Гаррі Поттер і Смертельні реліквії

– Твого дозволу ніхто не питатиме, Мінерво Макґонеґел. Твій час минув. При владі зараз ми, і ти мене підтримаєш або заплатиш за все сповна.
– І він плюнув їй у лице.

Гаррі зірвав плащ-невидимку, підняв чарівну паличку і сказав:

– Цього не треба було робити.

Амікус різко обернувся, а Гаррі крикнув:

– Круціо!

Смертежера підкинуло. Він звивався на льоту, як потопельник, він метався й завивав з болю, а тоді з брязкотом і дзвоном розбитого скла вгатився в книжкову шафу й гепнувся, зіжмаканий і непритомний, на підлогу.

– Тепер я розумію, що мала на увазі Белатриса, - сказав Гаррі, в голову якому шугонула кров, - цього треба по-справжньому захотіти.

– Поттер!
– прошепотіла професорка Макґонеґел, хапаючись за серце.
– Поттере... ти тут! Що?.. Як?..
– Вона намагалася себе опанувати.
– Поттере, це було безглуздя!

– Він на вас плюнув, - сказав Гаррі.

– Поттере, я... це було дуже... дуже галантноз твого боку... але невже ти не розумієш?..

– Я все розумію, - заспокоїв її Гаррі. Якимось чином її паніка заспокоїла його самого.
– Професорко Макґонеґел, сюди наближається Волдеморт.

– О, хіба нам уже можна називати його ім’я?
– з цікавістю визирнула з-під плаща-невидимки Луна. Поява ще однієї вигнанки остаточно збила з пантелику професорку Макґонеґел. Вона хитнулася, відступила на кілька кроків і впала в найближче крісло, хапаючись за комір свого старого картатого халата.

– Навряд чи зараз має значення, як його називати, - сказав Гаррі Луні, - він і так уже знає, що я тут.

У віддаленому закутку свідомості, в тій її частині, що була поєднана з почервонілим і пекучим шрамом, він бачив, як Волдеморт швидко лине поверхнею темного озера в примарному зеленому човні... він майже доплив до острівця, де стояла кам’яна чаша...

– Тобі треба тікати, - прошепотіла професорка Макґонеґел.
– Негайно, Поттере, і якнайшвидше!

– Я не можу, - заперечив Гаррі.
– Я мушу дещо зробити. Пані професорко, ви не знаєте, де діадема Ровіни Рейвенклов?

– Д-діадема Рейвенклов? Авжеж, не знаю... хіба ж її не було втрачено багато віків тому?
– Вона випросталася в кріслі.
– Поттере, це було божевілля, страшенне божевілля з твого боку - проникати в замок...

– Я мусив, - сказав Гаррі.
– Пані професорко, тут сховано одну річ, яку я повинен знайти, і це може бути діадема... якби ж я міг поговорити з професором Флитвіком...

Засовався, забряжчав склом Амікус. Він очунював. Перш, ніж Гаррі чи Луна встигли щось зробити, професорка Макґонеґел встала, націлила чарівну паличку на напівпритомного смертежера й сказала:

– Імперіо.

Амікус підвівся, підійшов до сестри, забрав її чарівну паличку, потім слухняно почовгав до професорки Макґонеґел і вручив їй цю паличку разом зі своєю. А тоді ліг на підлогу біля Алекти. Професорка Макґонеґел знову змахнула чарівною паличкою - і не знати звідки виникла мерехтлива срібляста мотузка, що по-зміїному обвилася навколо брата й сестри, міцно зв’язавши їх докупи.

– Поттере, - професорка Макґонеґел обернулася до нього, цілком байдужа до парочки Керроу, - якщо Той-Кого-Не-Можна-Називати справді знає, що ти тут...

На цих її словах Гаррі пронизала несамовита, буквально відчутна на дотик, лють, через неї шрам спалахнув пекучим вогнем, і він на цілу секунду зазирнув у чашу, зілля в якій стало прозоре... і побачив, що на дні немає золотого медальйона...

– Поттере, що з тобою?
– пролунав чийсь голос, і Гаррі отямився. Він хапався за Лунине плече, щоб утриматися на ногах.

– Часу все менше, Волдеморт наближається. Пані професорко, я дію за наказом Дамблдора, я мушу знайти те, що він доручив мені знайти! Тільки треба вивести з замку всіх учнів, поки я тут шукатиму... Волдеморт полює на мене, проте він, не вагаючись, убиватиме всіх, хто потрапить йому під руку, особливо зараз...
– «Зараз, коли він знає, що я нищу його горокракси», - подумки закінчив речення Гаррі.

– Ти дієш за наказом Дамблдора?– вражено перепитала професорка й випросталася на повен зріст.

– Ми захистимо школу від Того-Кого-Не-Можна-Називати, поки ти шукатимеш цю... цю річ.

– Хіба це можливо?

– Думаю, що так, - незворушно відповіла професорка Макґонеґел, - ми, викладачі, досить добре володіємо чарами. Я переконана, що ми його затримаємо на якийсь час, якщо докладемо всіх зусиль. Звісно, треба буде щось зробити з професором Снейпом...

– Дозвольте мені...

– ...а якщо Гоґвортс незабаром опиниться в стані облоги і з Темним Лордом біля воріт, то доречно було б забрати звідси якомога більше невинних душ. Якщо врахувати, що за мережею флу ведеться постійне стеження, а явлення в межах школи неможливе...

– Є один вихід, - швидко сказав Гаррі й розповів про тунель, що веде в «Кабанячу голову».

– Поттере, йдеться про сотні учнів...

– Я знаю, пані професорко, але якщо Волдеморт і смертежери зосередяться на школі, їх не цікавитиме, хто там роз’являється з «Кабанячої голови».

– Щось у цьому є, - погодилася вона. Націлила чарівну паличку на парочку Керроу - і на їхні зв’язані тіла впали сріблясті сіті, обвили їх і підняли. Брат і сестра повисли під синьо-золотою стелею, наче дві великі й огидні морські потвори.
– Ходімо. Треба попередити вихователів інших гуртожитків. І краще накинь плаща.

Вона покрокувала до дверей і підняла чарівну паличку. З палички вистрибнули три срібні кішки з характерними цяточками навколо очей. Патронуси елегантно бігли попереду, освітлюючи ґвинтові сходи срібним сяйвом, а професорка Макґонеґел, Гаррі й Луна поспішали за ними.

У коридорах, де вони пробігали, патронуси один по одному їх покидали. Поли картатого халата професорки Макґонеґел шелестіли по підлозі. Гаррі й Луна під плащем намагалися не відставати.

Вони вже спустилися на два поверхи вниз, коли до тупотіння їхніх ніг приєдналися ще чиїсь м’які кроки. Гаррі, попри біль у шрамі, почув їх перший. Він почав намацувати в капшучку на шиї Карту Мародера, та не встиг її витягти, як Макґонеґел теж зрозуміла, що вони не самі. Вона зупинилася, підняла чарівну паличку, приготувавшись до двобою, і спитала:

– Хто тут?

– Це я, - відповів тихий голос.

З-за обладунків вийшов Северус Снейп.

Побачивши його, Гаррі закипів ненавистю. Він уже забув окремі деталі Снейпової зовнішності, бо їх витіснила з пам’яті величина його злочинів. Забув, як його масне чорне волосся обрамляло худе лице, забув холодний мертвотний погляд його очей. Снейп був не в піжамі, а в звичній чорній мантії, і теж наготував до бою чарівну паличку.

– Де Керроу?
– спокійно запитав він.

– Мабуть, Северусе, там, де ти звелів їм бути, - відповіла професорка Макґонеґел.