Художниця

– Через тебе я деградую!
– якось крикнула вона йому.
– Закрив мене в цій дірі, сам не розвиваєшся, і мені не даєш! У мене біля тебе зникає всяке натхнення!

Сварки почастішали. Вони вибухали без приводу, просто так, бо в Неждани був поганий настрій. Дімка спершу не реагував, намагався її заспокоїти, розсмішити, пригорнути до себе й запевнити, що то в неї фізіологічне, чи то підлітковий вік, чи то її філософська натура. Усе це дратувало її ще більше.

Тепер вони майже не ходили гуляти вечорами - Дімка втомлювався на роботі й не хотів нікуди йти. Неждана злостилась. Вона нападала на нього за будь-яку дрібницю. Сама провокувала суперечки, і навіть отримувала від того задоволення.

А вранці прокидалася й знову спостерігала за своїм коханим Дімкою, палко цілувала й виглядала його через вікно. Вона вже й сама не знала, що з нею відбувається. Інколи Неждана була переконана, що Дімка - людина не для неї. Але потім розуміла, що не проживе без нього і дня…

23

Так проходив день за днем. У сумнівах і радощах - точнісінько веселі американські гірки. Неждана почала готуватися до вступу до університету - матуся збиралася нарешті повернутися з Італії і обіцяла оплатити навчання, якщо донька не спроможеться вступити на бюджетну форму. Попри те, молода жінка закінчила курси комп’ютерної графіки - аби додати до своєї майстерності хоч трішки професіоналізму й мати яке-не-яке посвідчення, щоби показати потенційним замовникам. Вона навіть розмістила рекламу своїх послуг у кількох місцевих газетах.

Але замовлень майже не було.

Сімейне життя малу-помалу почало перетворюватися на рутину. Воно гнітило. День за днем - у чотирьох стінах, за одноманітним приготуванням Дмитрових улюблених страв і - хоча би інколи - якихось своїх експериментів, які Дмитро не надто оцінював; за нудним студіюванням книжок і розробкою одноштибних макетів для полегшення майбутньої роботи - якщо така знайдеться. Це ставало вже нестерпно, це вже натирало мозолі на серці та дедалі більше протирало й без того не надто тлусту нитку її терпіння.

Неждана послала своє резюме в дві київські фірми й зараз чекала від них відповіді. Внутрішній конфлікт, який потім обов’язково проектувався на Дімку, розростався з кожним днем. Неждана пробувала малювати щось на полотні, щоби зняти напруження, але в неї нічого не виходило. Пензлик повисав у руках, ледь вмочений у фарбу. Неждана не могла малювати в такому стані.

…У той день вона вперше взялася за графіку. Те, що з’явилося під її олівцем, Неждані дуже сподобалося: то був дощ, а за ним був силует жінки під парасолею. Обличчя не було видно. Зате кожен міг, поглянувши на цей малюнок, зрозуміти, які емоції пронизували самотню фігуру. Біль, страх, невпевненість, ненависть, бунт, безсилля… То було те, що переживала останнім часом Неждана сама.

Сьогодні вона готувала вечерю з особливим ентузіазмом. Все було красиве, сервіровка була продумана до найменших дрібниць. Вона хотіла розповісти Дімці те, що відчувала. Він мусить її зрозуміти - колись же він її розумів!!!

Останнім часом, майже цілими днями не виходячи в люди, вона рідко зраджувала своєму неформальному спортивному стилю. Маленьке червоне атласне платтячко, яке колись придбала собі перед поїздкою на виставку свого улюбленого львівського, самотньо висіло в шафі. Поруч із ним стояли спокусливі чорні босоніжки на височезних шпильках, від яких дико боліли ноги. Вона взувала їх лише один раз.

Неждана приміряла плаття - виявляється, вона виросла й дещо поправилася в стегнах за останній рік! Але тепер сукня сиділа на ній навіть краще.

Увесь вечір Неждана присвятила своїй зовнішності - прийняла ароматну ванну, під найгучнішу музику, що залишилася в неї ще з часів «Алігаторів», зробила епіляцію, нанесла найвишуканіший макіяж і вдягнула свій «амулет» - гарнітур, колись подарований мамою на її першу виставку. Сьогодні в їхній сім’ї все обов’язково налагодиться!

Неждана чомусь нафантазувала, що Дімка прийде з квітами… До речі, вона вже й не пам’ятала, коли він востаннє дарував їй квіти просто так. І чи взагалі дарував після весілля? Здається, останнім був її весільний букет! Але сьогодні, саме сьогодні, все має бути по-казковому гарно…

Затьохкав дзвінок. Неждана не поспішала відчиняти двері - вона вирішила трішки зачекати -і осліпити коханого, коли він зайде до спальні. Хай поки похвилюється, куди ж вона могла так пізно піти сама…

24

Дімка відкрив двері й втомлено ввалився до хати. Без квітів, звісно. Неждані хотілося підбігти до нього, пригорнути, втішити - аж надто жалісливий в нього був вигляд. Але ж не могла вона зіпсувати свій безпрограшний план! Крім того, їй вже набридло пробачати постійну забудькуватість чоловіка: скільки раз вона йому натякала, як сильно вона любить конвалії, тюльпани, волошки! На кожен сезон у неї була улюблена квітка! А він за майже цілий рік подружнього життя не примудрився подарувати їй жодного букета!

У Неждані закипала злість, але вона вирішила приберегти її на потім… Дімка заглянув у спальню, на його обличчі дружина помітила страх і зніяковіння: йому очевидно було не до романтики зараз. Але він переборов себе й весело усміхнувся:

– У нас якесь свято?

– Так, коханий. Невже ти забув, сьогодні три роки, як ми познайомилися!
– Неждана знала, що каже неправду. Але їй так хотілося підловити Дімку «на гарячому»: він точно не пам’ятає такої дати!

І їй це вдалося. Дімка стояв на порозі розгублений, присоромлений.

– Вибач, я й справді забув. Я виправлюсь?
– в його винуватих очах заблищали лукаві вогники. Її Дімка знову перетворювався на спокусливого хулігана, і Неждана була готова розтанути в його обіймах. Але не можна відкладати розмову. Саме сьогодні вона набереться сміливості й виведе все, що відбувалося в їхній сім’ї останні два місяці, на чисту воду.

Неждана допомогла чоловікові роздягнутися й сісти за стіл. Але розмова чогось не клеїлась. Він цілий час думав про щось своє. Неждана не любила, коли її не чули, тому взялася до «шпильок». Дімка, який дуже рідко критикував її кулінарні здібності, якими вони там не були, теж не втримався від них:

– Неждано, ти прекрасно знаєш, шо я не люблю всіх цих делікатесів. Ялюблю просту українську їжу!

Він готовий був повернутися і вийти, але Неждана, ображена і зневажена, не чула себе від злості.

– Іііііііііііі… - дикий, пронизливий, схожий на монотонну сирену, вереск розрізав кімнату дрібними лазерними цівками. Дмитро підняв очі на Неждану, і вона, немов несамовита, кинулася на нього. За кілька митей на його щоці заблистіли такі самі, немов лазерні, червоні смужки, які, здавалися, ще мить тому дзвинчали у вухах. Неждана роздряпала його обличчя, перекинула його тарілку. І завмерла…

Ще ніколи вона його таким не бачила: Дмитро повернувся до неї, в очах була ненависть.

Він вдарив її.

Несильно, але без жалю.

Страх у її очах тільки підлив масла у вогонь.

– Ти шо собі дозволяєш? Хто ти така, шоб так себе поводити?! Розпещена дитина, яка думає, шо їй можна витирати в людей ноги! Тримай руки при собі, а то, - його голос повис десь у повітрі. Очі налилися слізьми. Але він не розплакався, не пригорнув дружину, не попросив пробачення. Тільки подивився нажаханими очима на свою долоню і розпачливо махнув рукою.