Гаррі Поттер і Смертельні реліквії

– Це терміново!
– з люттю сказав він.
– Якщо ця діадема в Гоґвортсі, я мушу негайно її знайти!

– Ти далеко не перший учень, що домагається діадеми, - зневажливо процідила вона.
– До мене чіплялися цілі покоління учнів...

– Йдеться не про оцінки!
– крикнув Гаррі.
– Йдеться про Волдеморта... про те, щоб його здолати... чи вас це не цікавить?

Вона не могла почервоніти, але її прозорі щоки потемніли, а голос зазвучав роздратованіше, коли вона відповіла:

– Авжеж, я... та як ти смієш припускати?..

– Тоді поможіть мені!

Вона втрачала самовладання.

– Це... це не питання...
– почала вона затинатися.
– Діадема моєї матері...

– Вашої матері?

Вона розсердилася на саму себе.

– За життя, - сказала вона негнучким голосом, - я була Геленою Рейвенклов.

– То ви її дочка? Тоді ви маєте знати, що сталося з діадемою!

– Хоч діадема й дарує мудрість, - вона явно намагалася себе опанувати, - та я сумніваюся, що вона допомогла б тобі здолати чаклуна, який називає себе лордом...

– Та я ж вам уже казав, що не збираюся її носити!
– розлючено урвав її Гаррі.
– Нема коли пояснювати... але якщо вам не байдужий Гоґвортс, якщо ви хочете, щоб було покінчено з Волдемортом, то розкажіть усе, що знаєте про діадему!

Вона незворушно висіла в повітрі, дивлячись на нього, і Гаррі почала охоплювати безнадія. Якби їй було щось відомо, то вона б розповіла про це Флитвіку чи Дамблдору, котрі, мабуть, не раз її розпитували. Він похитав головою і повернувся, щоб іти, коли вона ледь чутно промовила:

– Я вкрала материну діадему.

– Ви... що ви зробили?

– Я вкрала діадему,– повторила пошепки Гелена Рейвенклов.
– Хотіла стати розумнішою, впливовішою за рідну матір. Я втекла з діадемою.

Він не знав, як йому вдалося завоювати її довіру, та й не питав про це. Він просто уважно слухав, а вона розповідала:

– Кажуть, мати не зізналася, що діадема зникла, а вдавала, ніби коштовність усе ще в неї. Вона приховувала втрату й мою жахливу зраду навіть від інших засновників Гоґвортсу.

– А тоді мати занедужала... смертельно занедужала. Попри все моє віроломство, вона жадала знову зі мною побачитися. Послала одного чоловіка, що давно мене любив, хоч я й відхилила всі його залицяння, щоб той мене знайшов. Знала, що він не заспокоїться, поки не доб’ється свого.

Гаррі чекав. Вона важко зітхнула й відкинула назад голову.

– Він вистежив мене в лісі, де я переховувалась. Коли я відмовилася з ним повертатися, він знавіснів. Барон мав дуже запальну вдачу. Розлючений моєю відмовою і заздрячи моїй свободі, він пронизав мене ножем.

– Барон?Тобто?..

– Так, Кривавий Барон, - підтвердила Сіра Пані й відхилила плащ, щоб показати темну рану на грудях.
– Коли ж він побачив, що накоїв, то відчув муки каяття. Схопив той самий ніж і вбив - себе. І ось уже багато століть він носить ланцюги як символ каяття... а як же інакше, - додала вона з гіркотою.

– А... а діадема?

– Залишалася там, де я її заховала, коли почула, що барон бреде лісом, шукаючи мене. В одному дуплистому дереві.

– У дуплистому дереві?
– перепитав Гаррі.
– Якому саме дереві? Де це було?

– У лісі в Албанії. У безлюдному місці, котре, як я гадала, буде недосяжне для моєї матері.

– В Албанії, - повторив Гаррі. З хаосу й плутанини почав з’являтися сенс, і тепер він розумів, чому вона розповіла йому те, чого не хотіла казати Дамблдорові і Флитвіку.
– Ви вже комусь розповідали цю історію? Якомусь іншому учневі?

Вона заплющила очі й кивнула.

– Я ж... і гадки не мала... він був такий... улесливий. Здавалося, що... все розумів... і співчував...

Так, подумав Гаррі, Том Редл добре розумів бажання Гелени Рейвенклов оволодіти легендарними речами, на які вона мала дуже мало прав.

– Ну, ви не єдина, з кого Редл зумів витягти потрібне йому, - пробурмотів Гаррі.
– Коли він чогось прагнув, то вмів знайти підхід...

Отже, Волдеморт спромігся лестощами виманити в Сірої Пані інформацію про те, де лежить втрачена діадема. Він подався в той далекий ліс і забрав діадему зі схованки, можливо, відразу після того, як покинув Гоґвортс, ще перед тим, як почав працювати в «Борджина і Беркса».

І чи не згадав Волдеморт ті глухі албанські ліси, коли набагато пізніше шукав надійного сховку, щоб залягти на довгі десять років?

Проте діадему, відколи вона стала його безцінним горокраксом, він не залишив у скромному дереві... ні, діадема таємно повернулася до свого справжнього дому, і Волдеморт мусив заховати її десь тут...

– ...того вечора, коли прийшов проситися на роботу!
– вигукнув Гаррі, завершуючи свою думку.

– Я перепрошую?

– Він заховав діадему в замку того вечора, коли просив у Дамблдора дозволу тут викладати!
– пояснив Гаррі. Висловивши думку вголос, він нарешті збагнув сенс усього.
– Він заховав діадему по дорозі до кабінету Дамблдора, або ж коли з нього вертався! Хоч він, мабуть, домагався викладацької посади ще й з іншої причини - він би тоді зміг украсти ще й Ґрифіндорів меч... дякую вам, дякую!

Гаррі залишив її в повітрі цілком збентежену. Завертаючи за ріг коридору, що вів у вестибюль, він ще раз глянув на годинник. До півночі залишалося п’ять хвилин, а він, хоч і знав тепер, щобуло останнім горокраксом, ні на крок не наблизився до розгадки, десаме він схований...

Багато поколінь учнів не зуміли знайти діадему. Це могло означати, що вона не у рейвенкловській вежі... але якщо не там, то де? Яку схованку міг виявити Том Редл у Гоґвортському замку, котра, на його думку, зберегла б таємницю навіки?

Занурений у розпачливі роздуми, Гаррі завернув за ріг, та не встиг ступити й кілька кроків, як вікно ліворуч відчинилося з оглушливим тріском і брязкотом. Він відскочив, а в вікно влетіло чиєсь велетенське тіло і вгатилося в протилежну стіну. Від цієї істоти зі скавулінням від’єдналося щось велике й волохате, і це щось стрибнуло на Гаррі.

– Геґріде!
– закричав Гаррі, відбиваючись від вовкодава Ікланя, що намагався його лизнути, а величезна бородата постать Ікланевого господаря почала спинатися на ноги.
– Що за?..