Iван Туркенич

– Що ж, будемо вважати, що з завданням ви справились,- сказав він,- тим більше, що ревіли в поліції здорово.- Патронів поки що досить, а там ще дістанемо. І друзі, веселі й бадьорі, незважаючи на те, що двоє з них ішли, ледве переставляючи, ноги, поспішили до «Шанхаю»,- спати їм хотілося нестерпно.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Як важко жити людині, коли для неї все навколо стає байдужим, коли втрачається інтерес до життя!..

Туркенич майже два тижні жив у Краснодоні, але тільки сьогодні вперше вийшов з дому рано-вранці і повернувся увечері, стомлений і змучений.

Мати весь час турбувалася, чи не забрали його: мало хто може побачити і виказати. Заберуть у гестапо і розмовляти не будуть. Скільки людей уже в Краснодоні розстріляли…

Вона щохвилини виглядала у вікно, чи не йде син. «І навіщо він ходить, сидів би вдома»,- думала Фіона Іванівна.

– Ти б поговорив з Іваном,- сказала вона чоловікові,- не можна йому на люди виходити, час тепер такий. Хай би посидів дома, не піде ж він працювати зараз.

– Не бубни, про що не треба: «час, час»,- передражнив Василь Гнатович.- Він і сам добре знає, не маленький, знайде собі діло.

Ця розмова трохи заспокоїла Фіону Іванівну, а коли Ваня прийшов, вона й зовсім заспокоїлась. Туркенич не міг повірити в те, що фашисти довго господарюватимуть у місті. «Пройде небагато часу, і все зміниться,- думав він,- все буде, як раніше». Він вірив у це зараз так же твердо, як колись у дитинстві був переконаний, що ніколи не помре, житиме набагато довше, аніж найстаріші вікові дуби на берегах Північного Дінця. «А може і це така ж дитяча самовпевненість, як і безсмертя? Але ні! Ось Пилипович – який ста-резний, а й він не втратив віри в те, що побачить перемогу. А от сам я щось трохи розкис». І він спробував посміхнутись, але губи скривилися у скорботну гримасу.

Втома давала про себе знати – адже він сходив немало кілометрів. Боліли ноги, ломило поперек. Хотілося спати, але в пам'яті спливали події минулого дня. Пустинний степ навколо Краснодона. Ніби мертві гігантські чудовиська, завмерли терикони шахт з деформованими від вибуху металевими копрами. А який похмурий вигляд відкрився, коли він сів на шматок обвітреної породи поряд з териконом біля шахти № 9…

Усе навколо сіре і безлюдне: ні зелені, ні життя, навіть будинки здавалися здалеку вимерлими. У місті було надзвичайно тихо. Воно здавалося зовсім іншим, незрозумілим для тих, хто звик до його бурхливого життя, до вогнів і диму шахт. День, і ніч, із року в рік шахти наповнювали місто шумом вагонеток, брязкотом лебідок, гудками паровозів, які спішно вивозили вугілля – чорне золото Донбасу. А тепер… все тихе і мертве… Можливо, ця гнітюча тиша й була головною причиною нудьги, що всі ці дні не давала йому спокою.

Та хіба тільки вона? А фронт… Що зараз там робиться? Де наші війська, де його бойові друзі?.. Скільки гострих, до болю гірких згадок поставало перед ним у ті хвилини, коли він сидів біля підніжжя терикону. Іван зовсім був відірваний од життя після розгрому їх батареї і поранення. Що було далі, що зараз на фронті, він не знав і не міг про це ні в кого запитати. Та він і боявся почути гірку правду, невідання ще давало йому надію: «Може, тепер все змінилося на краще!..»

Він згадав слова командира батареї Кострова, які глибоко запали йому в серце: «Ех, Ваню, ми дивимось з тобою на війну з дуже низенької вишки. Ти ж знаєш, що фронт розкинувся на багато тисяч кілометрів. А ми тут бачимо перед собою його невеличкий шматочок. Уяви собі великий будинок. Якщо з його стіни витягнути одну або кілька цеглин, утвориться невеличка дірка, добре помітна, коли стояти поряд. А відійдеш вбік на сотню кроків, і її вже не видно, а дім такий же, як і раніше. Так, зараз у стіні нашого будинку великий пролом, це видно навіть здалеку. Але все це поправиме, головне – не дати можливості ворогові ламати далі».

Згадуючи ці слова, Туркенич уявив собі багатоповерховий будинок із зяючим проломом у стіні. Що буде далі? Як хотілося почути, що ворога зупинили, що тепер наступають наші, так само як це було взимку 1941 року під Москвою. Хоча б когось із знайомих хлопців зустріти в місті. Але де їх знайдеш? Він почав перебирати в пам'яті сусідів і знайомих. Хіба що на Донець піти та походити в лісі. Він чомусь був переконаний, що саме десь на Дінці, в лісах ховаються партизани і звідти роблять наскоки на Краснодон. У місті з'являлися листівки, згоріли трест і лазня. На шосейних дорогах, кажуть, була підірвана не одна фашистська автомашина. Але куди йти, весь ліс не обійдеш, може, вони під Суходолом або Підгорним, або десь під Каменськом. Все одно треба шукати. В місті партизани напевне мають з кимось зв'язок. Але. з ким? Іван перебирав у пам'яті всіх, кого знав із комуністів, старих шахтарів, депутатів міськради. Де вони зараз, він не знав і запитати не було в кого. Мабуть, найкраще поговорити з батьком.

Уже зовсім стемніло, а Ваня все ще сидів на ґанку, похиливши голову, нічого не помічаючи. Несподівано покликала Фіона Іванівна:

– Синку, щось ти все сумуєш. Ходімо до хати, а то ще простудишся, на вулиці холодно.

– Нічого зі мною не станеться, мамо, ти не турбуйся, не те довелось пережити, та й тоді не простудився.

Але він все-таки встав і ще більше відчув утому. Все тіло нило, хотілося лягти, хоч ненадовго забутися.

На столі вже була приготовлена бідна вечеря – варена картопля в мундирах, кілька розмочених житніх сухарів замість хліба та каструля гарбузової каші. За ці дні Ваня звик,- що дома голодно, але зараз він почував.чомусь себе винним за все: і за те, що раптом заявився в сім'ю зайвим ротом, і за те, що нічим не міг допомогти (рідним.

Справді, не йти ж працювати до окупантів на шахту і за це одержувати триста грамів ячного хліба. Але з іншого боку,- доки все це може тривати? Дещо зібрали з городу, трохи на речі наміняли – Оля і Ваня ходили за Донець, у район Каменська. А далі що? Та найбільше його мучила совість перед батьком за те, що довелось повернутися до Кра-снодона в самий розпал війни.

Батько з великою радістю зустрів його, але жодного разу не запитав про причину, яка привела сина в окуповане німцями місто. Ваня відчув, що старого щось мучить, але що саме – батько не наважувався про це сказати. Дуже виріс і змужнів син за ці роки, і несподіваний його прихід настільки ж порадував, наскільки й здивував Василя Гнатовича. Він вірив, що Ванюшка вимушено прийшов додому. Лише Оля без всякого роздуму в перший же день, залишившись удвох з братом,запитала:

– Ваню, а як же ти в полон потрапив? Ваня опустив голову.

– Так трапилось, Олю… Та я, можна сказати, в полоні й не був. І він змовк, ніби йому перехопило дух. Він не сказав їй про ті страшні дні, які провів у таборі, про те, як тікав з полону. «Розкажу усе докладно батькові,- вирішив Ваня,- він зрозуміє».

Туркенич почував себе в ці дні винним і перед людьми, і перед комсомолом, якому він зобов'язаний своїм вихованням, і перед шахтарями-краснодонцями, які вірили в нього, як вірили мільйони радянських людей у своїх синів, посилаючи їх на фронт.

За вечерею розмова не клеїлася. Ваня потроху брав ложкою гарбузову кашу з великої миски. Батько мовчки присунув до нього картоплю, яка апетитно пахла, і кивнув головою,- мовляв, їж. Ваня також мовчки відсунув її.

– Ну чого ти? – втрутилася мати. – Адже не в чужих, кого соромишся? Картоплі у нас ще багато, надовго вистачить. Прохолоне – не така смачна буде.

– Та ні, я просто трохи стомився… їсти зовсім не хочеться.

З-за столу встали також мовчки. Фіона Іванівна з Олею почали мити посуд. Завжди весела і гомінка, Оля відчула, що батько і Ваня мають про щось поговорити. Вона витерла посуд, потім взяла саморобний світильник і сіла в куток з книгою в руках, вдаючи, що цілком поринула в читання. Батько і син вийшли, ніби змовившись, у другу кімнату.

– Подай, мати, нам недогарок! – крикнув з темряви Василь Гнатович.

Ольга віднесла свою коптилку в спальню, де сиділи батько й брат, поставила її на підвіконня, а сама вийшла на кухню. Ваня взяв сімейний альбом і мовчки почав роздивлятися фотографії. Василь Гнатович, понуро опустивши голову, скручував «козячу ніжку».

Понад чотири роки минуло з того часу, як Іван виїхав з Краснодона. Єкільки сталося змін за цей час! Він уявляв собі, що першого ж дня після повернення побачить, з одного боку, бадьорі обличчя краснодонців, сміливі нічні нальоти партизанів на місто, а з другого-наляканих німців і поліцаїв, які не знають, що їм робити, куди подітися. Насправді ж все виявилось не таким. Скільки він не бачив жителів,- майже в кожного на обличчі застигла туга, вони похмурі, серйозні. І скільки він не виглядав вечорами за хвіртку,- навколо було тихо.