Iван Туркенич

– На рибалку йдуть,- сказав би сторонній перехожий.

Та коли б він придивився уважніше, то помітив би, що на кінці волосіні лише у Степана Сафонова був справжній гачок. В решти були саморобні гачки з дроту або навіть просто зігнуті булавки. Все це була конспірація, ще не удосконалена, але все ж таки конспірація.

Де тепер дістанеш гачок? Магазинів нема, а справжній рибалка не дасть, гачки стали дорожчі від золота. Але хто вночі почне приглядатися, які у них гачки?

Хлопці дійшли до селища Первомайки. Як і раніше, було тихо, хоч перший вітерець вже пробігав по вершечках дерев. Недалеко тьмяно вилискувала річка. Як тільки рибалки спустилися в долину, прохолода стала ще відчутнішою.

В садах прокинулись птахи і наче по команді почали пересвист і співи. Дзвінкі голоси шпаків найдужче виділялися, ніби ці чорні клопотуни намагалися перекричати один одного у тиху ранкову годину.

– Як гарно на світанку,- зітхнув на повні груди Сергій Тюленін.- А так же починається кожен день! Скільки, виявляється, цікавого ми в житті не бачимо. Так, дивись, і проспиш усе!

– Ти чого? – здивовано зупинився Віктор Лук'янченко.

– Та так, проспимо, кажу, все в житті.

– Що проспимо? – допитувався Віктор.

– Найцікавіше… А взагалі – це я просто так.

Хлопці переглянулись між собою, ніби запитували один одного: що з ним?

Розмова знову обірвалась. Минули останні будинки Первомайки, оточені вишневими садками.

Рибалки вийшли в поле. Вдалині видні-лися терикони шахт Ізварино.

– Ми Ізварино, мабуть, обійдемо,- сказав Сергій.- Степом іти спокійніше. Та не забудьте: якщо застукають поліцаї, все валіть на ракети. Розряджаємо патрони, збираємо порох і робимо ракети. Сліз не шкодуйте!

Юнаки йшли збирати зброю і патрони не перший раз. Це вже їх третій похід. Перші два пройшли вдало.

Хлопці старанно вишукували автомати, карабіни і особливо пістолети. їм не довелося б іти в третій раз, якби не з'ясувалося, що до всієї зібраної в попередніх походах зброї є лише кілька десятків патронів.

Особливо мало було патронів до автоматів і пістолетів.

– Хлопці, а для чого це німці збирають зброю і патрони? – запитав Степан Сафо-нов.- Мабуть, знову повезуть на фронт?

– Не думаю,- по-діловому зауважив Віктор.- Це вони від партизанів ховають.

Хлопці пирснули. Навіть Сергій, і той не витримав – усміхнувся.

– Чого смієтесь? Це ж правда, Сергію?- як до найавторитетнішого з присутніх звернувся Віктор Лук'янченко, намагаючись вгадати по виразу обличчя – схвалює він його припущення чи ні.

– Звичайно, вони побоюються, щоб ця зброя не потрапила до партизанів. Судячи з усього, вони бояться партизанів.

– Але я гадаю, нас вони не беруть до уваги і, мабуть, не стали б із-за таких партизанів збирати на полях цю зброю,- промовив півголосно Дадишев, худий смаглявий юнак, середній на зріст, з великими карими очима.

«Ну що ж, смійтесь… Хто знає, можливо, і ми своєю групою навіватимемо на німців і поліцаїв страх»,- подумав Віктор, але сказати про це вголос не наважився.

– Ти не сумуй, Вікторе,- підбадьорив його Сергій, вгадавши розчарування друга,- ми такого страху навіємо, що їм, гадам, аж нудно стане, жодної ночі спокійно не спатимуть. Дай лише зібрати зброю! Та й організацію нашу збільшимо…

Віктор пожвавішав, очі його запалали, він пішов швидше.

Як легко можна було прочитати зараз його думки по виразу обличчя! Він пишався, що його підтримав такий авторитетний хлопець, яким він вважав Сергія. Але нічого не сказав. Лише на лиці його проступали то рішучість, то нетерпіння зробити щось героїчне.

Почало розвиднятися.

– Ех заснути б,- промовив позіхаючи Степан Сафонов, низенький підліток років п'ятнадцяти.

– Так само думає і вартовий, який зараз стоїть біля купи зібраної зброї,- зауважив Сергій.

– Якщо не спить,- додав Віктор Лук'янченко.

Юнаки вийшли на гребінь невеликого горба. На віддалі кілометра розтягнулися біленькі хатки, що потонули у вишневих садках Нижнєдуванного хутора.

Курна дорога, огинаючи невелику балочку, спускалася вниз і зникала, ніби танула в туманній далині. Хлопці мовчки повернули вправо і пішли степовою цілиною. Росиста трава освіжила босі загорілі ноги.

– Не коле в ноги, братці? – стурбовано повернувся Сергій до своїх босих супутників. Сам він був у добряче поношених черевиках.

– Та нічого,- за всіх відповів Степан Сафонов,- нам не звикати.

Йшли мовчки, сторожко вслухаючись у тишу і намагаючись триматися низовини.

– Ось ми, здається, й прийшли. Тепер розділимось на дві групи. Ми з Віктором підійдемо з боку балки,- сказав Сергій,- а ви ярочком підберетесь до патронів, та дивіться: побільше автоматних набирайте. Зараз безпечніше буде, бо вартовий частіше стоїть біля тієї купи, де зброя. Старайтеся без шуму. Старший – Степан. Ясно?

– Куди вже ясніше,- відповів Віктор Лук'янченко.

– Зустріч через годину у балці біля дерева, звідки перший раз розходились.- І Сергій з Віктором безшумно пішли в обхід яру. Незабаром їх не стало видно за кущами терну.

Степан Сафонов зупинився, пильно вдивляючись. Він сподівався розгледіти в тумані дерева Нижнєдуванної балки, але, як не напружував зір, нічого не було видно.

– До балки метрів вісімсот-дев'ятсот,- сказав Льоня Дадишев,- давай спустимося, підійдемо яром, звідти краще буде.

– Добре, так і зробимо,- згодився Степан і попрямував до того ж яру, мимо якого щойно пройшли Сергій і Віктор.

Метрів через 300-400 яр поступово розширився, став глибший. Можна було йти не згинаючись. Денеде в яру виднілися кущі і невеличкі деревця. Під ногами хрустіло висохле перекотиполе. Воно заросло густою травою і боляче дряпало ноги. Хлопці йшли обережно, прислухаючись до кожного звуку і намагаючись ступати нечутно. Незабаром були в умовленому місці. Степан виглянув з яру. Неподалік- чи то на пеньку, чи на купі гвинтівок – сидів вартовий. Важко було помітити – спить він чи ні. Сидів боком, спершись на гвинтівку.

– Ех, пістолет би сюди, ми б одразу впорались. І чого це Сергій не дозволив захопити з собою хоч один пістолет на двох? – бідкався Льоня.

– Сказано без шуму, значить без шуму. На твій постріл, знаєш, скільки їх збіжиться. Пам'ятаєш, як були в розвідці, то помітили, що вони один від одного стоять метрів на 400-500. А ти з пістолета стріляти вмієш? Адже ні? Ну, ось і підстрелив би якщо не сам себе, то мене – напевно.

– Можна навчитися.

– Кинь ти про це. Краще підемо, щоб даремно часу не гаяти. Я полізу попереду, ти за мною, та, дивись, не виглядай, я сам стежитиму за поліцаєм.