?

– Так... справді... вибач...
– пробурмотів Рон і, зашарівшись, вони з Герміоною кинулися збирати ікла.

Коли друзі знову піднялися сходами і вийшли в коридор, стало зрозуміло: за ті кілька хвилин, що вони пробули в кімнаті на вимогу, ситуація в замку значно погіршилася. Стіни й стеля здригалися страшніше, ніж до цього. У повітрі висіла курява, а з найближчого вікна Гаррі побачив спалахи зеленого й голубого сяйва так близько до замку, що смертежери, зрозумів він, ось-ось можуть увірватися всередину. Глянувши вниз, Гаррі побачив велета Ґропа, що кудись брів, розмахуючи чимось схожим на кам’яного ґарґуйля, видертого з даху, й обурено ревів.

– Сподіваюся, він добряче їх потовче!
– буркнув Рон, а неподалік знову пролунали крики.

– Аби тільки не когось із наших!
– почувся чийсь голос. Гаррі озирнувся й побачив Джіні й Тонкс, які стояли з чарівними паличками напоготові біля сусіднього вікна з вибитими шибками. Джіні в нього на очах старанно прицілилася й метнула закляття прямісінько в натовп бійців унизу.

– Молодчинка!
– проревів хтось, пробігаючи крізь хмару куряви до них, і Гаррі знову впізнав Еберфорса. Його сиве волосся розвівалося, він вів за собою групку учнів.

– Здається, вони можуть прорвати північний мур, а ще вони привели з собою велетів!

– Ти бачив Ремуса?
– гукнула йому навздогін Тонкс.

– Він бився з Дологовим, - крикнув їй Еберфорс, - а потім я його не бачив!

– Тонкс, - сказала Джіні, - Тонкс, я не сумніваюся, що з ним усе гаразд...

Але Тонкс уже зникла в куряві, майнувши вслід за Еберфорсом.

Джіні безпомічно глянула на Гаррі, Рона й Герміону.

– З ними все буде добре, - сказав Гаррі, хоч і розумів, що це тільки порожні слова.
– Джіні, ми зараз повернемось, ти, головне, нікуди не лізь, бережи себе... Побігли!
– гукнув він Ронові й Герміоні, і вони помчали назад, туди, де за міцною стіною кімната на вимогу чекала наступного гостя, щоб виконати його наказ.

«Мені потрібне місце, де все заховано»,– почав благати її подумки Гаррі, і після третьої спроби в стіні матеріалізувалися двері.

Несамовитий галас бою вщух тієї ж миті, коли вони переступили поріг і зачинили за собою двері. Запала суцільна тиша. Вони були в приміщенні завбільшки як собор, вельми схожому на містечко, вибудуване з речей, захованих тисячами давно померлих учнів.

– І він навіть не подумав, що сюди може зайти хто завгодно?
– здивувався Рон, і голос його луною відгукнувся в тиші.