Iван Туркенич

Хлопці обережно вилізли з яру і по-пластунськи поповзли колючою травою. Лобода, жовтий молочай, гіркий полин лоскотали обличчя, руки. Серце билося сильніше, наче звірятко, спіймане у пастку…

Степан зупинився.

– Ну що там? – пошепки запитав Льоня.

– Зараз… перепочинемо трохи,- обережно звів голову Степан і глянув, щоб переконатися, чи спокійно кругом, йому здалося, що поліцай дивиться в їхній бік. У Степана завмерло серце, перехопило подих… Але незабаром він заспокоївся. Поліцай сидів, як і раніше, спершись на гвинтівку, і куняв.

Тихенько поповзли далі. До наміченої мети лишилося якихось сім-вісім метрів. Коники, потривожені непроханими гостями, розлетілися в різні боки. Прямо над головою, в голубіючому небі, заливався жайворонок.

Степан обережно підтягнувся, підповз до купи і не поспішаючи простягнув руку. Пальці намацали перший патрон. Щось дзвякнуло об порожню гільзу. Виявилося, що це був диск від автомата. Затаївши подих, Степан відклав його набік.

Через кілька хвилин хлопці поверталися тим же шляхом. Якою довгою здалась їм зворотна путь! В яру вони зсипали патрони із сумок і кишень у корзину.

– Уф-ф! – зітхнув на повні груди Степан.

Сергій з Віктором вже були на місці.

– Все гаразд? – поцікавився Сергій.

– Повний порядок!

– Тепер ідемо різними шляхами, ви знову вздовж яру, а ми з Віктором через шахту № 5. Ходімо швидше, щоб менше людям на очі показуватися. Зустрінемось знову в старій лазні.

Степан добре знав місце зустрічі-міську лазню, спалену в перші ж дні окупації. Тепер підпільники влаштували там свій арсенал.

Коли минали останню вулицю Первомайки, з-за рогу вийшов поліцай. Хлопці хотіли було кинутись вбік, але, опам'ятавшись, зупинилися.

– Ви куди так рано?- здивувався поліцай.

– Та ми йшли… Ми йдемо, дядечку…

– Що несете в корзині?-І він потягнувся до корзини, прикритої зверху травою.

Хлопці завмерли. Степан вийшов на крок уперед, заступив корзину, що стояла на дорозі.

– Ми додому йдемо… Пустіть нас, будь ласка.

– Що несете? – не заспокоювався поліцай і, відштовхнувши Степана, згріб і скинув траву, що прикривала патрони.

Від несподіванки він остовпів.

– Це що? Що це, я вас питаю?

– Дя-дядечку… Ми хотіли робити раке… раке-ти,- крізь сльози, ледве вимовляючи слова, протягнув Льоня.

– Ану, марш за мною! – не слухаючи їх, закричав поліцай і, взявши гвинтівку на плече, підштовхнув корзину ногою.- Заберіть і це з собою, зараз в усьому розберемося.

Хлопці взяли корзину і з похиленими головами, плачучи, поплентались спереду поліцая.

– Дядечку, відпустіть,- спробував проситися Степан.

– Замовч, щеня! Йди мовчки! – закричав поліцай.

Він привів їх у дільницю Первомайки. Хлопці боязко увійшли в приміщення і, поставивши в куток корзину, стали біля неї, ніби могли ще врятувати якось свою здобич.

За невисокою перегородкою сидів черговий. На його обличчі були червоні рубці, він щойно спав, поклавши голову на стіл.

– Що за дрібнота? – звернувся черговий до поліцая, який зайшов з підлітками.

– Ти поглянь, що за чортенята,- грубо відштовхнувши Степана, сказав той, схопив корзину і підніс її ближче до столу, за перегородку.

– Що це? – здивовано промовив черговий і схопився з місця наче вжалений. Сон у нього мов рукою зняло.- Де це ти їх зловив?

– Та ось тут недалеко, на вулиці,- знизуючи плечима, ніби сам дивуючись, відповів поліцай.

– Ви кому несете? – черговий кивнув на корзину.

– Со… собі,- шморгнувши носом, промимрив Степан.

– В суп, чи що?..- єхидно допитувався поліцай.

– Ні… Ми хотіли зробити з них ра… ракети…

– Що? Які ще ракети?

– Ми хотіли розрядити, а порох – на ракети,- продовжував схлипувати Степан.- Ми раніше ракети із сірників робили.

Відчуваючи, що обидва поліцаї потроху починають вірити його вигадці, Степан трохи заспокоївся.

– А зараз сірників нема, у всіх, хто курить, заведені кресала. У матері одна коробка залишилась, хіба допросишся,- пояснив він.

– Як же ви їх розряджаєте? – запитав поліцай, який стояв збоку, скручуючи «козячу ніжку».

– А ось як! – Льоня, перебивши Степана, кинувся до корзини, порився в ній, знайшов патрон до гвинтівки, дістав його і кулею вперся в перегородку. Натискуючи то з одного, то з другого боку, спритно витягнув кулю з дульця гільзи. Із перевернутої гільзи на шершаву долоню підлітка посипались дрібні зерна.

– От і все,- Льоня акуратно поклав гільзу і кулю в корзину, а порох висипав у куточок на підлогу.

Навіть Стьопа здивувався, як швидко все це сталося.

Поліцаї переглянулись.

– Спритно,- зауважив поліцай, який їх затримав. Він здавався хлопцям зговірливішим, ніж черговий.- А скільки вам років?

– Мені тринадцятий, а йому й стільки нема,- відповів Степан, скинувши по півтора року.

– Глянь, які меткі,- похитав головою поліцай і звернувся до чергового: – Відпустимо їх, чи що? Ну, що з ними робити? Так і ми бавилися, ракети із сірників пускали.

– Відпускати чи ні, а провчити треба,- витягаючи із столу листок паперу, сказав черговий.- Як ваші прізвища?

– Степанов Борис,- без запинки відповів Степан Сафонов.

– А твоє?

– Моє?.. Сулимов!

Льоня злякано подивився на поліцая і почервонів мов рак. Побачивши, що черговий пише, з радістю подумав: «Значить, повірив!» …В умовлене місце хлопці прийшли о десятій годині. Сергій був сам. Він здивовано глянув на заплакані обличчя своїх друзів і, не розуміючи, в чому справа, запитав:

– Що трапилось? Де патрони?

– Все пропало,- винувато опустивши голову, сказав Степан, тримаючись за те місце, по якому півгодини тому дістав десять нагайок.

– Що пропало? Сідайте та розкажіть усе,- Сергій підсунув перевернутий ящик.

– Не можемо.

– Що не можете?

– Сідати…

Сергій зрозумів, що його друзів десь добряче побили.

Коли Степан і Льоня, перебиваючи один одного, розповіли про свій похід, Сергій усміхнувся. Хлопці відчули, що і тут вони легко відбудуться. Вони розповіли, як їх били, як вони плакали, не шкодуючи голосу й сліз.

Закінчивши розповідь, хлопці змовкли, чекаючи рішення свого керівника.