Гаррі Поттер і Смертельні реліквії

– Геть... від... неї!
– закричав Рон. Звук ударів кулаками по тілу годі було з чимось переплутати. Рон застогнав від болю, а Герміона крикнула:

– Не займайте його, не рухайте!

– Твоєму кавалерові буде ще гірше, якщо він виявиться в моєму списку, - пролунав до жаху знайомий хрипкий голос.
– Дуже приємна дівчинка... яке задоволення... я так люблю м’якеньку шкірку...

Гаррі трохи не знудило. Він упізнав цей голос - Фенрір Ґрейбек, вовкулака, якому дозволили носити мантію смертежера як подяку за його звірячу жорстокість.

– Обшукати намет!

– звелів інший голос.

Хтось жбурнув Гаррі долілиць на землю. Глухий удар засвідчив, що поруч кинули Рона. Чулися кроки й гуркіт. Це чоловіки перекидали стільці, обшукуючи намет.

– Ану глянемо, хто тут у нас, - пролунав над головою зловтішний Ґрейбеків голос, і Гаррі перекинули на спину. Світло чарівної палички впало на лице і Ґрейбек зареготав.

– Такі мармизи треба маслопивом запивати. Що з тобою сталося, почваро?

Гаррі відповів не зразу.

– Я тебе питаю, - повторив Ґрейбек, а Гаррі отримав удар у живіт, від якого аж зігнувся, - що сталося?

– Ужалило, - пробурмотів Гаррі.
– Щось мене вжалило.

– Ага, схоже на це, - пролунав другий голос.

– Як твоє прізвище?
– прогарчав Ґрейбек.

– Дадлі, - відповів Гаррі.

– А ім’я?

– Я... Вернон. Вернон Дадлі.

– Перевір список, Скабіор, - розпорядився Ґрейбек, і Гаррі почув, як той почовгав до Рона.
– А ти хто, рудий?

– Стен Шанпайк, - відповів Рон.

– Так ми й повірили, - сказав чоловік на прізвище Скабіор.
– Що ми, Стена Шанпайка не знаємо? Він же на нас працює.

Знову почувся глухий удар.

– Я... Б-барді, - застогнав Рон, і Гаррі зрозумів, що в нього в роті повно крові.
– Барді Відлі.

– Візлі?
– проскреготів Ґрейбек.
– То ти пов’язаний зі зрадниками роду, навіть якщо й сам не бруднокровець. І нарешті, твоя юна гарненька подружка...
– Він це сказав так пожадливо, що в Гаррі мороз пройшов по спині.

– Не спіши, Ґрейбек, - застеріг Скабіор, а інші загиготіли.

– Ой, та я ще не кусаю. Ану, чи пригадає вона своє ім’я швидше за Барні. Ти хто, симпатюля?

– Пенелопа Клірвотер, - відповіла Герміона. Голос її, хоч і повний жаху, звучав переконливо.

– Який твій Кровний статус?

– Напівкровна, - сказала Герміона.

– Легко перевірити, - втрутився Скабіор.
– Але, судячи з вигляду, уся ця шпана ще мала б ходити в Гоґвортс...

– Ми по’инули ш’олу, - пояснив Рон.

– Покинули, рудий?
– перепитав Скабіор.
– І що, надумали піти в турпохід? І так собі, для хохми, назвати ім’я Темного Лорда?

– Де ’ля ’охми, - заперечив Рон.
– Випа’ково.

– Випадково?
– Усі аж зігнулися з реготу.

– А ти знаєш, Візлі, де полюбляють називати ім’я Темного Лорда?
– прогарчав Ґрейбек.
– В Ордені Фенікса. Ці слова щось для тебе означають?

– Ні.

– А вони там не виявляють належної пошани до Темного Лорда, тому на це ім’я накладено табу. Ми вже так вирахували кількох членів Ордену. Але побачимо. Зв’яжіть їх разом з іншими двома затриманими!

Хтось схопив Гаррі за волосся, поволік, примусив сісти, прив’язав спиною до інших спин. Гаррі усе ще був напівсліпий і майже нічого не бачив набряклими очима. Коли чоловік, що його зв’язував, відійшов, Гаррі зашепотів до інших бранців.

– Хтось має чарівну паличку?

– Ні, - озвалися Рон і Герміона по обидва боки від нього.

– Це все я винен. Я назвав його ім’я, пробачте мені...

– Гаррі?

Це був новий, хоч і знайомий голос, а пролунав він у Гаррі за спиною, ліворуч від Герміони.

– Дін?

– Це ти! Якщо вони з’ясують, кого піймали!.. Це хапуни, вони шукають таких, як ми, школярів і видають їх за гроші...

– Непоганий улов для одного вечора, - почулося Ґрейбекове гарчання. Повз Гаррі прогупали підбиті цвяхами черевики, а в наметі знову щось загуркотіло.
– Бруднокровка, ґоблін-утікач і три прогульники. Скабіоре, ти вже перевірив їхні прізвища у списку?
– проревів він.

– Ага. Нема там Вернона Дадлі, Ґрейбек.

– Цікаво, - вишкірився Ґрейбек.
– Це цікаво.

Він присів біля Гаррі, і той побачив крізь вузесенькі щілинки між набряклими повіками поросле сплутаною сірою бородою та вусами обличчя з гострющими жовтими зубами й виразками в кутках рота. Ґрейбек смердів, як і тоді, на верхівці вежі, коли загинув Дамблдор: брудом, потом і кров’ю.

– То, значить, тебе не шукають, Верноне? Чи ти в цьому списку під іншим прізвищем? У якому гуртожитку ти був у Гоґвортсі?

– У Слизерині, - машинально відповів Гаррі.

– От кумедія, вони всі думають, що нам це подобається чути, - вишкірився Скабіор, що стояв у тіні.
– Але ніхто й гадки не має, де там вітальня.

– У підвалі, - чітко відповів Гаррі.
– Заходити крізь стіну. Там повно черепів і всякого такого, а ще вона під озером, тому там зелене світло.

На мить запала тиша.

– Ну-ну, здається, ми справді вловили пацана зі Слизерину, - буркнув Скабіор.
– Радій, Верноне, бо слизеринців серед бруднокровців небагато. А хто твій батько?

– Працює в міністерстві, - збрехав Гаррі. Він знав, що достатньо найменшої перевірки - і вся його шита білими нитками історія розсиплеться, та, з іншого боку, ця гра й так триватиме лише доти, доки його обличчя знову не стане нормальне.
– У відділі магічних нещасних випадків і катастроф.

– Знаєш, Ґрейбек, - озвався Скабіор.
– Здається, там є якийсь Дадлі.

Гаррі затамував подих. Може, завдяки такому щасливому збігу вони якось викрутяться?

– Ну-ну, - буркнув Ґрейбек, і Гаррі відчув у цьому бездушному голосі ледь помітну нотку стурбованості. Він зрозумів, що Ґрейбек боїться, чи не напав він на сина міністерського працівника. Серце в Гаррі ледь не вискакувало з грудей, обв’язаних мотузками. Він би не здивувався, якби довідався, що Ґрейбек це бачить.
– Якщо ти кажеш правду, почваро, то тобі нічого боятися відвідин міністерства. Думаю, твій батько ще нагороду нам покладе за те, що забрали тебе звідси.